АНАЛІТИКА ■ №47, 2018-11-25

Wersja w języku polskim – tutaj.

«Марш незалежності» у Варшаві, 11 листопада ц.р. Фото Катерини Семчук

 

Напередодні 11 листопада, коли у всій країні проходили святкування 100-ліття відновлення польської державності, частина медіа, у тому числі найбільш впливові видання «Rzeczpospolita» i «Gazeta Wyborcza», надрукували звернення громадян Польщі української національності під заголовком «Польсько-українське століття: не перше й не останнє». Цей документ слід вважати надважливим і дуже своєчасним з кількох причин. Хто як хто, але українці у Польщі вже давно відчувають пряму загрозу, яку несуть популістські спекуляції навколо історичного минулого, особливо того, що стосується XX століття, позначеного кривавими подіями, тисячами жертв, травмованою пам’яттю. У документі (надрукованому також у 46 номері «Нашого слова») чітко, без зайвих емоцій і суб’єктивних суджень представлено бачення історичних фактів і процесів, які мали вплив на долю українців та поляків. Значення цього документу потрібно розглядати, усвідомлюючи, у який глухий кут на рівні держав України та Польщі зайшов історичний діалог. Звернення, яке підписали видатні науковці, історики, громадські активісти, можна розглядати як свого роду дорожню карту. Ідучи за викладеними в документі пропозиціями, можна хоча б частково оздоровити відносини двох країн, будувати реальний, а не мертвий, ритуальний діалог між нашими народами. Чи скористаються ними обидві країни – це вже інше питання. Автори документа поклали на стіл конкретні пропозиції, а що буде далі – залежить від обох суспільств, політиків, державних інституцій, дипломатів.

Заява «Польсько-українське століття» є свого роду продовженням намагань українців у Польщі зробити свій внесок у примирення між нашими народами, подолання протиріч, якими живились і живляться дотепер різноманітні радикали і чужа, переважно проросійська агентура. Процес входження українців у Польщі у побудову діалогу почався у 80-ті роки, в часи так званого «карнавалу Солідарності». Цей процес проходив доволі повільно і поетапно. У часи послаблення цензури в офіційних виданнях, а також у польському самвидаві почали з’являтися статті українських авторів. Символом того часу є стаття проф. Володимира Мокрого «Сьогоднішня дорога русина до Польщі», надрукована в престижному католицькому тижневику «Tygodnik Powszechny». Символічно, що стаття вийшла 15 та 22 листопада 1981 року. Роль досить маловідомого в Україні Мокрого в ініціюванні діалогу – неоціненна. Пишучи під кількома псевдонімами, він «наповнював» польський самвидав не лише статтями про українсько-польські відносини у XX столітті, але й відкривав очі багатьом полякам на українську літературу, історію, духовність. Публікації у самвидаві доповнювали організовані ним у Яґеллонському університеті наукові конференції. Частина українців з Варшави, Любліна, Перемишля, Ґданська стала також посередниками в контактах польської опозиції з українською діаспорою (що причинилося до появи у польському самвидаві українських авторів, появи польськомовного видання «Сучасність» тощо). У кінці 80-х українці у Польщі стали посередниками між українськими дисидентами та польською політичною верхівкою. Продовженням процесу побудови підвалин історичного діалогу були міжнародні історичні семінари «Польща. Україна. Важкі питання», ініційовані Об’єднанням українців у Польщі (ОУП) у співпраці зі Світовим об’єднанням вояків Армії крайової. Семінари, попри те, що залишилися призабуті, часто недооцінені в обох державах, пропонували чітку схему діалогу і досліджень найболючіших подій, у тому числі різні на Волині 1943 року, антиукраїнських акцій польського підпілля й комуністичного апарату, репресій на Закерзонні 1944 року, післявоєнних депортацій. Результатом семінарів були видані польською і українською сторонами збірки доповідей та дискусій (з протоколами розбіжностей) – проторований шлях для інших дослідників.
Це – аверс.

Листопадова річниця – Варшава, Львів. Реверс медалі

4 листопада група вболівальників із Вроцлава запалила фаєри (пол. – race) біля могил польських вояків на Личаківському кладовищі у Львові й розгорнула біло-червоний транспарант. 9 листопада в Інтернеті опублікували фото з акції з відповідними, политими псевдопатріотичним соусом, коментарями: мовляв, польська держава забуває про Львівських орлят – польських героїв. У такому самому дусі президента Польщі Анджея Дуду розкритикували ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський та доктор Анджей Запаловський, перемиський міський депутат, який має амбіції щодо посади голови міської ради. Попри скандальність акції польських вболівальників на львівському кладовищі (естетично вульгарні дії на місці спочинку поляків та українців), у Польщі не прозвучала жодна публічна заява (засудження) з боку представників держави, політиків, ієрархів римо-католицького костелу. Мовчать також львівські поляки, яких ця акція може у прямому сенсі зачепити, оскільки як офіційну причину поїздки до Львова вроцлавські вболівальники вказали перевезення гуманітарної допомоги для своїх співвітчизників. До речі, на одному з фото з вроцлав’янами можна помітити активістку польської громади з Мостиськ.

Це не перша провокація на прикордонні. Після більш радикальних подій – зокрема, обстрілу польського консульства у Луцьку – представники обох держав заговорили про тісну співпрацю правоохоронних органів і спецслужб з метою недопущення таких провокацій. Чи ця співпраця не закінчилась на словах? Як виявили аналітики з порталу «Західний інформаційний фронт» (zahidfront.com.ua), вроцлавські вболівальники тісно співпрацюють із націоналістами з Підкарпатського воєводства. Виявля-ється, що серед перемишлян, які проходять як обвинувачені у справі нападу на пикулицьку ходу у 2016 році, також є люди, що часто їздять в Україну з гуманітарною допомогою. Водночас кожного року вони пропагують на Марші націоналістів у Варшаві, а також в Інтернеті, антиукраїнські погляди.

Виявляється, громадські активісти можуть дослідити взаємозв’язки і небезпеку, що несуть такі люди, однак, спецслужби обох держав чомусь цього зробити не можуть.

Мовчання польських офіційних установ у справі провокації у Львові є насправді більш промовистим, аніж десяток офіційних заяв про стратегічне партнерство. Це мовчання навіть не дивує, особливо в контексті інших подій, які мали місце 10 і 11 листопада у Варшаві. І тут ідеться не лише про Марш націоналістів.

Почну з дій меншого масштабу. У суботу, 10 листопада, за участі відомих артистів, найвищих представників влади Польщі та близько 40 тисяч глядачів, на Національному стадіоні пройшов «Концерт для незалежної» («Koncert dla Niepodległej»), який став початком офіційної програми відзначення 100-річчя відновлення незалежності Польщі. Ідея та сценарій концерту були доволі простими – за допомогою популярних польських пісень та шлягерів показати
остатні 100 років історії країни, найважливіші події. Задум реалізували цікаво з артистичної точки зору: перед публікою прозвучали твори, без яких важко уявити польську національну та культурну ідентичність, часто їх виконували відомі польські артисти у новій музично-вокальній обробці. На сцені була задіяна понад сотня виконавців, концерт вражав масштабом візуалізації. Проте в українському контексті продовжився послідовний останнім часом тренд – доволі обмежене пропоноване бачення історії Польщі, а часом і викривлене з точки зору фактів. Один приклад – попри те, що українці у II Речі Посполитій становили аж 14 % населення країни (за різними даними, від 5 до 7 мільйонів), під час концерту про них не згадали не те що піснею, не те що реченням, а навіть одним словом. Не згадали, що деякі українці (політичні емігранти) так само, як і поляки, будували міжвоєнну Польщу, що серед них були видатні інженери, науковці, військові. Не забракло однак сентиментальної пісні «Лише у Львові» («Tylko we Lwowie»), символу так званих «кресових сентиментів».

Чому ми стільки говоримо про концерт? Тому що він віддзеркалює ширшу проблему польської історичної політики та її творців – політиків, медіа, чиновників Інституту національної пам’яті (пол. – Instytutu Pamięci Narodowej) та інших держустанов.

У цьому нарративі (який часто підміняє факти) немає держави і громадян з їхніми різними національними й релігійними відмінностями, є лише польська етнічна символіка. Цю політику переносять у маси режисери таких дійств, а в підсумку «споживають» сотні тисяч глядачів, бо ж концерт транслювали усі головні польські телеканали. Так закріплюються стереотипи та міфи.

Глядач суботнього дійства отримав картинку, у якій не лише повністю оминули вклад у польську державність «інших» – неетнічних поляків, але й нічого не сказали про проблеми 1918-1939 років. Навпаки, усі глядачі почули, що II РП була «успішною країною» («sprawnym państwem»). Про жертви політичного терору, соціальні протистояння (Познань 1956 року, Варшава 1968 року, Ґданськ 1970 та 1980-х років) згадувалося лише в контексті комуністичної Польщі у відеосюжетах, які були свого роду підводкою до музичних творів. Про жертви селянських протестів 30-х років, протестів безробітних у Львові 1936 року, про вбивство польським націоналістом першого президента Ґабріеля Нарутовича не прозвучало ані слова. Так само – про дії польської держави, наприклад, у національному напрямку. Загалом, якби не згадка про Голокост і знищення євреїв німцями (а також одна єврейська пісня), глядач кількагодинного дійства не отримав би жодної інформації про те, що у Польщі проживали громадяни інших національностей та віросповідань.

Піком такого нарративу про історію 100-ліття незалежності можна вважати промову президента Анджея Дуди 11 листопада біля могили Невідомому Солдату. У ній прозвучали рядки вірша, в яких згадується хлопець – молоде орлятко – що загинув за Польщу у Львові в листопаді 1918 року. У промові не було так широко описаних згадок та рядків про боротьбу за польськість Сілезії після 1918 року (три так звані «сілезькі повстання») чи драматичні події Варшавської битви з більшовиками 1920 року. Цей акцент у виступі президента А. Дуди – не випадковість, він показує, як спосіб відзначення 100-ліття Польщі вписується в домінуючий націоналістичний нарратив.

Офіційна Польща у підході до історії вибирає не діалог і вірність фактам, а кон’юнктурну, корисну з внутрішньополітичних міркувань історичну політику.

Ця політика скеровує суспільство до націоналістичного бачення як минулого, так і майбутнього країни. Теперішня влада щораз більше стає заручницею крайніх правих сил. У такому плані заяви про розуміння того, що головною загрозою є Росія, що підтримка України – це польський «національний інтерес» («racja stanu»), сильно знецінюються.

Те, що ідеться не просто про окремі дії, свідчить також, здавалося б, невелике повідомлення ABW (Аґентства внутрішньої безпеки – Agencja Bezpieczeństwa Wewnętrznego) про події напередодні 11 листопада й варшавського маршу. Прес-секретар Агентства, говорячи про заборону в’їзду до Польщі, зазначив, що вони стосувалися, серед інших, осіб «gloryfi kujących ideologię Stepana Bandery» («які прославляють ідеологію Степана Бандери»). Польські урядовці, політики, частина проурядових медіа дуже обережно висловлювалися про загрозу з боку польських націоналістів. Незважаючи на те, що багато членів ONR (Національно-радикального табору – Obóz Narodowo-Radykalny), MW (Всепольської молоді – Młodzież Wszechpolska), RN (Національного руху – Ruch Narodowy) відкрито називають себе націоналістами, однак представники влади і медіа використовують у своїх формулюваннях набагато м’якші означення, завуальовано говорячи про «праві» або «національні» середовища. У той же час українцям відведено на святі чітку роль або відсутніх, або прихильників ідеології Степана Бандери, які мали намір вчинити провокації та зіпсувати святкування.

Поділитися:

Схожі статті

Не обманюймося казками: Нас віддали на поживу націоналістам

АНАЛІТИКА ■ №47, 2018-11-25 Напередодні сторіччя польської незалежності чільні українці – громадяни Польщі – написали відкритого листа, де розглядають цей ювілей з точки зору відносин поляків і українців. Описуючи...

Коментарі

  1. A może dla równowagi autor powyższego artykułu zainteresuje się co się stało z etnicznymi Polakami, żyjącymi na terenach, które aktualnie znajdują się pod administracją Ukrainy? Gdzie podziali się Polscy mieszkańcy Lwowa, Stanisławowa Tarnopolu? Jak Ukraińcy (niezależnie od tego czy pod rządami ZSRR) odnosili się do Polaków, którzy od wieków mieszkali na tych terenach. Ja akurat byłem na Ukrainie w dniu 24 sierpnia 2018r. – dniu niepodległości Ukrainy, i nie słyszałem o wkładzie Polaków w budowę Ukrainy. Nie słyszałem też polskich piosenek. I nie ma w tym żadnego problemu bo jest to święto Ukraińców. Dlaczego my Polacy w dniu swojego narodowego święta mamy wspominać Ukraińców. I wreszcie na koniec. Proszę się zająć np. reformą oświaty na Ukrainie i zobaczyć jak mniejszości narodowe będą funkcjonować w nowych warunkach.Te mniejszości nie będą mieć takich warunków rozwoju jak mniejszość ukraińska w Polsce – czego przykładem jest Państwa pismo, w którym bezkarnie możecie krytykować Polskę. Życzę większego obiektywizmu w opisywaniu rzeczywistości, a jeśli ona jest tak straszna to cóż nie pozostaje chyba nic jak opuścić ten straszny kraj wypełniony (Państwa zdaniem) nacjonalistami i “prawo-radykałami”. Ja ze swojej strony obiecuję, iż bardzo uważnie będę przyglądać się Państwa publikacjom.

  2. Zabawny tekst,przypomina wypowiedź Juszczenki ,który mówi ,że nie rozumie co się stało z Polakami.
    Po to właśnie naziści z OUN-B kierując się wizjami Doncowa i Kołodzińskiego wyryli krwawą bruzdę w mieszanym społeczeństwie pogranicza w poprzek mieszanych rodzin by odciąć ukraińskie społeczeństwo od ciągłości kulturowej i zbudować nowego ukraińskiego nadczłowieka. To drugie wyszło im raczej kiepsko ,ale to pierwsze doskonale. Autor nie potrafi jakoś zaakceptować konsekwencji tych wydarzeń, Ukraińcy przestali być wtedy członkami wspólnoty ,a impreza na stadionie tylko to zaprezentowała.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*