Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №39, 2019-09-29

ПЕТЛЮРА – ПІЛСУДСЬКИЙ

Вперше вони зустрілися 9 грудня 1919 року, через два дні після того, як Петлюра прибув до Варшави. «У польській столиці, – пише історик Віктор Савченко, – колишній лідер Української Народної Республіки опинився наче в клітці, під наглядом польських спецслужб, у повній владі диктатора Пілсудського». Останній, прийнявши Петлюру, проговорив із ним усю ніч – «із восьмої вечора до п’ятої години ранку вони поринали у спогади, політичні мрії».

А згадувати було що: якщо порівняти біографії двох вождів, то в них чимало спільного, хоча, ясна річ, є й певні відмінності. Юзеф Пілсудський був майже на дванадцять років старшим за Симона Петлюру, хоча обидва з’явилися на світ далеко від Російських столиць – Санкт-Петербурга і Москви, перший в селі поблизу Вільно (нинішнього Вільнюса), другий – у провінціальній Полтаві. Народилися в багатодітних родинах, небагатих, але чесних. Батьки Симона – міщани із козацьким корінням, Юзефа – шляхтичі, з аристократичним. Можливо колись їхні далекі предки воювали між собою, та дійсність примирила, зробивши поляків і українців підданими Російської імперії. Симон і Юзеф намагалися отримати якусь освіту, але не закінчили навчальних закладів – перший був виключений із Полтавської духовної семінарії, другий – із Харківського університету, де намагався здобути фах лікаря. Надолужували втрачене самоосвітою, багато читали, писали, знайомилися із життям різних верств населення, знали різні мови і культури. Рано включилися в революційну діяльність, стали послідовниками вчення Карла Маркса, хоча пізніше й розчарувалися в ньому. Пілсудський у 1892 році став одним із засновників Польської соціалістичної партії (ППС), Петлюра в 1905-му – Української соціал-демократичної (УСДРП). Революціонери міняли місця проживання, рятуючись від арештів та переслідувань, видавали партійну пресу, розповсюджували її серед населення. Пілсудський, крім того, організував ще й бойові дружини, які грабували банки, щоб знайти кошти «для революції». Світову війну обидва зустріли з надією, що вона приведе до краху імперій та появи незалежних держав – Польщі й України.

Коли ці імперії дійсно розвалилися, Петлюра і Пілсудський стали провідними державними діячами в своїх країнах. Вони не мали фахової військової освіти, але здобули потрібні знання на практиці. Пілсудський створив Польські «легіони» і став їх «Комендантом». Петлюра – Українські військові частини і очолив Генеральний військовий секретаріат. Потім, майже водночас, в листопаді 1918 року очолили держави: Пілсудський став «Начальником Польської республіки», а Петлюра – одним із керівників Директорії і Головним отаманом військ УНР. Польщі пощастило більше – її потяг до незалежності підтримали Велика Британія, Франція і США. До України ж поставилися як до «Попелюшки» Європи. Над Варшавою переможно тріпотів біло-червоний прапор, а жовто-блакитний Петлюра возив із собою, встановлюючи там, де тимчасово знаходився його уряд і штаб. Тому, напевно, більшовицькі агітатори, насміхаючись над Головним отаманом, згадували сатиричний куплет: «У вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Але у більшовиків на той час теж не було стабільності: в часи визвольних змагань (1917-1921 рр.) ситуація змінювалася щомісяця і навіть щодня. Слова «Знову влада міняється!» із популярного фільму «Весілля в Малинівці» не вигадані, а реальні.

Юзеф Пілсудський чудово розумів, що спокій на «wschodnich kresach Państwa Polskiego» (східних окраїнах Польської держави), як і стабільність взагалі, в значній мірі залежить від того, хто буде її сусідом. Пілсудський хотів би відновити «Річ Посполиту» в кордонах 1772 року, але ситуація в Європі після закінчення Першої світової війни була іншою, ніж в кінці XVIII століття. Радянська Росія стала дестабілізуючим фактором: Пілсудський боявся і ненавидів її, бо знав «про плани Леніна пройти збройною силою через польські землі до Центральної Європи, аби викликати там пролетарську революцію». Для керівника польської держави значно кращим було сусідство незалежної України, як буферної держави, між ним і Росією. Заради цього він погоджувався розпочати «похід на Схід», щоб розгромити більшовиків, «поки вони не зміцніли».

Це влаштовувало і «мрійника» Симона Петлюру: він робив все можливе для «якнайскорішого налагодження польсько-українських відносин». Військовий, а потім і державний керівник України (голова Директорії УНР із лютого 1919 року) хотів врятувати Україну за допомогою Польщі. Для Петлюри будь-яка Росія – чи «біла», чи «червона», була смертельно небезпечна. Він мріяв про утворення комбінації «союзу проти Росії», до якої, крім Польщі, увійшли б інші новоутворені держави – Литва, Латвія, Естонія… «Коли за допомогою Польщі ми дістанемо зброю, то щастя військове тоді перейде на наш бік, – писав Петлюра в жовтні 1919 року до дипломатичної місії УНР у Варшаві, – а се наблизить можливість вступу до такого союзу Кубані, Грузії і Азербайджану…Буде реалізовано таким чином систему коаліції Балтійсько-Чорноморських держав». Історичні реалії, на жаль, повторюються через сто років: новоутворені держави Європи, залежні колись від Росії, знову шукають можливості для захисту від її агресивності. Суть нинішніх подій та ж сама: прагнення відстояти свій суверенітет та незалежність в протистоянні з державою великих імперських амбіцій та експансіонізму.

Напередодні 20-х серйозною перешкодою для зближення УНР та Польщі були претензії останньої на Західноукраїнські землі. «Для здійснення заключення мирного договору… – писав Петлюра у вже згадуваному листі до дипломатичної місії УНР, – …в разі потреби можна йти на уступки, зважаючи на наше тяжке становище». Таким чином, керівник УНР – фактично вже не існуючої держави – погоджувався поступитися частиною державних територій, щоб відновити її. Це був тоді єдино можливий вихід: зберегти хоча б щось, аби не втратити все! Внаслідок довготривалих і напружених переговорів 21-24 квітня 1920 року у Варшаві були укладені політична і військова конвенція між Україною і Польщею. В першій із них Річ Посполита визнавала незалежність УНР і владу над нею Директорії, визначався кордон між обома країнами по річці Збруч, бралися взаємні зобов’язання у міжнародних, економіко-торговельних і національно-культурних питаннях. У другій – польські і українські війська об’єднувалися у військовий союз і мали діяти злагоджено «проти совітських військ на теренах Правобережної України». В обох конвенціях було вказано, що Україна і Польща зобов’язуються тримати їхні тексти «в тайні».

Невдовзі голова Директорії і Головний отаман військ УНР Симон Петлюра звернувся до народу України з відозвою, в якій заявив, що «тепер Українська армія буде битися не одна, а разом з армією дружньої нам Республіки Польської проти червоних імперіалістів, які загрожують також і вільному життю Польського народу». У відозві жодного слова не було про те, яку дорогу ціну заплатить Україна Польщі, відмовившись на її користь від Галичини і Західної Волині. «Петлюра сподівався, – пише історик Володимир Сергійчук, – що згодом його урядові вдасться повернути втрачені території соборній Українській державі, й розраховував на те, що справжні патріоти зуміють оцінити ті незаперечні вигоди, які давав санкціонований ним пакт…». Ним зберігалася з таким трудом виборена державність разом з історичним центром – Києвом і армією УНР, готовою встати, в разі потреби, на захист України. «Думаю я, – писав незадовго до смерті Петлюра, – що шлях до Української Державності, стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр. Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання Українських земель, захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, що приведуть до того, що ніякої України не буде». Ці слова великого державника є надзвичайно актуальними і в наш час. Сто років тому багато хто із «патріотів України» вболіваючи, можливо цілком щиро, за «втратами», звинувачував Петлюру у «зраді», в тому, що він «продав» Галичину полякам. В цих звинуваченнях проявилися швидше емоції, ніж реальне сприймання ситуації із врахуванням складного становища на Сході Європи в 20-х роках ХХ століття.

Пізніше, в 60-х роках, колишній член Центральної Ради Тиміш Олесіюк, оцінюючи історичне значення Варшавського договору, вказував, що всупереч тому, що в ньому було «багато позитивного і негативного… але одне безсумнівно – він є в нашій історії дуже важливим поворотним пунктом…». А його вдохновителі і головні керманичі обох держав – ці «мрійники» Петлюра і Пілсудський «мали цілком тверезі голови». Останній, як і його український «kolega», приховував факт переговорів і підписання Варшавського договору від широкої громадськості, бо «більшість партій Польського парламенту була проти походу в Україну». Вони остерігалися «самостійної України» під боком у Польщі, бо 7 млн. українців «залишалися під Польською окупацією». Однак, «начальник Польської держави» не звернув уваги на опозицію. Переможною війною на Сході він хотів не тільки зміцнити свій особистий авторитет, а й підняти Польщу, добитися, щоб вона «випередила сусідів» й стала «приваблюючою силою, гарантуючою нехай і не дуже швидкий, але спокійний і правовий розвиток».

Обох державних діячів єднало одне прагнення – відродити й зміцнити свої держави, добитися їхнього процвітання у «величезному хаосі і послабленні напруженості, які охопили після війни всю Центральну і Східну Європу». Варшавський договір для обох країн, як відзначив уже згаданий Тиміш Олесіюк, «мав не засадниче, а лише тактичне значіння. Він давав обом сторонам на той момент конкретне рішення проблеми продовження оружної боротьби проти Москви. До засадничих ідей Польсько-Української співпраці обидва суспільства ще не були готові». Польське суспільство, крім того, отримувало певні переваги: договір «накладав на Україну лише обов’язки…, а полякам давав усі права і привілеї». Однак, для Петлюри, який прагнув за всяку ціну перемогти більшовиків і повернути втрачену владу над Україною, це вже не мало ніякого значення. Основне – здобути головний приз, Київ, а там, вважав Головний отаман – історія розсудить!

Пілсудський і генерал Ридз-Смігли під час походу 26 квітня 1920 року польські війська і дивізії Петлюри рушили в Україну, під біло-червоними і жовто-блакитними прапорами, із давнім історичним гаслом «За вашу і нашу свободу!». Загальна чисельність трьох польських армій (2-ї, 3-ї і 6-ї) – 76 тисяч чоловік, українських дивізій – близько 8 тисяч. Стрімкий поступ союзників дав можливість розбити дві радянські армії (12-ту і 14-ту) і вже 6 травня увірватися до Києва.

Невдовзі до української столиці прибув і сам Пілсудський, який з балкону готелю «Континенталь» запевнив киян у «вічній дружбі польського та українського народів». Петлюра приїхав до Вінниці, тимчасового державного центру УНР, а пізніше (21 травня) до Києва, де його зустріли із великими почестями, почесним Польським караулом та оркестром. На другий день на Хрещатику відбувся військовий парад, який прийняли Петлюра, як Головний отаман військ УНР і голова Директорії, і генерал Ридз-Смігли, командувач Польських військ в Україні. В цей же час поляки, охоплені патріотичним піднесенням, висипали на вулиці Варшави із плакатами в руках: «Вільно, Мінськ, Кіюв, Камєнец-Подольскі – до Полськи!». «Марево кресув всходніх, дорозборових» засліпило польське с

Союзники 1920 року: Петлюра і Пілсудський успільство, – пише в своїй монографії про Петлюру Володимир Сергійчук. – Передчасні тріумфи і парадні дефіляди війська обернулися неспроможністю стримати контрнаступ більшовиків, і польська армія, яка, увійшовши до Києва, далі не хотіла воювати, покотилася аж до Варшави». Трохи більше місяця втрималися поляки у Києві. Петлюра, який був там фігурою скоріше «декоративною», ледве встиг сформувати новий уряд на чолі із праворадикальним діячем, педагогом та істориком В’ячеславом Прокоповичем (26 травня), із яким відразу ж відбув до Вінниці.

11 червня останні польські загони 3-ї армії генерала Ридз-Смігли залишили столицю України. Весь південний Польський фронт почав відступати. Протягом червня-липня 1920 року радянські війська захопили значну територію, а частини радянського Західного фронту командарма Тухачевського 13 серпня опинилися перед Варшавою. Це вже було смертельно небезпечно для самого існування польської держави.

І тоді поляки створили «уряд національної оборони» на чолі з Вінценти Вітосом. Всі верстви польського суспільства об’єдналися навколо гасла захисту Варшави і «Ойчизни». 14-16 серпня в бій були кинуті всі наявні резерви – війська під командуванням генералів Люціана Желіговського, Владислава Сікорського, самого Начальника держави Юзефа Пілсудського. Три серпневі дні 1920 року увійшли в історію як «диво на Віслі». Армії червоних, що рвалися до столиці Речі Посполитої, були вщерть розбиті.

12 вересня розпочався новий наступ польських і українських військ. Поляки знову захопили Галичину і Західну Волинь, а в жовтні 1920 року навіть увійшли до Мінська. Українські війська зайняли Чортків, Кам’янець-Подільський, Проскурів. «Однак чим далі від Варшави, тим більше спадала напруга в рядах наступаючих, – пише польський історик Збігнєв Залуський в своїй праці «Шлях до достовірності». – Полки, котрі виграли битву за Варшаву, не хотіли битися за Мінськ. Країна, яка підтримала оборону, не підтримала агресії. Просто вона дуже заморилася. Адже для поляків йшов вже сьомий рік війни».

Петлюра в цей час ще мав надію повернутися до влади в Україні. Він звернувся із закликом до повстанців нападати на загони Червоної армії, руйнувати залізниці й мости, здійснювати диверсії, знищувати «комісарів, чекістів, агітаторів». 16 жовтня Петлюра призначив лояльніший до себе «правий уряд», який очолив юрист і дипломат, один із авторів Варшавського договору Андрій Лівицький. А на початку листопада 1920 року Головний отаман планував розпочати загальний наступ наявних у нього сил. Однак, вже 9 листопада отримав «невтішні вісті про підписання попереднього миру між Варшавою і Москвою і про розгром армії Врангеля в Криму». В середині листопада Петлюра «ще намагався контратакувати, але в результаті зустрічних боїв утратив зв’язок і управління своїми військами». 21 листопада відбулася остання битва біля села

Писарівка, в якій взяло участь близько двох тисяч кіннотників УНР, котрі прикривали відхід армії й уряду за Збруч. Увечері того ж дня останній загін петлюрівців залишив Україну. Трирічна боротьба за незалежність, яку вели Симон Петлюра та його соратники, скінчилася. Більшість українців не підтримала цю боротьбу, вимучена державність, ледь зародившись, померла й лишилась тільки на папері та в мріях українського «Болівара». Останні гвіздки в труну державності України були забиті в Ризі у березні 1921 року, де представники Польщі і радянської Росії підписали мирний договір: згідно з його умовами, вони поділили українські землі, так, як це зробили в Андрусові дипломати Речі Посполитої і Московського царства в далекому XVII столітті. Тому історики інколи називають Ризький договір «новим Андрусовим».

Петлюра із донькою в еміграції як склалася особиста доля обох учасників політичної «змови 1920 року», «мрійників» із «тверезими головами» Петлюри і Пілсудського? Перший зрозумів, що для свого колишнього «союзника» він вже не представляє ніякої цінності. Деякий час Петлюра перебував в Польщі, майже у нелегальному становищі, потім, побоюючись, що його можуть передати радянській Росії, перебрався далі на Захід. 31 грудня 1923 року він виїхав до Австрії, потім – до Угорщини, Швейцарії. І, нарешті, у жовтні 1924 року оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати «обов’язки» керівника неіснуючої держави. Французька влада, щоб не ускладнювати відносини з Москвою, попередила Петлюру, що він не повинен займатися «публічною політикою» і має вести життя приватної особи. Люди, які відвідували його, згадували, що Петлюра з дружиною і донькою «живе вбого». Певно тому, що на відміну від багатьох сучасних можновладців, вболівав за державу, а не за себе. Ще у Варшаві, залишившись без засобів для існування, почав розпродувати особисті речі і навіть продав військовий мундир.

Пілсудський, на відміну від нього, свій мундир зберіг і навіть прикрасив його погонами першого Маршала Польщі, які отримав за перемогу під Варшавою в 1920 році. Деякий час (до грудня 1922 року) ще очолював Польську державу, потім почав вести життя приватного громадянина. Був двічі одружений, мав двох доньок від останнього шлюбу. У вільний час любив розкладати пасьянс. Ще в 1909 році, розкладаючи карти, загадав бажання стати «диктатором Польщі». Однак, в першій половині 20-х (після відставки) він став втрачати свій вплив в «Паньстві»: мав багато ворогів і недоброзичливців, бачив своє нестабільне становище, відчував невпевненість в майбутньому.

Травень 1926 року зіграв вирішальну роль в житті Петлюри й Пілсудського. Останній, скориставшись підтримкою вірних йому військ, 12 травня здійснив державний переворот. На дев’ять років він став диктатором Польщі, двічі займав посаду голови Ради Міністрів (в 1926-1928 і 1930 роках), був військовим міністром і генерал-інспектором Війська Польського (в 1926-1935 роках). Намагався «оздоровити» економіку Польщі, добитися стабільності в суспільстві. Турбували його стосунки з більш могутніми сусідами: в 1932-1934 роках Польща уклала договори з СРСР і Німеччиною «про ненапад». Життя Петлюри обірвалося через 13 днів після перевороту Пілсудського – 25 травня 1926 року. Його вбивця Шварцбард, ймовірно, радянський агент, був визнаний Паризьким судом «терористом-одинаком» і виправданий. Поховали Симона Васильовича Петлюру на цвинтарі Монпарнас у Парижі. Пілсудський пережив Петлюру майже на дев’ять років, однак вони були нелегкими для нього. В останні роки життя тяжко хворів: лікарі зробили висновок, що в нього рак. Однак диктатор від операції відмовлявся. За спогадами ад’ютанта Лепецького, він заявляв, що «лікарі – огидний народ, мерзотники, пройдисвіти, негідники». Помер Пілсудський 12 травня 1935 року і був похований з усіма держаними почестями у Краківському замку Вавель.

Пройде декілька років і нові «змовники», але вже не з «тверезими головами» – Гітлер і Сталін, вирішуватимуть долю Польщі. У вересні 1939 року німецькі, а потім і радянські війська нападуть на створену Пілсудським державу, а «союзники» Велика Британія і Франція кинуть її напризволяще, як свого часу Пілсудський кинув Петлюру. Мине ще декілька років і отримають свою відплату агресори – спочатку СРСР (за Польщу, Фінляндію та Прибалтику), а потім Німеччина (за усю Європу). За все доводиться відповідати, як людям, так і цілим народам, державам. Бо, безумовно, є вища сила, яка дає адекватну відповідь за добро і зло. Ця сила непідвладна державі чи окремій людині, якою б могутньою вона не була. І таких прикладів в історії людства достатньо.

Поділитися: