Ірина Шевченко ■ РЕПОРТАЖ ■ №44, 2015-11-01
«Дивні ви: говорите російською, а ходите у вишиванках», – це про харків’ян переселенці з окупованих територій.
Жителі Західної України здебільшого вважають Харків проросійським, а проросійськи налаштовані громадяни приписують несподівані націоналістські настрої.
Який він – Харків? «Перша столиця» України (від 1920 до 1934 р. – ред.), друге місто країни, півторамільйонне місто на трьох крихітних річечках, де вперше в СРСР розщеплено атом, одне з чотирьох українських міст, яке приймало «Євро 2012». І саме в нас, біля стадіону «Металіст», голландські вболівальники, вдячні і щасливі, виконували Гімн України.
Харків неповторний у своїй ще недовгій історії у 300 з лишком років. Він і торговий, і індустріальний, і «ментівський» (під міліційним корупційним контролем – ред.), і науково-студентський, і культурно-просвітницький, а в останні півтора року – ще й прифронтовий.
Сорок кілометрів на північ до кордону з РФ, 260 на південний схід – до лінії фронту. Що ми відчуваємо нині зсередини? Як ми живемо у прифронтовому Харкові? Ми, жінки.
Оля розлучилася два роки тому. Живе з шестирічною донькою і сімдесятирічною мамою.
Оля – театральний режисер. Вона чутлива, тому що жінка, і за родом занять. Ще навесні торік Оля приготувала «тривожну» сумку: паспорт, закордонний паспорт, дитяче свідоцтво, білизна, шкарпетки, аптечка, трохи теплого.
«Мене все дуже лякає, я рік купую собі заспокійливе. Пам’ятаєте ті кілька зіткнень у центрі, навколо Обласної адміністрації минулої весни? Вибухи якісь, напевно, кожного місяця в місті були… Радує, що, в основному, без жертв… Але це ж ненормальна ситуація, у мене відчуття постійної загрози. Ми намагаємося менше бувати в публічних місцях. І перестали дивитися новини. Всі ці шокові подробиці, включення з передової… Якщо чесно, я – в паніці.»
Уперше в житті Оля замислилася про еміґрацію. Вона ж не тільки за себе відповідальна, ще й за маму і донечку. За всіх побоювань не знайти себе в іншій країні, труднощах переїзду й адаптації, важкому, особливо зараз, фінансовому становищі в сім’ї, напевно, це вихід.
Однак є страх. Він паралізує. Оля боїться не впоратися.
Таня з чоловіком чекають дитину, другу, на УЗД (ультразвукове дослідження; поль.: USG – ред.) кажуть, хлопчик. Дівчинці п’ять років і десять місяців, восени – до школи, а тепер чекають сина. Чоловік – господар, домовитий, відповідальний. І ремонт сам спроможний зробити, і машину полагодити. Надійний.
«Я злякалася дуже, коли дізналась, що вагітна. Хоч ми хотіли другу дитину, – трохи винувато розповідає Таня, – якось невчасно чи що. Війна. Думаю, у який світ я дитину народжую?»
Все-таки чоловік – військовослужбовець. Тут, у Харкові. А що далі?
«Чоловік каже, як виживемо, все вирішимо. Зрештою, можна в яку-небудь глухомань мені з дітьми виїхати, у село. Я тільки на нього сподіваюся».
Оксана. Волонтер-психолог.
Діти вже майже самостійні, дівчаткам тринадцять і чотирнадцять, підлітки. З чоловіком пощастило: дім, сім’я, дохід, діти – всі обов’язки порівну.
Оксана працює з переселенцями, адже Харків – найближче до окупованих територій велике місто, яке їх прийняло, де більшість так і залишилася. Майже 300 тисяч у Харківській області. Оксана психолог зі стажем і зі статусом – перша психологічна допомога, реабілітація, адаптація. І все це, пройшовши новітні навчальні антикризові програми.
«Я навіть не рахувала, зі скількома людьми я працювала. Можу назвати найскладніші випадки. Звичайно, насамперед – це зіткнення з втратою. Зі смертю близьких. Посттравматичний синдром. Діти, що були змушені в підвалах тулитися з батьками. Перенесли обстріли. Зараз працюю з дівчинкою п’яти років. У дитини – контузія. Батьки не відразу по приїзді звернулися за допомогою», – Оксана говорить якось коротко й уривчасто, ніби сама вона солдат.
Оксана раз або два рази на тиждень – в АТО. Раніше це було майже щодня. Допомагала з переїздом мирним жителям. Тепер консультує бійців як психолог, якщо комусь потрібно, якщо є запит. І медикаменти возить, і листи на передову, купи дитячих малюнків з побажанням «повертайся живим!».
Ініціює акції, пропонує санкції, Оксана завжди активна й ініціативна. Її фейсбук – майже щоденний звіт про виконану, безумовно, корисну і потрібну роботу.
З чоловіком, правда, непросто стало. І молодша донька, здається, трохи ображена.
Наталчин чоловік в АТО пішов добровольцем ще в серпні торік. Програміст, успішно працював у своїй сфері, батько чотирьох дітей. Прийняв вольове рішення: «якщо не я, то хто?»
Чоловік Наталі – учасник Майдану з перших днів, київського, потім харківського, активіст міської самооборони.
Одній з дітьми важко. Її батьківська сім’я давно переїхала до Феодосії, у Крим. Коли півострів став умовно російським, спілкування з батьками ускладнилося і технічно, і психологічно. Чоловік – у нацґвардії, батьки – в «руском мірє».
Наталчиній молодшій доньці три роки, найстаршому синові – п’ятнадцять.
«Ми опинилися в ситуації цієї неоголошеної війни, коли не знаєш, що принесе тобі завтрашній день. Тому, коли чоловік пішов в АТО, я просто перемкнулася на світ своїх дітей, на світ класичної літератури, в даному випадку дитячої, де нема війни, світ надійний, і в ньому переважають одвічні людські цінності».
Наташа, сама наполовину росіянка, з Владивостока, стала купувати дитячі книжки власне українською. І вирішила: молодша донька буде вчитися вже в національній школі. Тому що Наташа усвідомила: ми живемо в Україні, і ми – українці.
Євгенія. Женя дуже красива. Викладає у профтехучилищі. Вірніше, не викладає, а так, щоб не нудьгувати. У неї майбутній чоловік – наслідний (спадкоємець – ред.) власник юридичного бізнесу, плюс зв’язки, клієнти, репутація і квартира на вулиці Культури, у самому центрі улюбленого міста.
Женя рік збирає гроші на медикаменти для армії, з друзями і знайомими «скидається», купує і передає пораненим у шпиталь та на передову «своїми каналами», тихо, не публікуючи в соцмережах аптечні чеки. З ученицями на заняттях шиє нехитру білизну солдатам – «сімейні труси» в цяточку, квіточку і в смужку, а в четверги приїжджає в лікарню з перукарем, – за свій рахунок.
«Пораненим хлопцям треба добре виглядати. А які ж вони красені! Жаль дуже. Найкращих чоловіків ми втрачаємо і калічимо», – ледь не плаче Євгенія.
А насправді це її трохи заспокоює. Адже за чужим горем майже забуває, що три роки в них з нареченим не виходить зачати дитину.
Донька Жанни закінчила школу. Вступає на спеціальність: «Фінанси і кредит».
«У нас випускний клас позаду. Ти уявляєш, скільки грошей? Подарунки школі, директору. А випускний? Другу машину можна за ці гроші взяти. Ти бачила долар почім?»
Жанна не підтримує ні національних, ні сепаратистських настроїв. Її хвилює падіння гривні й ціна бензину, вона роздратована тим, що «злетіли» тарифами на опалення і газ. А ще недолугою вступною кампанією, яка з кожним роком, на думку батьків абітурієнтів, щораз більш незрозуміла.
І тим, що донька вибрала фінанси, а не продовжує династію лікарів.
Елла Євгенівна викладає хореографію. Вже двадцять сім років. З них двадцять років – одна, чоловіка любила, єдиного свого чоловіка, чоловік загинув. Нещасний випадок на дорозі. Син – тільки радість. Дбайливий, справжній чоловік. Захисник і помічник всі ці роки самотності. А тут вирішив піти воювати добровольцем.
«Якби не натрапили у військкоматі на несумісний зі службою діагноз, я готова була б за нього піти. Я б не пережила», – схлипує жінка, яка одного разу вже зіткнулася з втратою.
Елла Євгенівна, завжди як рояль елеґантна, з балетною поставою, посивіла і якось зменшилася у зрості. За півроку.
А ось Марина, нічого не говорить. У її брата не було несумісного зі службою діагнозу. Брат пішов «за повісткою» на захист своєї землі. І його більше нема. І це назавжди.
Тані – п’ять тижнів до пологів,
Женя тільки мріє про дитину,
Оля вивчає чеську,
Оксана отримала невелику державну нагороду,
у Жанниної дочки – непогані бали з іспитів,
Елла Євгенівна дякує Богові,
Наташа молиться за чоловіка,
Марина – за себе і за маму…
У Харкові – мир. Банкомати видають купюри, клуби працюють, брендові крамниці пропонують традиційні розпродажі, а туроператори – відпочинок. Можна викурити кальян на набережній, замовити лімузин на вечірку або піццу на сніданок. Слава Богу, життя триває. Ми радіємо, закохуємося, розлучаємось, займаємося своїм ділом, купуємо в автоматах каву і пліткуємо з подругами за обідом.
З одною маленькою оглядкою жительки прифронтового міста – тривожною думкою, а що робити, КОЛИ ЩОСЬ?
За болем, страхом, надією, вірою, злістю, роздратуванням, байдужістю або активністю цих восьми жінок, а ще й сотень тисяч інших харків’янок із заводських п’ятиповерхівок або елітних новобудов, молодих або дорослих, що говорять українською або будь-якою іншою мовою, є одне величезне спільне і головне бажання миру.
В улюбленому місті й у своїй країні.
Адже кожна людина народжена, щоб жити.
Давати життя.
І бути щасливою. ■
