Живе дерево роду Сухорських

Анна КирпанКУЛЬТУРА№43, 2014-10-26

У Тернополі 24 серпня відкрили пам’ятник депортованим з Польщі в Радянську Україну. Це творча удача львівських скульпторів – братів Володимира та Андрія Сухорських. А у Львівському музеї етнографії і художнього промислу відкрито виставку їхнього батька, знаного різьбяра Андрія Сухорського. Таким чином митець відзначив своє 85-ліття і водночас зробив гарний подарунок друзям і шанувальникам.

Дерево з обтятим корінням

Пам’ятник депортованим. Фото авторки статті
Пам’ятник депортованим. Фото авторки статті

Пам’ятник поєднує у собі декілька символів. Передусім це дерево. Дерево стоїть на чотиригранному п’єдесталі. На ньому є напис: «Українцям – жертвам депортації 1944–46, 1951 років». Крім того, на кожній з чотирьох сторін вгорі написано: «Холмщина», «Підляшшя», «Лемківщина», «Надсяння». Здалеку може виглядати, що дерево виростає з цього куба, наче з вазона, але при ближчому огляді видно, що його коріння обрізане.
Крона дерева є найважливішою частиною монумента. Вона є водночас і кроною, і наче земною кулею. Вгорі – найсвятіше. Верхня частина, маківка «світового дерева» – це рідна земля, яку покидають вигнанці. Вони, прощаючись, дивляться на неї вже здалека, з дороги, тому церкви і хатки виглядають їм такі малесенькі… Ще трохи – і зникнуть десь там за горою, вдалині…
Основна частина композиції – фриз, який опоясує крону дерева. Це вигнанці, зображені переважно в лемківських строях. Фіґури вигнанців і виступають з поверхні, і водночас міцно зв’язані зі своїм деревом, – наче виростають з нього й на ньому, – але зв’язані також зі своєю землею, є наче одним цілим з нею. Останні з гурту обертаються ще назад, прощаються з рідною землею, а перші дивляться вперед, у невідоме. Між ними – першими та останніми – є розрив: відкраяна скибка землі чи відрізана частина крони дерева. На цій увігнутій частині кулі – на ріллі стоїть самотній лелека. Зостався сам-самісінький… Залишився, мабуть, на свою біду і смерть… Однак залишився на батьківщині.
У декількох старших людей, які після врочистості розглядали зблизька пам’ятник, я бачила на очах сльози. Певно, впізнавали тут себе в дітях переселенців, згадували. Один з них, як виявилося, переселенець з Любачівщини, обернувся до мене і сказав: «Ви цього не можете зрозуміти. Ви цього не пережили»… Було видно, що вони сприйняли і прийняли цей монумент, причому прийняли за щось своє, що їм належиться і що до них належить.

Андрій Сухорський. Фото авторки статті
Андрій Сухорський. Фото авторки статті

Символічно, що авторами пам’ятника є сини лемка, якого також спіткала та сама доля. Родину Сухорських переселили в Радянську Україну 1945 р., разом з іншими мешканцями села Вільки. Андрієві Сухорському було тоді 16 років, тому дуже добре все пам’ятає. І не забуде ніколи. Пережите спонукало його 1985 р. створити композицію «Виселення лемків».

Якби не курорти…
Сьогодні Вілька не існує… Це було село на 35 хат. Лише в кількох ґазди не різьбили. Займалися ремеслом не для власних потреб, робили речі на продаж: палиці – простіші та з фіґурним, ажурним завершенням, і фіґурки тварин, а то й людей. Найкраще це вдавалося славному Михайлові Орисику. В сусідній Балутянці спеціалізувалися більше на пласкій різьбі – різьбили тарелі з химерно переплетеним листям, шкатулки з рослинними мотивами. Різьбили цілу зиму, а влітку носили продавати на поблизькі курорти: Риманів-Здрій та Івонич-Здрій.
Лемківська різьба в дереві є цікавим мистецьким явищем. Це й орнаменти на сволоках, і вішалки на рушники, тримачі для ложок, але це і різьблені іконостаси церков. Лемки прекрасно вміли працювати з деревом, незалежно, чи треба було побудувати хату чи вирізати ложку.
Лемки завжди відчували красу природи, вчилися від неї, та й дерево було доступним матеріалом. Здається, різьба мала би займати чільне місце в народному мистецтві. Та зразків лемківської різьби не так багато, як могло би бути. Причина, мабуть, одна: обмаль часу в селянина, для якого пріоритетом завжди було рільництво. І тільки-но виявилося, що те, що було дотепер забавою пастуха чи хобі селянина у вільний час, може приносити значний прибуток, – як два села серйозно взялися до різьбярства і почали робити шедеври. Бо був попит! Курортники радо купували тарелі, таці, попільнички, шкатулки. Найбільший попит мали фіґурки орлів, дещо менший – сарни, лисички, олені, популярними стали і скульптурки, які представляли лемків у своїх строях за звичними заняттями.
Варто зауважити, що ще 1878 р. графиня Потоцька, яка хотіла підтримати народне мистецтво, у Риманові навіть відкрила школу для різьбярів. Туди ходили здібні юнаки з довколишніх сіл. І вони багато взяли для професійної майстерності.
З початком війни, окупацією Польщі фашистами, курорти закрилися. Але новим господарям лемківська різьба дуже припала до смаку, військові купували її масово. різьбярі одержали дозвіл відкрити в Риманові артіль і знов почали звичну працю. Вироби посилалися і до Кракова, де був більший збут. Звичайно, різьбили, бо треба було з чогось жити, але важливіше було, що працівники артілі мали ґарантію, що їх не заберуть на роботу до Німеччини.

В Україні
Після виселення в Україну мешканці Балутянки й Вільки потрапили в таку скруту, що шукали будь-якого способу, щоб прокормити свої родини. Знов узялися до різьбярства, носили свої вироби на базар, але в малих містечках у повоєнний час не дуже можна було щось уторгувати, то ті, хто міг, їздили з сіл до Львова. І не знати, як склалося б, якби не директор Музею народних промислів Володимир Паньків. Він сприяв, допомагав талановитим лемкам, зрештою, добився організування артілі для різьбярів. Там працювало ціле ґроно здібних лемківських майстрів. Паньків допоміг і Андрієві Сухорському. Тож тепер, на відкритті персональної виставки в тому же таки музеї, який тільки змінив назву, майстер передусім з вдячністю згадав його колишнього директора. Тоді, навесні 1947 р., хтось порадив Андрієві, який продавав свої вироби на базарі, зайти в музей, може, там щось куплять. І справді, директор не лише купив скульптурки, але згодом допоміг йому з житлом у Львові, підтримав на новому шляху.
Сьогодні, з відстані часу, бачимо, скільки було тоді парадоксів. З одного боку, трагедія: втрата різної землі, звичного способу життя, втрата всього, що можна було втратити, життя впроголодь у радянському «раю». Водночас у радянський час народне мистецтво офіційно дуже підтримували, про народних майстрів писали в газетах, причому завжди підкреслювалося, що лише при радянській владі ці прості люди змогли по-справжньому розкрити свій талант. Організування різьбярської артілі – це було наче щастя в нещасті.
Вироби народних майстрів серед радянського ширпотребу – бридкої на вигляд тиражованої продукції, були, може, єдиними естетичними сувенірами, гарними подарунками, бажаною прикрасою інтер’єру. Отже проблем зі збутом не було, а крім «планових» орлів чи хатинок, після роботи можна було різьбити і щось своє та мати додатковий заробіток.
Артіль ім. Лесі Українки стала своєрідним «центром лемківської культури», місцем неформального спілкування. Лемківщина давала натхнення й ідеї для нових творів. Згодом група майстрів перейшла працювати у товариство «Художник», а потім – у Художній фонд.
Усі різьбили ще в дитинстві, усі прекрасно опанували це ремесло, однак Володимир та Андрій здобули ще й вищу освіту у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва (сьогодні – Львівська національна академія мистецтв) і стали професійними скульпторами. Володимир та Андрій є авторами відомих творів, як-от надгробний пам’ятник композитора Ігоря Білозора, пам’ятник правоохоронцям (святий Юрій Змієборець) у Львові, пам’ятник співачці Соломії Крушельницькій у Тернополі та інші. Але найбільшу славу і визнання приніс їм ориґінальний пам’ятник Тарасові Шевченку, що височить у самому центрі Львова.

На ювілейній виставці

«Тертя льону». Фото Володимира Максимовича. Фото авторки статті
«Тертя льону». Фото Володимира Максимовича. Фото авторки статті

Поки сини Андрія Сухорського росли, вчилися, опановували мистецтво різьби та й загалом вивчали мистецтво, разом з ними вчився і він. Досить придивитися до його ранніх творів і найпізніших, щоб побачити велику різницю: спогади з рідної Вільки, козаки, гетьмани, колгоспник з пшеницею, роботи, навіяні творчістю Франка, Шевченка, зрештою, портрети самих цих класиків, анімалістика (скульптури тварин – ред.).
Якщо у фіґурах, виконаних у 50–60 роки, десь можна зауважити певні анатомічні помилки, неточності, зокрема у пропорціях, то пізніше їх уже не знайдете. Щораз сміливіше майстер передає фіґури в русі, у складніших позах, різьбить багатофіґурні композиції. Щораз краще передає пластику форм, більш майстерно поєднує поверхні гладкі та фактурні. Таким чином, різьбяр без спеціальної освіти фактично піднявся до професійного рівня.
Багато музеїв мають твори А. Сухорського, але чи гідно тепер ушановано 85-літнього майстра? Звучали щирі вітання, дарували йому квіти й у виступах підкреслювали, що автор – лемківського роду, майстер лемківської різьби і… все. Ані директор музею, ні інші поважні гості більш нічого не сказали про ювіляра, не розкрили творчості митця з погляду мистецтвознавця, не проаналізували. Не видано жодного альбому чи навіть маленького буклету до цієї дати. Проте ще гірше, що самі твори експонувалися не у виставковому залі, а в напівтемному приміщенні фойє, де розгледіти їх красу було не так і просто. Та ще й стіни у фойє майже такого кольору, як дерев’яні скульптурки. Невеликі фіґурки були розставлені досить низько, а не на рівні очей. Це неповага не тільки до майстра, але й до глядачів. Шкода, бо тут якраз була добра нагода вшанувати майстра, згадати про цікаве мистецьке явище.
А може така виставка повинна відбутися і на Лемківщині? Може варто лемкам, які живуть у Польщі, більше співпрацювати, частіше запрошувати в гості лемківських митців з України? Зрештою, на Лемківщині можна було б навіть установити копію пам’ятника, який постав у Тернополі. А ви як думаєте? ■

Поділитися:

Категорії : Культура

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*