Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №23, 2018-06-10

Dialog leczy rany. Abp Światosław Szewczuk w rozmowie z Krzysztofem Tomasikiem, Wydawnictwo Znak, Kraków 2018, str 198.

Книжка «Діалог лікує рани» – це розмова блаженнійшого Святослава Шевчука з журналістом Кшиштофом Томасіком. Вона незвичайна, але за своїм виданням скромна.
Сам текст несе щирі відповіді архипастиря, зверхника Української греко-католицької церкви, на ряд істотних питань, які ставить йому журналіст католицького інформаційного аґентства. Довгій сердечній розмові сприяла не тільки відкрита особистість духовного, але й гарний закопанський краєвид, місце, у якому любив перебувати Іван-Павло ІІ. Звідси й береться перше запитання про польсько-українські відносини, для покращення яких так багато чинив папа римський. На думку блаженнійшого, особа римського владики та його наука – це духовний тестамент, який Іван-Павло ІІ нам залишив, і який вселяє в нас надію на будування спільного майбутнього. Великий духовний авторитет Святослав Шевчук вважає, що майбутнє України, яка опинилася у збройному конфлікті з Росією, залежить від кожного рядового українця. Національна тотожність народу більш видима тепер, коли держава об’єднується навколо ідеї свободи і незалежності, а Церква, проповідуючи Боже слово, намагається давати людям надію.

Сімейна віра і музична пристрасть
У першому розділі книжки «Дорога до віри і Церкви» архиєпископ підкреслює свою вдячність родині, яка виховувала його з братом, теж священиком, у глибокій вірі в ті часи, коли віряни Греко-католицької церкви не мали доступу ані до святинь, ані до священиків. Як був дитиною, ще не розумів, про що йдеться, але повірив у те, що говорять і роблять його близькі, що вони насправді вірять у Бога. Духовний Святослав походить зі Стрия, а його дід зі сторони матері служив у польському війську і потрапив до німецької неволі.
Обдарований хорошим голосом і слухом, Святослав закінчив музичну середню школу у класі скрипки. Закінчив також медичне училище і з дипломом фельдшера пішов служити в армію. Повернувся додому 1991 р., коли Греко-католицька церква виходила з підпілля і можна було відкрито вчитися в духовній семінарії.
Духовний добре володіє польською мовою. Вивчив її, відвідуючи римо-католицьку святиню, у якій богослужіння правилися польською мовою, а потім, як сам каже, модно було дивитися польське телебачення. Коли навчався в Бориславі, прийшло зацікавлення і польською літературою.

Дорога до духовного сану
У книжці владика розважає над своїм покликанням.
для нього стала смерть прадіда, глибока молитва на його похороні і таємні візити священиків, які приходили вночі з пастирською послугою (вдень вони займались своєю професійною роботою, найчастіше медичною). Уже потім, коли Україна стала вільною, можна було відкрито навчатись у духовних семінаріях. Революція у житті молодої людини наступила тоді, коли Святославові запропоновано продовжити навчання в Аргентині. Там він мусив дуже швидко вивчити іспанську мову і вже через три місяці скласти письмовий екзамен з філософії. Там він теж зрозумів, що всі ми – частина великого світу, з яким треба інтеґруватися. Світ мусить пізнати нас, а ми його. Потім було повернення до Львова і наступна пропозиція – навчання в Папському університеті в Римі. Після його закінчення 1999 р., молодий доктор богослов’я читав лекції у Львівській семінарії, а відтак у Богословській академії (нині католицький університет). Науковця 2009 р. призначено єпископом-помічником у єпархії Буенос-Айреса. До речі, нинішній папа римський був тоді його зверхником як єпископ.
Можна без кінця наводити цікаві моменти з життя патріарха Святослава. Зрештою, дуже хочеться про них читати, бо духівник з винятковою легкістю і щирістю розповідає нам про різні деталі своїх контактів з аргентинським духовним світом, а також про свій вибір 2011 р. на зверхника УГКЦ в Україні. Святослав Шевчук був наймолодшим серед українських єпископів.

Історія УГКЦ
Владика дає широку відповідь на запитання, звідки взялася українська греко-католицька церква. Уже навіть заради цього варто мати в руках цю надзвичайно цінну книжку. Кожне слово священика щире і ласкаве, воно наділяє нас доброю енергією. Сягаючи до історії УГКЦ, архиєпископ називає митрополита Шептицького найвищим авторитетом, главою Церкви українського народу, який не ніс зі собою жодної ворожості до польського народу. Навпаки, він був голосом яґелонської Речіпосполитої, який прищеплював вірним здоровий патріотизм у християнському дусі під час конфлікту двох тоталітарних ідеологій: фашизму і комунізму. Митрополит Андрей, як вважає архиєпископ, «випередив свої часи, готував Європу, особливо Східну, до поєднання між Церквами».

Польсько-українські теми
Редактор видання ставив відкриті питання про поєднання між Греко- та Римо-католицькими церквами, головним ініціатором яких 30 років тому був Іван-Павло ІІ. Тоді в Римі дійшло до першої зустрічі представників двох католицьких церков, а ще раніше, про що згадав сам співрозмовник, 1947 р.
В Апостольській столиці зустрілись примас Польщі Август Глонд і єдиний український владика в Європі – Іван Бучко. Розмови, мабуть, торкалися трагічного для українців у Польщі 1947 р. На думку архиєпископа, дуже шкода, що нема документації з цієї зустрічі. Це остільки вагомо, що на чергову зустріч треба було чекати майже 40 років. Напередодні тисячоліття хрещення Русі-України 1988 р. розмовляли примас Юзеф Ґлемп і кардинал Мирослав Іван Любачівський. Усі розмови під час прощі 2001 р. папи римського в Україну ведено в дусі польсько-українського поєднання. Це Іван-Павло ІІ «був ініціатором лікування нашої пам’яті й увільнювання від неґативних емоцій, пов’язаних з минулим. Він підтримував усі дії, які торкалися цих справ. Звертав увагу на те, що було позитивним у нашій пам’яті і минулому, вчив, як лікувати рани, а також підкреслював різницю між патріотизмом, спертим на християнстві, та крайнім націоналізмом».
Архиєпископ дає дуже щирі відповіді на важкі польсько-українські питання. Він нічого не применшує і не обминає. При цьому заохочує читача до євангельського погляду на нашу спільну складну історію. У цій справі чимало вагомих жестів зробили як папа римський і польські єпископи, так і колишні зверхники УГКЦ. На жаль, в останні роки деякі політики роз’ятрюють спільні рани (наприклад, фільм «Волинь»), оживають неґативні емоції, які ведуть до нищення пам’ятників, поглиблення стереотипів та ревізіоністського, одностороннього погляду на історію.
Cпіврозмовники торкнулись також теми трагедії, якою стала для української меншини в Польщі Акція «Вісла», унаслідок якої весь етнічний реґіон був знищений. Пам’ятаючи 1947 р. та чергові сумні річниці, «не хочемо роздряпувати ран, прагнемо їх заліковувати». У розмові завжди падають слова про вибачення, поєднання і відхід від неґативної історичної пам’яті. Тільки так можна будувати майбутнє, вважає блаженнійший Святослав: «Треба мати свідомість, що українці – це брати, які мають таку саму гідність, такі самі права, як і поляки. Вони не гірші від інших народів». За таким принципом можна вести діалог про історичну правду та відходити від ідеології ненависті.
На багатьох сторінках книжки глава УГКЦ переконує нас, що ми, поляки і українці, є дітьми того самого Бога і тої самої Церкви. Ми – брати, які один од-євангельське забарвлення, з підкресленням ролі Церкви у громадянському суспільстві.

Погляд на інші церковні спільноти
В інтерв’ю є відповіді на питання про співпрацю з трьома Православними церквами в Україні. «Нам вдалося у нинішніх часах зберегти міжконфесійний мир. Щиро кажучи, не ведемо жодного офіційного діалогу. Намагаємося кшталтувати наше духовенство і вірних в екуменічному дусі, взаємній пошані до всіх видів християнства, особливо православ’я», – підкреслює патріарх. На сторінки видання винесені також питання взаємовідносин з російським православ’ям, протестантами, мусульманами та єврейською громадою. Навіть складні питання владика розглядає з повагою до інших християнських інституцій і націй.

На дорозі до патріархату
Блаженнійший Святослав часто підкреслює, що його визнання буде »свідоцтвом нашої зрілості, яке отримаємо від наступника святого Петра». Воно матиме екуменічний характер, бо корінною Церквою для УГКЦ є Київська митрополія і церква, народжена з хрещення князя Володимира. Духівник не обминає того, що «наша Церква є однією з її віток, тому через своє дозрівання становить важливу функцію для інших, якими, у свою чергу, є наші православні брати. Вони теж прагнуть до встановлення патріархату».
Пастир греко-католиків намагається будувати «єдність Церкви в культурній різноманітності», чого доказом є контекст латиноської та англосакської культури серед української діаспори. Він виразив своє ставлення теж до таких загроз сучасного світу, як секуляризація, лаїцизація чи аборційна толерантність. «Знайти Бога, нав’язати з Ним контакт і щоденні розмови, тобто молитва є великим щастям і благословенням, а наші вчинки і слова є свідоцтвом нашої віри». Такими словами блаженнійший УГКЦ закінчує свої роздуми. Говорить відважно і доброзичливо. А польська мова духовного розмовника звучить, як найкращий зразок мови милосердя і поєднання.
Польський кардинал Станіслав Дзівіш, висловлюючись про зміст розмови, між іншим, зауважує: «Пастир Церкви в Україні нічого не приховує і не применшує. Читача запрошує до глибшого євангельського погляду на історію наших двох народів. Не тому, щоб у ній закриватися, а щоб вийти поза упередження, неґативні почуття і злу пам’ять. Щоб відкрити простір для пробачання і поєднання. Це єдина дорога, яка становить серце Євангелії».
У книжці поміщено кілька цікавих сімейних світлин, а також фотографій пастирської місії отця Церкви Святослава. Це надзвичайне польськомовне видання появилося на ювілей, а саме – до 1030-річчя хрещення Київської Русі. ■

Поділитися: