Це ми – третє покоління

Зібрав Павло ЛозаГРОМАДА№18, 2017-04-30

Олександра Кліш, Варшава, асистент управління

Олександра Кліш
Олександра Кліш

Минулого року я вперше поїхала у село мого діда, Радаву. Потрапила туди згідно з вказівками, які дав мені батько, виселений з села ще немовлям. Дійсно, коли я туди приїхала, на дороговказі побачила напис: Радава-Клишівка. Мій батько плакав, коли я показала йому фотографії з виїзду. Я теж вважаю цю місцевість своєю. Мій дідо все своє життя на виселенні працював, щоб добитися такого рівня, який осягнув, коли був 30-літнім мешканцем Радави. За виселення наші діди заплатили здоров’ям. Економічно вони мусили напрацювати щонайменше два покоління, щоб бути на рівні з іншими, хто на «ziеmiach odzyskanych» опинився з власного вибору. Завдяки моїм дідам я сьогодні повновартісна освічена людина. Саме з огляду на них я хотіла повернути цю нашу рідну землю в Радаві. Чому євреї можуть добиватися свого майна, а я як українка, предки якої були громадянами Польщі, яким відібрано майно, не маю такого права?! Дійсно, хотіла таке зробити. Але як виявилося, що земля діда нині вже у приватних руках, а власник поставив на ній хату, я відмовилася. Якби це було далі державне майно, я б справи так не залишила.
Мій дідо мусив ховатися, щоб порозмовляти українською мовою. Тому знаю, що йому було б сумно з приводу того, що наше покоління українців у Польщі переважно розмовляє між собою польською. Але чи могло бути по-іншому? Це історичні обставини спричинили, що дехто, хоч і вважає себе українцем, розмовляє російською, а ми, українці в Польщі, розмовляємо польською.

Тома Кочанський, Лігниця – Вроцлав, студент

Тома Кочанський
Тома Кочанський

Мої діди виводяться з Лемківщини. Найчастіше я відвідую села предків при нагоді «Лемківської ватри» у Ждині. Важко мені назвати свої відчуття, коли я там буваю, щось тоді в мені зароджується. Однак тепер мій світ – на заході Польщі, де є моя сім’я, приятелі, друзі. Якою мовою з ними говор’ю? Звичайно, з батьками та рідними я розмовляю українською мовою, а часом лемківською говіркою. Але з друзями – найчастіше польською.
Я колись вчився в українському ліцеї. Вважаю, що завдяки цьому моє покоління має більший запас слів, ось і тому може свобідніше розмовляти. Проте часом навіть випускники українських ліцеїв зовсім не вживають української мови, бо опинилися не в українському середовищі. Коли мову не вживаєш, вона заникає. Колись я думав, чи можна бути українцем і послуговуватися лише польською, тобто бути польськомовним українцем? Такий варіант можливий. Але без знання мови, культури та історії важче передавати почуття національної свідомості черговим поколінням. У такому випадку наступне покоління матиме свідомість свого коріння, але не матиме національної свідомості.
Думаю, що наша меншина й українська мова має більше шансів розвиватись у більших міських осередках. Ринок праці з кожним роком ще більше концентруватиме наші середовища у великих містах. Але для існування нас як меншини, а також церкви і мови буде необхідна підтримка від українців з України. У Вроцлаві проживає 70–100 тис. українських громадян. Одиниці вже приходять до домівки. Вони нас підсилюють і будуть підсилювати. У перспективі наступних поколінь ми і теперішні імміґранти будемо однією діаспорою.

Кася Комар-Мацинська, Ґданськ, аніматор культури

Кася Комар-Мацинська
Кася Комар-Мацинська

З огляду на вік, я є третім поколінням, та оскільки це мої батьки були виселені, то я насправді є другим. Тому думаю, що в мене зв’язок з землею моїх предків інший, ніж у моїх ровесників. Ще змалку я вирішила, що важливі події в моєму житті будуть відбуватися в рідному селі батьків, а саме в Новому Люблинці. Чотири роки тому в місцевій церкві я вінчалася. Два роки ми вже будуємо хату в Перемишлі і хочемо туди переїхати жити. Може, навіть ще цього року. Чому я так вирішила? Просто я ніколи не почувала себе на півночі Польщі добре. Тут маю відчуття якогось «відчуження». Наступна причина – це поява дітей. Виявилося, що у Ґданську, де я живу, неможливо зорганізувати українського садочка. А я б хотіла, щоб мої діти ходили саме в український садок. Проблемою є масштабність міста. Отож батьки скоріше віддадуть своїх малюків до садочка у своєму районі проживання, аніж мають возити їх кільканадцять кілометрів. Ця сама проблема стосується створення в одній з місцевих шкіл класу з українською мовою навчання. Я вважаю, що одна чи дві години української мови в пункті навчання української мови – це замало для дитини. Натомість у Перемишлі, з огляду на існування української школи й української групи в садочку, дитина може вчитися в українськомовному середовищі постійно.
Моєму старшому синові незабаром сповниться три роки. Він уже починає ловити польську мову з телебачення, пісочниці тощо. У дітей, які підуть до садочка, з’являється теж момент бунту. Вони хочуть говорити лише так, як інші діти. Знаю, що навіть у Перемишлі мої сини не завжди будуть спілкуватися українською мовою. Однак, через зростання моїх україномовних друзів, збільшується шанс, що вони творитимуть чергове покоління українців у Польщі.

Михайло Шахмат, Люблін, студент

Михайло Шахмат
Михайло Шахмат

Коли я вчився в ліцеї, разом з товаришем зі школи їздив у рідні села дідів, зокрема до Должиці. Тепер уже систематично буваю там з батьком, інколи теж їде мій брат. Це батько навчив мене, що це наш моральний обов’язок туди поїхати. З огляду на те, що вже нема у Должиці людини, яка займалася цвинтарем, ми вирішили, що будемо косити на кладовищі траву, упорядковувати його.
Ужитті приходить період, коли починаємо думати про такі справи. Я навіть зараз, підготовляючи бакалаврську працю, пишу про історію назв сіл, з яких повністю виселено людей. Поки що розробляю місцевості в Підкарпатському воєводстві. Звичайно, я міг би вибрати набагато простішу тему, але вирішив працювати саме над темою назв, бо це інвестиція в себе і свої знання. Сьогодні ми у різний спосіб можемо пам’ятати про своє минуле і про те, звідки походять наші діди. У селі моїх предків є цвинтар і місце, де стояла церква. Це останні символи, які є ознакою української історії цього села. Не хотілось би, щоб через кількадесят років хтось відкрив українську історію, коли, наприклад, буде будувати хату на місці неіснуючого цвинтаря.
Вважаю, що саме ці старі села, звідки походять мої предки і мова, говорять про моє походження. Українці на західних землях є вже 70 років. Лише завдяки тому, що я можу довести, що історія мого роду почалася набагато раніше у південно-східній Польщі, можу позиціонувати себе в Польщі як українська меншина.

Ольга Вітек-Костик, Краків, працівник адміністрації

Ольга Вітек-Костик
Ольга Вітек-Костик

Кожна моя бабуся та дідо були з іншої місцевості. Намагаюся щороку відвідувати всі села, а також брати участь у з’їздах односельчан. Саме тоді є нагода зустрітися з родиною, яка була депортована в Україну. Там з’являються особливі спогади про моїх дідів, яких вже нема, а які мені про все розповідали. Це мій спосіб поваги до них, бо знаю, що для дідів було нелегко зберігати свою тотожність після переселення. У деяких селах моїх предків лишилися тільки цвинтарі. На декотрих кладовищах на 30 відсотках пам’ятників видніє моє прізвище. Коли я там, ті місця і розповіді дідів зцілюються в історію моєї сім’ї. Але для моїх дітей це все вже буде міфом. На відміну від мене, вони вже не матимуть нагоди почути цю історію від колишніх жителів сіл. Тому моє покоління мусить вкласти більше зусиль, щоб наші діти зрозуміли, що українська тотожність не є якоюсь абстракцією, що дійсно українська мова була в наших сім’ях від поколінь.
Ми з чоловіком розмовляємо українською. Я знаю, що ця мова не є такою, якою повинна бути. Але, з огляду на наплив студентів з України та людей, які приїжджають у Польщу до праці, збільшуються наші можливості розвивати її. Завдяки громадянам України ми маємо більший контакт з живою мовою. Крім того, українські фільми та інформації з України, які читаємо в Інтернеті, дозволять краще її знати. Наші діти будуть уже в іншій ситуації. Тепер у Кракові на українські танці ходять діти української меншини та українських імміґрантів. Вони будуть творити одне українське середовище, яке матиме такий сам мовний і ментальний багаж.

Юрко Мельник, Мокре, механік мотоциклів

Юрко Мельник
Юрко Мельник

Знаю, що багато молодих людей, які живуть у різних реґіонах Польщі, влітку відвідують старі села своїх дідів. Здається, що для мене і моїх колеґ з Мокрого таким місцем «прощі» є село Завадка­Морохівська, яке не існує від 1946 року. Тому кілька разів на рік ходимо туди прибирати цвинтар. Я відчуваю таку потребу й обов’язок. Завадка – неподалік Мокрого, звідки були мої предки. Щоправда, дідів два рази виселяли з рідного села, однак вони повернулися туди. Тепер на Мазурах проживають лише мої діди з маминої сторони. Я кожного літа намагаюся їздити до них. Порівнюючи з багатьма колеґами, я живу на рідних землях. Певно, тому не вмію сказати про свої почуття до цього місця. Просто я в себе.
Загалом вважаю, що наше село дуже нетипове, адже більшість його жителів – це українці. Тому ніхто не соромиться говорити українською навіть у присутності польських сусідів, бо всі ми один одного знаємо і розуміємо. Оскільки в багатьох хатах у Мокрому звучить виключно українська мова, ми, молоді, змалку звикли розмовляти «по-своєму». І тепер теж спілкуємося українською, а точніше діалектом. Думаю, було б зовсім по-іншому, якби я жив у селі, де мешкають лише кілька українських родин. Звичайно, важливо, що в селі є школа, в якій завжди вчилися майже самі українські діти, які ходили на уроки української мови. Це наш український мікросвіт, яким є Мокре, допомагає нам бути собою. Сподіваюся, що так теж буде у випадку наших дітей.

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*