ЗИНДРАНОВА – дух руської старовини…

Богдан ГукЛЕМКІВСКА СТОРІНКА2009-08-06

{mosimage}

Павлові Робертові Маґочому

Шкимбів знак
Русини прибували поволі. Першим – Іван Челак, тепер з Києва, але родом з Завадки-Риманівської. Другий – то Володимир Максимович, американець, за мамою родом з Гирової. Третій – Мирон Жирош з Мадярщини, і він карпатський русин, але ніколи не був серед своїх, русинів у Польщі. Червертий – львів’янин Петро Когут, родом з Петрушої Волі, приїхав легко попри своїх 90 років. П’ятий – Василь Шкимба, народжений у Незнаєвій, як пристало на “Велького хлопа”, їхав цілий день з Калуша з України, і на вечір був “уже” в Дуклі, але з Дуклі на Зиндранову не їхало нич, то подзвонив до Ґочів. У машину сіла Марії Ґоч невістка Зеня. Привезла. Шкимба – то був цілком певний вечірній знак, що Федір Ґоч витягне “ґочівку” і наллє по погарику до доброї бесіди про минуле… Перелляти не може, бо в тій бесіді має звучати майбутнє.

Балакали до пізньої п’ятниці. Нелегка розмова, непроста, але й невимушена. Було щось нове в тій розмові про Русь, Русь- Україну, Україну, і знову про Русь. Нічиї погляди ще не були встановлені й цілком дозрілі, але голоси лунали виразно. На бетоновому покриві криниці господиня поклала хліб і до хліба, хто гойдався на Ґочовій “гіцялці”, хто сидів на лавці, хто на стільці.

Повернення Русі?
Слухаючи, з різних поглядів укладав я для себе самого якесь пояснення і розуміння… Слово “русин” не має бути забуте, а має вернутися до тих, чиє воно було і є – до русинів, чи називаються вони руснаки, чи лемки, чи українці. Воно найстарше і має силу об’єднання, а не роздору, і нагадує про спільне минуле. Нехай спробує українець бути собою і не побачити в собі русина. Бути собою без русина українець ніколи не зможе. Найбільша частина русинів тепер існує під назвою українці, бо понад 100 років тому треба було прикрити нею Русь, наче панциром, щоб москалі і ляхи не привласнили собі цього імені, адже для одних це були тільки “малороси”, а для других тільки “szczep ruski narodu polskiego”. Україна нині є майже всюди там, де була Русь, отож чи не пора нам вертатися до свого найпершого імені? Хай українець буде русином, і хай буде собою, хай шанує Шевченка, Духновича, Павловича і Русенка, вони не могли сприйняти українства, бо це здавалося їм зреченням Русі… Хай кожен русин буде таким, як він сам хоче, і хай не відвертається від Києва, бо Київ – матір руських племен.
Спокійна зиндранівська ніч. Усі полягали спати. У суботу вранці – освячення православної каплички в Тиляві на місці розібраної церкви. Відбулося так, наче все давним-давно було однозначно зрозуміле, а воно ж таким не є. Тилявській (не так схизмі, як подію 1926 р. називають занадто правовірні) інтелектуальній проблемі також годиться відкрита розмова, може невдовзі настане для неї добрий час?..

Предки
Пополудні початок “Від Русаль до Яна”. Пісенний осколок руської традиції почався не піснями, а поклоном для предків. Перед Стіною предків найстарший з -поміж присутніх, Петро Когут, вклонився Івану Русенкові. Пошана і квіти для трьох, кого Ґоч плекає у власній, але не тільки своїй пам’яті: о. Володимиру Хилякові, Іванові Русенку та Никифорові Дровняку. А скільки ж тих, яких шанували саме вони?.. Якими ж вони не ходили шляхами, а все ж у музейній загороді в Зиндрановій для них є своє місце. Така є воля господаря – Федора Ґоча. Після ідеологічних поневірянь для них десь має бути тиша пристані…

Синдром Петра І
…бо дух зречення віє над українством, яке забуло про руський корінь. Патріотичному, але малограмотному українству слово “Русь” – незрозуміле без слова “Україна”. “Руський” майже всюди замінено підозріло правильнішим словом: “український”. Нерозумний український дух гоніння та проскрибції (список виключених – ред.) тяжіє нині над руськістю, наче Дамоклів меч. Це дух гоніння на самих себе. А варто підніматися проти власного кореня? Адже від 1991 р. колишні русини живуть у власному державному домі Україні, який збудували на фундаменті Русі. Без Русі ніколи не було б України. Коли настане спокій серед руських мешканців державного дому з назвою Україна? Коли минуть давні комплекси та страхи? Коли зрозуміємо парадокси та повний брак логіки в протистоянні власній історії, тому що вона руська, і протистоянні тим, хто, на щастя, ще є русином?
Над руською любов’ю до Русі затяжів Петро І, а над українською любов’ю до Русі… Павло Маґочий. Розумію поразку від армій Петрових, але не знаю страху від Робертових поглядів! Вимушене викрадення руського імені, здійснене московським царем і підтримане наступними царями, було політичним актом, а нині стало культурологічною стратегією. Однак перед проклятою силою цього викрадення комплексував у руських Карпатах не один – від Духновича почавши, гнулася наука Івана Головацького, богослов’я Івана Наумовича, політика Василя Дудикевича.
Нинішні українці, ура- патріоти, не спроможні зрозуміти одного: старі русини наприкінці ХІХ століття не могли змиритися з появою українців так само, як нині українці не хочуть змиритися з русинами. Донині назви “Русь” та “Україна” мають якусь ненормальну магічну силу (мовою науки: номіналісти перемогли реалістів). А чи не варто знати, що: нинішні русини – це ті ж самі люди, які колись ставали українцями. Вони не завжди хочуть називатися тільки українцями, але чи це добра причина для того, щоб у нашій руській хаті чинити роздор?

Синдром Маґочого
Що зробити, якщо “Україна” виявиться непотрібним концептом? Адже разом з виникненням самостійної держави України відкрилася дорога повернення до Русі. Давні стратегії, включно з вимушеною зміною національного імені, усі комплекси й підозри мали б закінчити своє життя. Однак вони живуть, добиваючи Русь і руськість. Чи за ціну перемоги над “політичним русинством” треба проклинати цілий руський рід? Чи Маґочий має ключ до спадщини Київської Русі? Чи Маґочий відкрив тайни руських єств? Не має, не відкрив, то, може, поставмо справи на їх нормальні місця?.. Нехай Маґочий пише свої наукові тексти, це його робота, не треба заважати іншим – тоді ліпше працювати самому.

Дівчатка з Руської бурси
Ці міркування стояли мені в голові 26 липня на зиндранівській імпрезі. На сцені перед музеєм Юлія Дошна та Василь Шкимба запрошували до виступів дітей. Якраз вийшла “Терочка”, котра співає при Руській бурсі в Горлицях. Сміливі, чорняві, як і ті з “Лемківського перстеника” та “Вільшні”. Наталка Малецька з Горлиць пильнувала пильним оком, чи у сприйнятті знайомих усе гаразд. Було гаразд, Наталко, бо коли усвідомити собі, що ми всі в Карпатах є руснаки, то тягар ідеологічної глупоти спадає з пліч, а радість пнеться вгору, як перо на Шкимбовій шапці, будь та шапка з Калуша, зі Сваляви чи з Незнаєвої.

Богдан Ґоч
На тій же сцені Федір Ґоч приймав вітання з нагоди 80-річчя від народження від Олени Дуць -Файфер зі Стоваришення “Руска бурса” у Горлицях та Андрія Копчі. Олена вручила квіти, а голова Стоваришення лемків… копію листа. Сказав, що ориґінал вітального листа Ювіляр отримає, але як прибуде на “Ватру на чужині”, у Михалові на Західних землях. От побажання, відповідні якраз до Ґочового 80-річчя – зичиме другой акції “Вісла”…
Щастя, що Федір Ґоч є собою, копії чи ориґінали – усе одно, аби люди були з одного кореня. Спокійна гідність Руського карпатського краю. Вона як спадщина роду й традиції красувалася на лиці молодшого з його двох синів – Богдана, нинішнього шефа Музею лемківської культури, коли в суботу, одягнений у файну гуньку на завадчанський манір, запрошував класти квіти до Стіни пам’яті, коли відкривав у неділю руські русалії. Цієї гідності не зрушила акція “Вісла”, не зрушать поділи на лемків, русинів, українців. Русь бачила татарів, ляхів, москалів, нині переживе всіх “своїх”… дай, Господи, пережити!

“Наше слово” №32, 9 серпня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*