■ ГРОМАДА ■ №42, 2017-10-15
Cтефан Лашин, випуск 1962 р.
Коли згадуємо прожитий час, то особливе місце займає в цих спогадах середня школа. Пощастило тим, хто вчився в українських класах педагогічного ліцею № 2 у Бартошицях. До них належу і я. Там ми зустріли вчителів, котрі нас навчали і формували наші особистості. Робили це, не вживаючи патетичних патріотичних слів, а власною поставою і поведінкою, організовуючи численні художні заняття. Згадаю лише тих учителів, які працювали тоді, коли я вчився (1958–1962). Це були Галина Криванська-Овсіцька (чудова вихователька мого класу), Ярослав Марушечко, Олександра Сеньків, о. Іван Сенета, Григорій Дроздовський і Микола Калішук. Вивчаючи історію нашої школи, ми тільки тепер довідались, яке пекло дехто з них переніс, та в яких умовах усі вони працювали в нашому ліцеї.
Іван Брук, перший україніст у ліцеї (1957–1961), приїхав до Бартошиць з Казахстану, де провів 10 років у «лагрі». Реабілітований посмертно 1992 р. (помер 1983). Отець Іван Сенета 13 серпня 1947 р. без судового вироку був запроторений у концтабір в Явожні, де мав номер 3313.
Як було у школі? Треба нагадати, що різні форми навчання рідної мови, української літератури, багатих традицій і звичаїв нашого народу, формування національної самосвідомості та протистояння асиміляції – це були «націоналістичні» дії, а людей, що їх поширювали, вважали «націоналістами». За всім тим слідкувала Служба безпеки. Наша школа, на думку деяких представників тогочасної комуністичної влади, була «кузнею націоналізму».
Коли оцінюємо тамті часи, особливо поведінку наших учителів, треба це робити дуже розважно. Говорю так тому, що не все буває простим. Інколи, хоч і рідко, ми чуємо, що українські вчителі не присвячували відповідної уваги своїм вихованцям, холодно ставилися до них, не дозволяли принагідно співати українські патріотичні пісні і т.д. Пам’ятаймо, що кожен учитель, якого допитувала СБ, по-своєму це переживав і по-різному реаґував. Такі особи жили в перманентному страху і невпевненості, хоч у щоденних контактах з молоддю цього не показували. І хвала нашим учителям, що більшість учнів навіть не знала тоді про ці справи.
Прошу вибачення, що з нагоди ювілею нашого шкільництва коротко згадую про ці жахливі справи.
A вже як «маркетинґова хитрість» зазвучить мій заклик до випускників нашої школи (і не тільки до них) заглянути до монографії педліцею № 2 у Бартошицях, яка незабаром вийде у світ. На 800 сторінках цього видання ви прочитаєте про молоде, гарне, веселе і цікаве життя бартошицьких ліцеїстів, а також оглянете 3000 фотографій на DVD. Дізнаєтесь і про засекречені колись епізоди з життя українців у цій школі.
Думаю, наш моральний обов’язок прочитати пам’ятну книгу про ліцей в ориґіналі, тобто українською. Зацікавлених прошу зв’язатися з Оленою Костишин (моб. тел.: 693 117 615).
Ліда Лойко (Іляш), випуск 1969 р.
Як 1956 р. в Педагогічному ліцеї № 2 в Бартошицях утворено українські класи, сповнилися мрії переселенців Акції «Вісла». З усіх куточків Польщі їхала молодь на вступні іспити, щоб розпочати навчання у школі, яка давала можливість здобути престижну професію.
Бартошиці з-над Лини – це місто нашої молодості. В ліцеї ми зустріли чудових учителів і прекрасних однокласників. Ця школа всебічно приготувала нас до професійної праці та суспільної діяльності, передусім на рідній ниві. Велике значення для мене мала й участь у художньому колективі, який виступав на численних концертах у вармінсько-мазурських селах, а також українських фестивалях у Сяноці та Кентшині. Ці концерти часто були для глядачів після переселення першим контактом з рідною культурою. Люди плакали.
Колективом керувала Олександра Сеньків, а музично їй допомагала за моїх часів Зузанна Родзевич. Працювали вони з великою пристрастю, дбаючи про навчання української мови та історії.
Я також сентиментально згадую наші різдвяно-новорічні зустрічі в їдальні, шкільні свята, мандрівні табори і поїздки на рідні землі з вихователем Євгеном Пушкарем.
Більшість ліцеїстів жила в інтернаті. Наймолодших розміщували у великих кімнатах. Важко було вчитися в таких умовах, проте найбільші проблеми були з заняттями гри на скрипці (цей інструмент був у нашому ліцеї обов’язковий), оскільки не було відповідних приміщень. Тому кожен грав, де міг і як умів. Часом складалося враження, що ми перебуваємо в тартаку. В інтернаті та їдальні було самообслуговування.
Наш ліцей закінчили 264 випускники. Це була своєрідна кузня українських освітньо-культурних кадрів. Ми дуже вдячні всім нашим учителям! ■
Любомира Свіченюк, випуск 1962 р.
До Польщі я приїхала в рамках сполучення родин. Це має таке значення, що після зеленої України Вроцлав, до якого я приїхала, був чорною страшною руїною, чужий і страшний. Чужий, бо люди, до яких я приїхала були незнайомі (маму раніше я бачила два дні, а вітчима тільки на вокзалі в Перемишлі). Все було зовсім інше, страшно інше.
Для мене особисто приїзд до зелених Бартошиць був визволенням — від несимпатичних людей і від чорного Вроцлава.
Я приїхала з Вроцлава сама, на вокзалі, а точніше на пероні в Бартошицях я дізналася, куди йти до Товариства приятелів дітей (ТПД) через залізничні рейки, а в цьому осередку було вже багато таких підлітків, як я. Після дороги я була змучена і сильно налякана, але там усі були такі, як я.
Школа – Педагогічний ліцей № 2 в Бартошицях, з високими стелями, класами з блискучим паркетом і… білими підлогами коридорів (тільки пізніше я зрозуміла скільки сили треба, щоб вони були білими). Чисто і святково.
Відразу нами зайнялися якісь люди. мене скерували на екзамен з музики, а я боялася, я ж не грала на жодному інструменті. Екзамен пройшов «смішно», пані професор вистукала звуки на піаніно і попросила їх повторити, це було дуже просте і трохи «відлягло» мені від серця. Інші пішли на розмови до інших класів і виходили менш перелякані, ніж входили…
З цього дня я пам’ятаю, що весь час нами хтось піклувався. Пізніше приділили нам кімнати в інтернаті, ліжка, білизну, показали, де столова і сказали, що вже все в порядку.
Швидко минав час, ми якось знайомилися, придивлялися одне до одного, дізнавались, у котрому класі будемо вчитися.
Весь час школи пам’ятаю як сон, спокійний, переважно, добрий час і хоч я відчувала себе трохи не так (не завжди розуміла про що йдеться), але належала до когось, до Них.
кінець кінцем також дійшло до мене, скільки ми «винні» були вчителям, пані директор Серкес і тим поважним дівчатам зі старшого класу. Дівчатам, які часто співали, трошки інакше як моя бабця, але співали та відганяли тугу і сум.
Особливо мою вдячність за підтримку я хотіла б передати вчителькам і вчителям нашої школи, а також моїм друзям: усім з мого класу, а особливо подякувати Олі, Вірі і Стефанові та перепросити за мороку зі мною. ■
Ірина Дрозд (Головід), випуск 1967 р.
Педагогічний ліцей № 2 (український клас) я закінчила 50 років тому. До школи над Линою приїхала я з Колонії Сипнево неподалік Валча, куди під час Акції «Вісла» моїх батьків переселили з Торок біля Перемишля.
Любов до рідного я винесла зі свого дому. Тому 1962 р. я вирішила поїхати до міста над Линою для вступу в педагогічний ліцей. Вдалося. Мене прийняли. Моя подорож до Бартошиць тривала 24 години з пересадками у Валчі, Пілі, Торуні, Ольштині та Коршах.
Додому я приїжджала тільки два рази на рік на канікули. Перший рік був для мене дуже важкий, але в наступні роки я вже з радістю поверталася над Лину. Мої рідні завжди чекали на мій приїзд. Вони знали, що привезу літературу, якої тут не можна було тоді придбати. А я могла її купити у школі завдяки нашим учителям Iванові Тимчині та Євгенові Пушкару.
Любов до рідного слова я старалася передавати своїм учням, організовуючи «Казкові фестивалі» чи українські виcтави при нагоді білобірських празників (цього року вже 32 раз).
Другим епізодом, який мені запам’ятався зі школи, був обмін текстами патріотичних пісень. Ми записували їх від своїх бабусь і мам. Тексти переписували потаємно, а мелодії вивчали тоді, коли вихователь гасив світло. Я до сьогодні зберігаю зошити з цими текстами пісень, як цінну пам’ятку.
І ще один момент з мого навчання в Бартошицях. Це потаємні уроки релігії, на які ми ходили до отця Івана Сенети. Тут страх мішався з гордістю. Не раз нас карали за це, але ми вистояли.
Кажуть, що дорога в життя починається зі шкільного порога. Вона в мене була покручена, але спогади про школу над Линою протягом усього життя зігрівали мою душу. ■
Стефанія Яворницька (Кулик), випуск 1967 р.
Бартошицький педліцей № 2 – це дуже важливий епізод у моєму житті, який визначив мою професійну дорогу та усвідомив, що своє національне «Я» треба постійно захищати, а інколи й боротися за нього. Багато заходів у нашій школі були спрямовані на заглушення в нас українського ентузіазму. Вистояли тільки ті, кому з молоком матері передано любов до рідного.
Мене дуже захоплювала неакцептована опікунами недільна Служба Божа в нашому обряді.
Коли конспірація не спрацьовувала, ми отримували «нагороду» – миття довжелезного прусського коридору в гуртожитку.
Ніколи не забуду прекрасної пісні Огінського «Polski kraj, rodzinny kraj». Ми її постійно співали на всіх репетиціях. Схожу за змістом українську «Родимий краю» ми вивчали на уроці математики в парку. Дякуємо Вам, Пане Професоре! Повертаючись з чергування в гуртожитку хлопців, Ви також слухали наш нічний концерт з упівським репертуаром.
Для багатьох з нас кожна заборона була інспірацією. Це було важливе для тих бартошицьких учителів, які своє професійне життя склали на вівтар навчання української мови.
Ми, покоління, народжене на чужині, тепер горде з того, що зберегло батьківську культуру і мову та передає своїм нащадкам. ■
Оля Вербовська (Вербова), випуск 1965 р.
Вже минули роки, як пішли ми «світами».
Наші юні літа повертають думками.
Розгортаємо ми вже пожовклі альбоми,
Мрієм кожного дня бути ще раз у школі…
Бартошиці для мене – це незабутня школа. Саме там я почувалася собою, була серед таких, як я, з такою ж самою долею, яких вигнали з рідних земель. До українського ліцею попала я тільки тому, що виховувалася у свідомій родині. У школі я поглиблювала знання мови, українських пісень, а також те все, що винесла з рідної хати: мою свідомість походження, патріотизм, пошану до свого. Це в свою чергу я могла переказати моїм дітям.
З перспективи часу про бартошицьку школу можна сказати, що це була школа життя. То вона дала нам цю свідомість, що вивчене рідне слово, здобутий досвід і знання треба нести в народ.
Отже, Бартошиці – це частка мого життя. І коли ми зустрічаємося з друзями-однокласниками, хочеться сказати: дякую нашому ліцеєві! Бо ж ці зустрічі – це неймовірно сердечні вітання, знайомі лиця, усміхи, кожен щось розказує, про щось питає. А найосновніше, що ми всі поринаємо у споминах у ліцейські радісні роки. Сумно тільки, що нас уже щораз менше. На одну з таких зустрічей я написала пісеньку (слова і мелодію), що зветься «Мрії юних літ».
…Це наша школа, наш коханий ліцей.
Наші стежки у парку, мрії наших сердець.
Завжди тут будемо повертатись думками
В рідну школу, над Лину з юних літ!..
Наталя (Настка) Кравчук (Марин), випуск 1965 р.
До жменьки гарних споминів, якими поділилися деякі випускники, хочу додати тільки одне. Ми, несміливі діти з села, мали щастя до сердечних учителів. Наш вихователь, тільки що закінчив Ґданський університет, а зайнявся нами, як батько. Математик Ярослав Марушечко на лекціях був дуже суворий, але в гуртожитку стежив за нами з великим піклуванням, щоб не зійшли ми з життєвої стежки, яку нам обрали батьки, щоби молодеча наївність не завела нас на манівці. Натомість полоністка, незабутня Тереса Калящинська, родом з Варшави, розвивала нашу відвагу і польську мову через постійні декламації поезії та участь у драмгуртку. До того ступеня розвинула в нас любов до живого слова, що на соту річницю народження польського письменника Стефана Жеромського запросила значущі постаті з наукового світу Варшавського університету: відому нині світової слави проф. Марію Яньон та проф. Флоріана Неуважного. Граючи «силачку» Йоасю і доктора Юдима, ми щиро вірили в конечність присвятити себе поширюванню освіти серед селян.
Самотній ідеаліст з епохи позитивізму на той час був для нас зразком до наслідування. Таке виховування через художню літературу для мене і Назарука принесло неочікувані наслідки. Під час вступних університетських екзаменів з польської мови нам попали теми з періоду «Молодої Польщі», тож ми співуче декламували ведучих поетів тої літературної епохи. Після того до нашого бартошицького педліцею на руки директора Наймовича і пані Калящинської надійшов подячний лист від керівника кафедри україністики. Гордість була обопільна. Так ми започаткували старт у доросле життя. Доземне поклоніння усім моїм бартошицьким наставникам. ■
