Мирослав Левицький ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-04-15
{mosimage}
У Львові 16 березня 2011 р., після важкої недуги, на 74-му році життя обірвалася нитка земного існування унікальної постаті українського відродження кінця 80-их рр., яке привело до відновлення Україною державної незалежності, – Івана Геля.
Іван Гель у юності, коли він ще був підлітком, усвідомивши суть більшовицької системи, відмовився вступати до лав комсомолу. Цей крок поклав печать на все дальше його життя, яке було сповите гонінням і тюрмами. Проте не це було головним у його долі, хоч і не дозволило вступити до університету. Відповідно, його призвали до армії.
Повернувшись звідти, І. Гель розпочав навчання на вечірньому відділі історичного факультету Львівського університету. Там включився у виготовлення й поширення самвидаву, за що був арештований 24 серпня 1965 р. (першим з- поміж дисидентів). За виготовлення і поширення антирадянської літератури 25 березня 1966 р. на закритому засіданні Львівського обласного суду його засудили на три роки таборів суворого режиму і відправили до Мордовії, у сумнозвісний концтабір № 11.
Про роки перебування в концтаборі побратим І. Геля Богдан Горинь згадує: “У концтаборі Іван мав великий авторитет серед в’язнів. Його ніколи не покидало почуття власної гідності. Своєю розсудливістю, принциповістю Іван прихилив до себе багатьох політв’язнів. З багатьма його пов’язувала міцна дружба, зокрема, з Опанасом Заливахою, до якого ставився з особливим пієтизмом, а також з в’язнями старшого покоління, що відбували покарання за участь в ОУН і УПА. У концтаборі І. Гель проявляв дивовижну кмітливість і винахідливість у конспірації, без якої не можна було зберегти і передати на волю різні документи. Завдяки І. Гелю був переданий на волю публіцистичний твір Валентина Мороза “Репортаж із заповідника ім. Берії””.
Не довго І. Гель тішився волею, уже 12 січня 1972 р. він потрапив під другий брежневський покіс, отримавши за статтею 62 ч. 2 КК УРСР 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання.
Повернувся І. Гель на волю під час горбачовської відлиги 1987 р., коли відбув усі “приписані” йому 15 років. Це його таки не зломило. Він з перших днів повернення включився у вир громадської праці. Став членом редколегії відновленого В’ячеславом Чорноволом “Українського вісника”, брав участь у політичних заходах, докладав своєї сили й енергії у створенні Української гельсінської спілки, “Меморіалу”, Народного руху України, очолив Комітет захисту УГКЦ, редаґував самвидавницький журнал “Християнський голос”.
І коли до 1987 р. ім’я його було відоме переважно дисидентам, то за три роки активної громадської праці воно набуло всеукраїнського резонансу. Часто ж по ньому “била” офіційна тоді преса – обласного, загальноукраїнського та навіть всесоюзного рівня пером свого львівського кореспондента В. Дрозда. Тоді в західних областях України кожна неґативна згадка в пресі сприймалася як щось позитивне.
Найбільш резонансною сторінкою діяльності очолюваного І. Гелем Комітету захисту УГКЦ була відома львівська маніфестація за леґалізацію УГКЦ 17 вересня 1989 р. Світ заговорив про Україну та про найбільшу у світі заборонену владою Церкву. Про заплановану на 17 вересня демонстрацію ще 14 вересня було надіслане з Риму в українські католицькі єпархії діаспо ри офіційне повідомлення представників УКЦ про одержане ними повідомлення з України такого змісту: “Офіційні особи УКЦ в Римі щойно одержали повідомлення від представників Католицької церкви в Україні, що совєтська влада у Львові не буде втручатися у демонстрацію, заплановану на 10 год. ранку в неділю 17 вересня. Сподіваються, що 100 000 українців- католиків візьмуть участь у демонстрації -поході, який розпочнеться біля будинку обкому партії і закінчиться біля катедри св. Юра, яка була центром Української католицької церкви, примусово абсорбованої Російською православною церквою”.
Нижче подаємо переклад з англійської мови повідомлення офіційного представника Української католицької церкви в Москві Миколи Муратова.
“Комітет оборони Української католицької церкви повідомляє, що сьогодні представники міської ради Львова пояснили голові комітету І. Гелеві, що вони не втручатимуться в похід 17 вересня ста тисяч українців -католиків до катедри св. Юра.
Під тиском народних депутатів Верховної Ради СССР Ростислава Братуня, Романа Іваничука і Юрія Сорочика, голова міськради Богдан Котик поставив членам міськради ультиматум: висловити йому вотум недовір’я або дозволити маніфестацію. Члени міськради прийняли соломонову ухвалу: вони не розглядатимуть прохання І. Геля про дозвіл на маніфестацію, але й не забороняють її. Тобто вони офіційно не санкціонують її. Таким чином демонстративний похід відбудеться.
Сьогодні І. Геля запросив міський прокурор Ізосимов, який поклав на голову Комітету оборони Української католицької церкви відповідальність за мирний перебіг походу”.
Тодішня київська влада, за повелінням Москви, робила все можливе, щоб такої маніфестації не було. Про це є цікаві свідчення, викладені на сторінках газети “День” (№ 182, 2 жовтня 1999 р.): “Не завжди підтримував радикальні та безкомпромісні методи І. Геля місцеблюститель (особа, яка обирається тільки у випадку смерті предстоятеля або його виходу на спокій і виконує свої обов’язки до виборів нового предстоятеля Церкви – ред.) Галицької митрополії, 82- річний єпископ Володимир Стернюк, – пише на сторінках видання Олександр Кучабський. – Коли йшла підготовка до акції, напередодні 17 вересня, І. Гель став справжньою мішенню. Спочатку його викликали на “профілактичні” розмови в обласну прокуратуру до В’ячеслава Ізосимова та в міський комітет компартії до Володимира Волкова. Залякати Геля третім довічним терміном їм не вдалося. У цей час значно посилив становище опозиціонерів таємний перехід у їхній табір голови Львівської міської ради Б. Котика. Він почав докладно інформувати Геля про всі плани та наміри органів влади. Зокрема, стало відомо, що напередодні призначеної дати Геля мали усунути з політичної арени. Серед варіантів було: позбавлення волі на 15 діб за будь- яке дрібне правопорушення, спланована автокатастрофа, хуліганський розбій тощо. Завдяки вчасній інформації, Гель зумів себе застрахувати від подібних несподіванок, а про небезпеку встиг повідомити ряд інформ-аґентств.
Із наближенням призначеної дати ситуація почала загострюватися. Міськ виконком відмовив організаторам маніфестації у дозволі. Щоб узяти ситуацію під контроль, до Львова спішно прибув перший заступник міністра внутрішніх справ УССР Василь Дурдинець. Він зібрав “батьків міста” і викликав на розмову І. Геля. Планувалося змусити непокірного опозиціонера відмовитися від маніфестації в такий (для влади це був святковий день, т.зв. “золотий вересень”) день. Однак Гель зумів їх переконати, що, хочуть вони цього чи ні, акція відбудеться. Якщо ж влада намагатиметься їй перешкодити, то організатори знімають із себе відповідальність за непередбачувані наслідки”.
Влада поки що побоялася того дня взяти на себе відповідальність за хід подій, хоч готувалася до силової акції, яку проведено пізно ввечері 1 жовтня 1989 р. Третє львівське побоїще не тільки не загальмувало процеси, але їх активізувало. В тому числі й рух за леґалізацію УГКЦ.
І коли ще в грудні 1989 р. передано з Москви Києву, а з Києва – Львову з заднім числом реєструвати громади УГКЦ, – радості Івана Геля не було меж.
* * *
Життя І. Геля – це боротьба та випробування. Доля випробувала його в багатьох аспектах. Нині дослідники згідні, що молитовна маніфестація у Львові 17 вересня 1989 р. суттєво прискорила процес леґалізації УГКЦ. Проте не всі зуміли належно оцінити те, що для цього зробив І. Гель. Чимало мешканців Мостиського району, в якому 1990 р. до парламенту обирався І. Гель, розцінили всю його діяльність як збурення устеленого на церковному ґрунті порядку. Прикро, що серед тих, хто ратував за збереження усталених порядків, були колишні греко- католики, переселені з території, яка залишилася в складі Польщі. У результаті таких настроїв на виборах усього на кількасот голосів голову Комітету захисту УГКЦ випередив тодішній львівський комсомолець Тарас Стецьків.
Роки перебування в концентраційних таборах вилилися в низку хвороб. Незважаючи на спричинену набутими концтабірними недугами ампутацію ноги, І. Гель до моменту, поки стався в нього наприкінці 2010 р. інсульт, працював у Львівському університеті, ділячись з молоддю своїми осмисленнями ваги і місця української культури в системі світової культури.
Були це неповторні лекції, а його праця “Грані культури”, яку під псевдонімом Степана Говерлі 1984 р. надруковано в Лондоні, вважається такою, що не втратила своєї актуальності й досі. Вона є неоціненним джерелом для дослідників правозахисного і національно -визвольного руху 60-80 рр. ХХ ст.
Друзі та однодумці, проводячи в ос танню дорогу І. Геля, наголошували, що це загальноукраїнська втрата як у національному, так і в культурному плані. На жаль, у час шаленого наступу на всі складові української культури навіть у Львові не всі помітили цю втрату, не згадуючи про загальноукраїнський масштаб. Чи може суспільство мати майбутнє, якщо воно не знає і не цінить своїх знакових постатей? На фоні нинішніх обрізань усіх українських коренів це питання набирає нової актуальності.
“Наше слово” №16, 17 квітня 2011 року {moscomment}
