Зьвізди 20 червня 1947 року

Олександр МаслейЛЕМКІВСКА СТОРІНКА2012-04-27

Великдень 1947 року в Ждини была крас хвиля, при свяченині ціва родина Кащаків стояла і гварива “Отче наш”. Потім бажали собі вшиткого найкрашшого і веселили ся, што Христос Воскрес!
А быво юж неспокійно. До Ждині і Конечной стягнуло купу війска. Повідали, же для охорони границі.
Зараз по Великодни шторуш якиси “банди” нападали г ночи на село. Найгірше мав Кащак з гірнього кінця села, його сусіде виїхали до “Росії” і лишив ся сам з краю під Лисом гором. Окрали го праві зо вшитких вахів і што ліпшого маєтку, же о зерні юж не спомну. Подавали ся за своїх партизанів, ба, як гарді по свому радили.
Кащак міркував, же штоси є не так, пішов до війта Чухти, перебесідували, нараіли ся і разом пішли на пляцівку ВОП в Ждині до коменданта.
Чухта спокійні зачав од того, же тілко війска є в селі, а шторуш УПА г ночі є і бере собі што хце, што то за охорона границі і села? – зьвідав ся.
Кащак спокійні роззерав ся по коморі і взрив свою бараницю на кресьлі під гузицьом коменданта.
– Тшеба било мельдоваць в ноци, як нападалі, а нє тераз.
– Але паньє коменданцє, заказалі виходзіць, – бо куля в леп.
– Мам важнєйше справи на ґловє. Пошлі стонд…
Але Кащак повідат:
– Єднак мусєлісьцє іх споткаць, бо сєдзіцє, коменданцє, на моєй бараніци.
Як комендант скочит, як го не трисне по лици, аж Кащак ся звернув.
– То пшецєж єґо бараніца, – повідат Чухта, познає йом…
Комендант взяв бараницю г руки і шмарив ньом в Кащака.
– Вон стонд, – крикнув. – Дижурни, спісаць іх і поґоніць.
– Зараз, зараз, – повідат Кащак, – а решта цо мі УПА забрала?
Но і цілком непотрібні ся візвав, злетіли ся “упівці” з ВОП і так іх обох счесали, што страх.
Бараницю Кащак взяв, а Чухта повів, же заран іхат на УБ мельдувати, што ту ся діє. Ним дочлапали ся до хижи Чухти, зараз за нима пришли ВОП-істи і повідают:
– Рушцє сє з вйоскі, а спаліми йом цалом, – іщи нагрозили ім обом і пішли.
Вечером пришли зас до Кащака, дали йому якіси квіт за зерно і наказали тихо сідити.
Што было робити, махнули руком і пішли робити г полі, бо весна была крас.
Але з другой сторони – успокоїло ся, г ночи “упівці” юж не приходили.
Травень в селі быв барз спокійний. Компери крас посходили, вшитки ґаздове плушкували іх, збіжа юж хвилювало на вітри. Трави зачали підростати до квітненя.
ВОП-істи з Конечной зачали приходити по парібків до кошиня трави для іх кони. Тай приходили до Штефана Кащака по його кони і віз, а зо села брали дві молоди дівки до грабаня трави. Все іх было трьох. Іхали до Липной на луки, бо липнян вшитких вивезли в “Росію”. Штефан косив траву, єден го пильнував, а двох ВОП-істів казали дівкам іти, штоби вказали ім церкву. Штефан косив скоро як фрас, штоби дашто іщи міг зробити г полі. По “обізриню” церкви все найперше вказували ся ВОП-істи, а за якіси час – дівки. З початку не міркував про што ішло, але за другим разом взрив сплакане лице Дарки, додумав ся, якє то є “обзераня церкви”.
Коли привюз траву на подворец плацівки, пішов до коменданта і повів йому, же не буде білше іхав ім по траву, бо і так не платят за тоту роботу йому ничим, а за тото, што дівкам роблят, – жеби ся вам сліпи діти родили! – повів.
Не візвал ся словечком комендант.
За два тижні скоро світ обудив іх дзвін церковни. Думав, же в селі горит. Полетів до села тай довідав ся, што то інше “горе”.
Ляло зо четверти ден, якби небо хмари роздерло, Божого сьвіта не было видно.
Зберали ся барз скоро в годину, а “обзераче церкви” кепкували з них.
Было 16 червня 1947 року, ляло так, што іх слез в тим дощи видно не было.
Диганяли іх до Горлиц по тім болоті, што перед нима тягаривки робили. Чути лем было плач, йойчаня і молитву. Нихто не проклинав.
Колона станула в Ропиці Рускі. Ріка Суковянка гирміла повна води, нихто не мав відваги єй проіхати. Війско зачало стриляти і верещати, же іх ту вшитких на місци вистриляют. Хлопи перекстили ся. Рушив перші в тоту топіл, віз му роздерло і пірвало зо вшитким, виїхав з передньом розвором при сміху польских вояків. Другі – так само. В кінци інши хлопи скочили до коменданта на кони з вилами, пролякав ся.
Наказав вози спинати і обв’язувати ванцухами по штири і протігати тягарівками. Удало ся переїхати. В Горлицях зачало ся витіганя хлопів на допити. Кого взяли, то і не вернув, плачут жени і діти. Підставляют углярки, наказуют пакувати ся. Не довго пакували ся, денекотрим лишила ся лем худоба, бо вшитко вода забрава.
Рушили г ночи 20 червня 1947 року в незнане, чули як паровіз свище, а коли гамував, бидлята мало ніг не ламали. Довезли іх до Auschwitz, зас берут хлопів, зас не вертают. Зас лем чути плач. Порозпинали вагони, поперетігали і рушили дале.
Штефан Кащак по тих страшних роках повідал мі, же як виіжджали з Горлиц г ночи, небо ся кусіцко розяснило і вказали ся на небі зьвізди Великого Возу. Товди няньо му рекли:
– Запам’ятай, Штефан, тот віз, – жебис знав, де ся вернути.
Штефан вернув ся до сипанця в 1956 році, його хижу розібрали і спалили г шпарґеті в кухни, бо осадникам не хтіло ся ходити по дирва до ліса. Його родина до гнес має однайдене в уряді поданя до начальника ґміни о “позволенє на розебранє дому на опал”.
В сипанци прожив з женом і двійком діти праві три роки, ним на своім подвірци вибудував хижу.
Коли єм до него зазерав на його пасіку, все хтів ня тримати до вечера, штоби вказати мі Великій Віз над Ждиньом.

“Наше слово” №18, 29 квітня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*