■ КРИНИЦЯ ■ 2010-03-23
У 60-ту річницю акції “Вісла” діти з І Загальноосвітнього ліцею у Білому Борі написали про свої відчуття і розуміння цих сумних роковин. А ми на сторінках “Криниці” друкуємо найкращі з них. І хоча твори ще з 2007 року, а їхні молоді автори вже закінчили школу, однак ці праці порушують вічні теми. Проте передусім свідчать, який вплив мають пережиття людини не лише на її долю, а також на долю і відчуття наступних поколінь.
Володимир Шалайський писав:
“О земле рідна – наша пісне й раю,
В серцях правнуків будеш жить віки”.
Оля Вітек
Для мене ці слова, як і прохання моїх дідів та інших людей, що були примушені залишити рідні землі, – це великий обов’язок. На жаль, тільки частина моїх ровесників подібно думає. Уже багато людей із покоління моїх батьків перестало почувати себе українцями і так виховало своїх дітей. Завданням акції “Вісла” була асиміляція українців – і це великою мірою вдалося. Думаю, що акція “Вісла” не припинилася після виселення. Вона триває до сьогодні. Але не всі піддалися полонізації. Завжди були й будуть люди, які не забудуть, звідки їх коріння, якої вони національності і якого віросповідання.
Я особисто відчуваю якийсь рід жалю, який передали мені дідусі. Жалю за землею. За полями, річками, яких ніде більше немає. За цвинтарями, захованими в лісах, і за могилами предків з березовими хрестами. Коли вертатися в рідні сторони, їдучи сотні кілометрів, тоді і я можу відчути все те, що мої діди так щиро люблять, все те, що їм відібрано. Тоді і я відчуваю тугу за тим правдивим домом. За домом, у якому мої діди прожили найкращі літа, де дозрівали, вчились, бавилися. Мій дідусь завжди згадує свою торговельну школу в Яворові, а також рідне село Грушевичі. І коли він про нього розказує, мені здається, що говорить про рай. Але не всі спомини моїх дідусів є радісними. Вони досвідчили там також багато зла. Бачили смерть, терпіння, відчували страх за життя своє, найближчих, а також друзів та сусідів. Бабуся Марія до сьогодні не може дивитися на верес, тому що він завжди асоціюється їй зі смертю євреїв, яку бачила, будучи дитиною. Колись було сказане, що там є наша батьківщина, де могили наших предків. І тому я люблю й чую внутрішній обов’язок вертатися на Любачівщину, Надсяння й шукати там зникаючих вже слідів. Порослих конваліями і барвінком цвинтарів, хрестів, що похиляються щораз більше і більше додолу, руїн церков і хат, що западають щораз глибше в землю.
[…]
І тому, крім жалю, відчуваю гнів. Гнів за всі спалені села. Знищені й зруйновані. Збезчещені й обікрадені церкви і цвинтарі. За невинно пролиту кров. За всі приниження й знущання. За страх в очах людей, винних тільки в тому, що вони українці. За ці дві години на те, щоб спакуватися… і за цю таку довгу й страшну подорож у вантажних вагонах на вигнання. Але не лише за переживання моїх дідів. Також за те, що я боялася говорити по-своєму, бо діти не хотіли бавитися зі мною. За те, що я стидалася того, ким я є. […]
Сумно також тому, що так багато людей забуло. Стільки жертв зі сторони наших предків виявилися запропащеними! Частина людей запродалася матеріальним благам, забуваючи своє рідне. Варто також звернути увагу на те, що взагалі важко бути національною меншиною – зокрема тому, що суспільство завжди начіплювало ярлики. До сьогодні в деяких середовищах існує стереотип “українця-різуна”. На щастя, щораз рідше можна зустрітися з такими поглядами. Одначе багатьом зручніше забути, піти до костьола, святкувати не свята, а “święta”. Можна сказати, що після виселення відбулася й далі відбувається якогось роду селекція, у якій свою національну свідомість зберігають лише сильні персони. […]
Петро Жолондек
З бещадських місцевостей 1947 р. від’їхав поїзд. Поїзд дуже дивний і страшний. Це була мара, яка з’явилася раптово і так само раптово хотіла зникнути. Цього ж хотіли всі – щоб ця мара розпливлася десь у повітрі й ніколи більше нікого не турбувала. Вона одначе не відступала. Усі швидко помітили, що цей монстр жде на них, і стривожились. Озброєні “кондуктори” просили всіх досередини. Годі було відмовити… Залізна потвора, паливом якої була людська ненависть, рушила… Куди? Цього не міг знати жоден з пасажирів.
Дорога була далека. Головний напрямок – забуття. На жаль, саме такою була програма цієї подорожі, її організатори подбали про те, щоб від початку до кінця вона проходила за планом. Я одначе думаю, що ідеальних планів немає. І слава Богу!
Подумаймо – чи дійсно можливо, щоб зникнув народ? Чи може бути, щоб люди, їхні традиції, культура й багатий фольклор пішли в забуття? Всім нам на губи навертається одна відповідь – “ні!”. Але чи дійсно так є, чи ми тільки хочемо, щоб так було й підсвідомо боронимося перед жорстокою правдою?
Прийшов час, коли потяг щораз частіше почав затримуватися не в широкому полі, але ближче міст і сіл, що на півночі. Тоді давалися чути звуки розпачу людей, для яких – фізично – подорож закінчувалася. Тут починалася справжня трагедія родин та приятелів. Якийсь неймовірно злосливий “випадок” спричинив, що родини часто мусили розлучатися. Ніхто на це не зважав. У програмі цієї примусової поїздки кожна зі станцій була трагічною розлукою. Не треба, напевно, пояснювати, що цей “випадок”, який керував розбиттям родин, був точно запланований. Так здійснення мрій про вихід із вагонів на повітря ставало прокляттям, коли доводилося виходити самотньо.
[…]
Не забуваймо, що наш поїзд не затримався. Він їде далі. Він тільки сповільнив хід, але далі пре вперед, використовуючи нашу приспану чуйність. Тепер, коли біля нас вже ніхто не стоїть із наганом, загроза взагалі не минає, а може навіть і росте. Не нехтуймо небезпеками, але передбачаймо їх і перемагаймо. Це тільки від нас залежить, на якій станції ми вийдемо з поїзда, яким усі їдемо. […]
Ці роздуми приходять тим частіше, чим ближче ми до свого. Коли ми знаходимося в українській школі, пізнаємо чергові деталі української історії, фольклору й літератури, збагачуємо рідну мову та просто перебуваємо між друзями-українцями – наша свідомість і почуття приналежності росте. Маю в пам’яті образ дідуся, який гойдав мене з ноги на ногу та завжди сварив мене, – малого хлопця, – коли я говорив по-польськи. У той час дідові слова були мені неприємними і не зовсім зрозумілими. У душі мав я навіть якийсь дивний жаль, що дідо нав’язує мені свою волю. Тепер я знаю, чому дідо так робив і тим разом у моїй душі є велика подяка йому та бабусі, яка завжди говорила до мене, – хоча і через важку хворобу ледве зрозуміло, – проте завжди тепло й українською. Тепер, коли їх вже не стало, саме ми маємо продовжувати їхню справу.
[…]
Олена Горків
Квітень 1947 року. До українського села, яке після війни опинилося в складі Речі Посполитої, входить польське військо. Чути наказ: “протягом двох годин спакувати свої речі й підготуватися до виселення”. Відтак людей везуть до залізничних станцій. Під’їжджає поїзд із вагонами, призначеними для худоби, у який вантажать “людські” родини з їхнім майном, зібраним за короткий час. Поїзд покидає станцію й рушає в невідоме.
Так починається військова операція під криптонімом “Вісла”.
Поїзд їде день, два, тиждень, довгі тижні. Врешті-решт дорога закінчується. Десь на західних та північних землях Польщі з телячих вагонів виходить 150 тисяч “штук” українців. Людям наказують розпочати нове життя. Це так, як вирвати старе дерево з коренем і спробувати посадити його ще раз, серед чужих дерев на чужому ґрунті. Зрозуміло, що розвиватися йому буде нелегко, і навіть добре, якщо його коріння всохне і воно втратить своє національне листя. Саме таке майбутнє запланували автори операції “В”.
[…]
У людей відібрали хату, землю – усе майно. Розікрали в них все те, що успадкували від своїх предків. Загарбники спалили дім, зрубали сад, сталось як у вірші: “вили тварини – у хатинах- самотинах”. У людей хотіли вбити також дух, їхню самосвідомість. Дійсно, у багатьох вдалося погасити полум’я любові до свого. І саме ця подія була випробуванням для української громади: дехто втратив свою свідомість, відрікся від свого коріння, просто піддався асиміляції. У нових умовах, серед нових людей, національна приналежність стала тягарем для багатьох, неволею. Дозволили ворогам остаточно: “Відділити себе від кореня, Відібрати себе від рідного, Прапор свій перефарбували кольором, У який фарбувати вигідно”.
Операція “Вісла” мала багато наслідків, одним з них є я.
Будучи в Україні, я бачила футболку з написом “Я живу на своїй, Богом даній землі”. Як на мене, не важко зберігати свою самосвідомість, коли живеш саме на тій Богом даній землі. […]
Все по-іншому виглядає на чужині. Ми засновуємо школи, організуємо фестивалі та робимо багато чого іншого, щоб вижити. Виявляємо часто свій зв’язок з Україною та показуємо її культурне багатство. […]
Я маю велике щастя, що батьки виховали мене в національному дусі, що ми зберігаємо вдома українську мову, традиції. Але чим більш я це все пізнаю, то щораз більше відчуваю, що 1947 року мене скривдили. Що забрали в мене історію моїх предків. Коли я в горах або їду південно-східною Польщею, то бачу, що там – частина моєї історії, і що по цій землі завжди будуть блукати тіні моїх незабутих предків. Однак не відчуваю аж так сильного зв’язку з землями, з яких виселили моїх дідів, більше притягує мене Україна. І важко пояснити чому. Саме Україна – це моя справжня велика батьківщина і я не уявляю свого майбутнього поза її кордонами. Я б дуже хотіла допомогти їй у розвитку. Маю надію, що здійсниться моя мрія і що я з гордістю вдягну колись футболку з написом “Я живу на своїй Богом даній землі”. […]
“Наше слово” №13, 28 березня 2010 року {moscomment}
