ст. пл. Ігор Горків ■ ГРОМАДА ■ 2009-09-10
{mosimage}
Малі батьківщини закінчуються там, де закінчуються могили наших предків”, – сказав Ришард Капусцинський. Коли мова йде про українців у Польщі, то ці слова звучать як ніколи актуально. Сьогодні на Закерзонні безліч цвинтарів з датами смерті не пізніше 1947-го. На них хрести нерідко заростають мохом, розсипаються чи взагалі лежать, накриті шаром землі.
Проте є некрополі, яким, так би мовити, “щастить”. До таких належить цвинтар в с. Жукові на Любачівщині. Уже протягом кількох років на ньому ведеться робота з метою збереження цього знаку нашого там існування. Кілька років тому підняти цвинтар з руїни вирішили нащадки жуків’ян.
2007 року тут вів свою роботу “Маґурич”. Минулого року на запрошення Перемиського відділу ОУП студенти з Інституту архітектури На ціонального університету “Львівська політехніка” провели експедицію під наглядом двох доцентів. Мета експедиції – зробити інвентаризацію всіх хрестів і надгробків на цвинтарі. 9 серпня до Жукова знову приїхали студенти політехніки, а поруч із цвинтарем свій табір “Вирій” розташували старші пластуни з Польщі та України.
“Ідея проведення пластового табору на етнічних українських землях у Польщі виникла під час відкриття пам’ятни ка замордованим у Павлокомі українцям, – розповідає комендант “Вирію” ст. пл. Андрій Котлярчук. – Після минулорічної експедиції ініціативна група пластунів взялася за організацію такого табору спільно зі студентами. До нас приєдналися пластуни з Польщі. Не можна не згадати про велику підтримку від ОУП в особах Марії Туцької і Стефана Колосівського”.
Студенти мешкали в місцевій школі, а пластуни – у наметах. Серед учасників із Польщі були також нескаути. Від ранку до вечора всі працювали на цвинтарі. У неділю – до церкви, а пізніше – екскурсія по навколишніх селах. Роботи не бракувало – від важкої фізичної праці до такої, яка вимагає чимало терпеливості і навіть ніжності.
Комендант оцінює: “Кожний надгробок є мистецькою пам’яткою бруснівської школи каменярства, яка зникла після депортації українців. Тут потрібні фахівці з інститутів архітектури, реставрації – саме тому необхідна поміч Львівської політехніки. Але зрозуміло, що впорядкування цвинтаря потребує також фізичної сили – для піднесення, перенесення й чищення хрестів. До цього потрібна свідома, ініціативна українська молодь. А Пласт – це хороша організація, яка виховує свідому молодь, що з великою ініціативою, розумінням і ентузіазмом ставиться до таких речей”.
– Треба залишити по собі гарну документацію. Це необхідна річ. Комп’ютерна карта цвинтаря, на яку нанесені межі некрополя, капличка, найбільші дерева і кожна могила, – уже виготовлена. Крім цього, для кожної могили заведено інвентарну картку (українською і польською мовами), на якій міститься фотографія і параметри надгробка: розмір, дати і розшифрований напис. Карта була створена ще минулого року, але через те, що цього року викопано багато хрестів, карта уточнюється. У додатку, з того, що вдалося розшифрувати, ми складаємо список усіх похованих на цвинтарі. Робота є ще на наступний рік, – наголошує Олена Стасюк, відповідальна за науковий нагляд за роботою.
Від 17 серпня на цвинтарі працювали тільки студенти-спеціалісти: дочищували, склеювали хрести й уточнювали карту. Жуків залишили пластуни, які поїхали на Лемківщину. “Порядкування цвинтаря – це не єдина мета заходу, – відзначає комендант. – Я хочу, щоб українці з України, а особливо пластуни, пізнавали українські землі в Польщі. Сподіваюся, що заходи, які відкривали б очі українській молоді з України на наявні на українських етнічних землях проблеми, будуть проводитися частіше. Дуже хочеться, щоб підтримка й фінансування йшли, в першу чергу, від України, щоб це не було ініціативою тільки українців у Польщі. Сподіваюся, що українська молодь буде мати можливість їздити на такі акції якнайчастіше, буде формувати своє уявлення про ці землі не тільки на рівні знання лемківських пісень, але й на рівні того, щоб відчути місцеві проблеми й приєднатися до їх вирішення”.
Для впорядкування цвинтаря, безсумнівно, потрібне фінансування. Але воно не найголовніше. На мою думку, більш важливими є свідомість і звичайне бажання зробити добре діло, зберегти щось від забуття. Для мене табір “Вирій” є добрим прикладом співпраці між українцями, які живуть по обидва боки від лінії Керзона і для яких пам’ять не стоїть на останньому місці. Такі акції поглиблюють знання не тільки української молоді, але й журналіста Польського радіо у Білостоці, який приїхав до Жукова з переконанням, що Брусно – це польська каменярська школа. Головне, щоб такі заходи відбувалися частіше, щоб якнайбільше людей з -посеред нас (у першу чергу – школи) організовували і брали участь у таких “виріях” – не обов’язково за пластовим принципом. Як би воно не звучало, але саме завдяки таким діям свідки нашої, колись численної присутності на цих землях, якими є цвинтарі, оживають і відновленими хрестами засвідчують про наше минуле, та водночас спонукають замислитися над майбутнім.
ПОРАДА всім, хто хотів би впорядкувати могили своїх предків.
Старий цвинтар треба обкосити і, якщо це можливо, то викорчувати. Для шукання хрестів під землею знадобиться довгий металевий незагострений прут. Хрест треба викопувати обережно, щоб його не розтрощити. Хрести з під землі чи ті, які заросли мохом, треба обчистити щіткою. Місце з написом або різьбу, щоб не знищити, найкраще чистити обережно щіткою. Почищений хрест – помити чистою(!) водою. Бажано побілити, краще вапном – нанести тонкий шар (вапно має антисептичні властивості – вбиває мікроби, не дозволяє заростати і не пошкоджує каменю). Ніколи не малюйте олійною фарбою! Під нею камінь не дихає і через кілька років розсипається. Не рекомендується також фарба “Śnieżkа”. Для вживання хімії і склеювання хрестів потрібні фахові знання. Фраґменти розтрощеного хреста треба покласти на місці, у якому його знайдено. Якщо хрест не може стояти, то треба підперти його на полінах (дерев’яних брусах) чи на камінні, так щоб він не доторкався до землі.
“Hаше слово” №37, 13 вересня 2009 року {moscomment}
