Ольга РусінаПОГЛЯДИ№4, 2018-01-28

Моя перша та остання сварка через політику в Польщі сталася на третій рік навчання тут. Мій друг (назвімо його Д.) розповів мені таку історію. Одного разу вони з одногрупником (назвімо його П., обоє – студенти Яґелонського університету) – ішли коридором свого корпусу і побачили плакат із запрошенням на заняття з йоги.

Ольга Русіна, письменниця, журналістка, перекладачка, Краків
Ольга Русіна, письменниця, журналістка, перекладачка, Краків

П. уважав себе за переконаного католика, стверджував, що йога та подібна маячня – це «від диявола», і був переконаний, що з такими практиками треба боротися. Як виявилося, спосіб для боротьби він обрав нестандартний. П. узяв маркер і написав на плакаті: «Bandera górą!». Після цього обоє пішли геть. Зайве казати, що вже невдовзі плакат таємничим чином зник. Я досі іноді думаю: хто саме його побачив і зняв? Хтось з адміністрації чи якийсь студент? Що ця людина подумала про автора?
Після вищеописаної історії я й посварилася зі своїм другом. Коли я, шокована такою розповіддю, спитала Д., що зробив у цій ситуації, він знизав плечима: «Ну, я сказав йому, що він трохи перебільшив». Виявилося, що мій друг вважає цю історію просто собі жартом – невдалим, ну але з ким не трапляється.
Тут ми і повертаємося до того ж незмінного питання – де межа між жартом та політикою? Здавалося б, у цьому конкретному випадку відповідь очевидна, не можна просто так на плакатах писати гасла, що дискримінують інший народ. Але як тоді з рештою? Жарти про польський Львів – це ще нормально чи вже не дуже? Або ж: жарти про польський Львів у колі знайомих – це дрібниця, але «Меморіал орлят» на польських паспортах – уже ні? Будуючи наші жарти на певних символах, нам слід пам’ятати, яке значення вони матимуть для людей з різним культурним, історичним, політичним бекґраундом.
«Нам слід, але ми не зобов’язані цього робити, – могли б заперечити мені мої однолітки, – ми народилися після 89-го року, в інших реаліях». Не можна вічно тягнути за собою тягар минулих десятиліть, треба врешті дозволити стати йому просто історією – історією, і нічим більше.
Найголовніше тут те, що люди, на чиї жарти політичного забарвлення мені траплялося ображатись, – це здебільшого якраз сучасна молодь, люди 20–25 років, з якими я досі в гарних відносинах і які нічого (абсолютно!) проти України не мають. Приклад, описаний мною на початку, був дуже радикальним винятком із правила – єдиним за три роки, хоч і показовим. Одного разу одногрупник невдало пожартував про Україну, а побачивши, що мене це зачепило, відразу кинувся перепрошувати і, ніби для рівноваги, переключився на поляків: «Не ображайся, ми так про усіх жартуємо. Ось я, наприклад, вважаю, що поляків тут забагато. Поляків узагалі скрізь забагато!». Ті, хто жартує про польський Львів, так само спокійно скажуть і про Вроцлав, що колись був німецьким – і ніхто з них не образився б, якби це я сказала про німецький Вроцлав чи Щецін, бо ці люди – у жодному випадку не крайні праві. Це молодь, народжена після 89-го, молодь, яка хоче вільно жити без тягаря історії за плечима. Деколи вони – діти ХХІ ст. – трохи цинічні, але не прагнуть нічого поганого: просто жити в новому світі, не заморочуватися питанням чиєїсь національності, від якої раніше залежало так багато. Звертати увагу перш за все на те, якою є людина, а не на те, звідки вона; забути про те, що колись важливим було, що десь проходив якийсь кордон. Забути означає позбавити його символіки в сучасному житті, означає мати змогу жартувати про речі, про які раніше навіть не говорилося, і відкинути таким чином їхнє колишнє значення.
Одначе, тікаючи від символів, ми неминуче потрапляємо в їхню пастку. Бо сказати щось про «український Львів» – це не смішно, це просто очевидна фраза, бо в ній немає жодного парадоксу, помітного в сучасному контексті. Натомість «польський Львів» уже стає жартом – він спирається на символ Львова як багатонаціонального міста і на символ Львова, яким він був колись – у тому числі й польським. Тобто – на контекст минулого. І прагнучи звільнитися від історії, ми повертаємося до незмінних помилок.
Історик та дослідник Центральної і Східної Європи Тімоті Снайдер у нещодавньому інтерв’ю для «Нової Східної Європи» наголосив, що сьогодні нам потрібна спільна європейська історія, – бо наразі маємо лише окремі національні нарації. Це оповіді, в яких для українців Волинь – це щось одне, а для поляків – уже зовсім інше. Єдвабне – різне для поляків та євреїв і так далі. Нарації, з яких виростає багато сучасних непорозумінь; у яких ми не усвідомлюємо наслідків окремих подій у своїй країні у ширшому, загальноєвропейському контексті.
У сучасній Європі історичні теми чи не найлегше з усіх можливих стають предметами спекуляцій та популізму. Як би ми не прагнули позбутися минулого, навколо нього легко згуртувати людей, – саме тому його не можна легковажити. Мені не здається, що, приміром, Ващиковський є українофобом сам по собі. Але щоб бути успішним, чи то пак – хоча б помітним у сучасному політикумі, йому достатньо дотримуватися простого рецепту: Бандера, Волинь, ексгумація. Так історична послідовність, від якої ми хотіли б звільнитися, стає болотом, у якому ми грузнемо. ■

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті