Розмову провела Оля Кіх під час зборів ТВЗ. ■ ГРОМАДА ■ 2009-10-08
{mosimage}
Розмова з Марком Палюшком – головою Товариства Вербицької землі “Вербиця” і Данутою Кіх-Заторською – ініціатором і членом цього товариства.
Коли і за яких обставин виникла ідея створити Товариство Вербицької землі “Вербиця”?
–М. П.: Сама ідея появилася приблизно два -три роки тому, коли корінні вербичани, їхні діти й онуки готували поїздку в рідне село в 60-ті роковини виселення й знищення Вербиці. Нам хотілося гідно вшанувати цю сумну подію. Ми знали, що приїде чимало людей, а це вимагатиме серйозної підготовки. Крім цього, не можна було проводити такого заходу неофіційно. Ми потребували підтримки місцевої влади і теперішніх мешканців села Вербиці. Усе треба зробити так, щоб у цей день його колишні жителі хоч на мить відчули себе господарями, або, принаймні, гістьми на цій землі, а не вигнанцями.
Плануючи заздалегідь поїздку, ми почали частіше зустрічатися, – не тільки в церквах у Пененжні чи Лелькові, де нас є найбільше, але й у себе – “по хатах”. Тоді ми, звичайно, багато розмовляли. З одного боку, народжувалися нові цікаві ідеї, а з другого – ми намагалися використати вдалий досвід дотеперішніх організаторів – родин Омелянів, Коців, Кертичаків (хай простять усі заслужені для справи, яких я не згадав). І тут треба конче наголосити, що якби не активність старшого покоління вербичан, яке, неначе на паломництво, мандрувало в рідні сторони, зберігало сліди нашого перебування там, то зараз не було б до чого повертатися. Водночас, ми не хотіли закінчувати на тих же 60-их роковинах акції “Вісла”, бо люди роз’їжджаються, а місце, де стояла церква, цвинтар, вимагають не тільки постійної опіки, але й відповідного забезпечення. Швидко виявилося, що наші дії, особливо спрямовані на збереження культурної спадщини Вербиччини, потребують юридичного оформлення …і так ми заснували Товариство Вербицької землі “Вербиця” (ТВЗ).
Яка мета, головні завдання ТВЗ і кого воно об’єднує?
–М. П.: Почну з кінця. ТВЗ об’єднує українців, які своїм корінням сягають Вербиці, а тепер живуть переважно (але не тільки) у Вармінсько- Мазурському воєвідстві. Ми відкриті на співпрацю з вербичанами, яких 1946 р. виселено в Україну. Також з увагою ставимося до теперішніх мешканців села. ТВЗ ми заснували з думкою про всіх, чи то дійсних, чи тільки духовних вербичан (і не тільки вербичан), яким близька наша ідея. Тому, користуючись нагодою, запрошуємо до нас приєднуватися.
Товариство, перш за все, прагне зберігати матеріальну та духовну спадщину Вербиччини. На дорозі до взаєморозуміння, заохочуючи молодих українців і поляків до участі в заходах, організованих тут, на Вармії, і там, у Вербиці, зміцнювати історичну тотожність Вербиці-Wierzbicy. Не боїмося того, що нині у Вербиці закінчується битий шлях. Місцевість, з огляду на минувшину, її теперішнє положення (бо ж знаходиться майже на кордоні), може відіграти виняткову роль у польсько-українських взаєминах.
Думаю, гарні традиції Вербиці є для вас не тільки поштовхом до діяння (бо ж справді є до чого повертатися), але й водночас зобов’язують…
–М. П.: У нашій розмові, очевидно, не можна не зачепити за давно минулу бувальщину Вербиці. І вибачте мені цей локальний патріотизм, але наше село справді виняткове на території, яку охопила акція “Вісла”. 1947 р., коли загинула Вербиця, вона переживала час найбільшого духовного розвитку. А це було, між іншим, наслідком доброї зорганізованості. Вистачить нагадати зразкову діяльність товариства “Просвіта”, вербицьку читальню з гарною бібліотекою, де виступав аматорський театр, церковне братство.
–Д. К.-З.: Минуло понад півстоліття, і скажіть – чи десь тепер ви бачили настільки організоване село? Таких цікавих, активних людей, які вміли знайти час на репетиції хору, театру, або просто йшли до читальні, щоб послухати цікаву доповідь про історію, культуру свого народу. Коли при нагоді Великодніх свят ми відвідуємо кладовища в Ґлембоцьку, Бенькові, Кшекотах, Пененжні, а також у Кротошицях, Улесю (біля Лігниці) та інші, з’являються такі думки: слава Вербиці спить собі тихесенько в темних могилах на чужині.
Коли так дивимося на дрімучу вар мінсько- мазурську провінцію, де нерідко попадають у духовну летаргію українські переселенці, тоді звертаємося до зразків, які живуть іще в пам’яті найстаріших вербичан, корнійчуків (як казали в нас на мешканців Корнів) та інших. Це – наша спадщина, наше багатство, джерело, яке починає бити після 60-ти років, як те на Черневі. І я погоджуюся з вами, це для нас не тільки поштовх до дій, але й зобов’язання.
Що вам уже вдалося зробити?
–М. П.: Передусім, ми почали об’єдну ватися, побачили, що “в єдності – сила”. Встановили контакт з місцевими греко-католицькою та римо-католицькою парафіями, населенням, яке позитивно прореаґувало на наш заклик. І так, у співпраці з теперішніми мешканцями, при фінансовій підтримці жертводавців, імена яких друкувало “НС”, нам вдалося впорядкувати й відновити місце культу на Черневі; поставити в 60-ту річницю виселення біля церкви капличку з дзвоном. А останнього разу ми поклали бруківку на місці, де колись був престол у вербицькій церкві, просто так, щоб священики мали де відправити святу літургію. […] відправити святу літургію.
Що плануєте на майбутнє?
–М. П.: Передусім – збереження цвинтаря. Ми вже почали вести переговори з каменярською групою “Mаґурич” із Новиці, яка має серйозний досвід у відновленні й реставрації старовинних кладовищ у південно-східній Польщі. Треба провести ретельну інвентаризацію цвинтаря: сфотографувати, описати кожен уцілілий хрест, фіґуру. Пізніше можна було б це видати у формі малої книжечки, як це роблять євреї, поляки, німці зі своїми пам’ятками. Цвинтар у Вербиці, подібно, як і в сусідньому Махнові чи недалеких Корнях – це зразки вельми цікавого каменярського виробництва зі Старого Брусна. Отже, його охорона має не тільки релігійно національний характер, а й загальнолюдський, бо це спроба зберегти культурну спадщину, яка має універсальний вимір. Крім того, треба зайнятися хрестом, поставленим ще 1898 р. на пам’ять про знесення панщини і, головне, фундаментами зруйнованої церкви.
–Д. К.-З.: Ми не спроможні вже відбудувати церкву, як не можемо повернути історію. Місце по церкві залишається не тільки святинею, але, з точки зору історика мистецтва, також пам’яткою. Оця зруйнована вербицька церква з попеґеерівським оточенням, що є класичним поєднанням sacrum i profanum, несе з собою глибоку символіку “присутніх неприсутніх”. Неодноразово архітектори чи реставратори мистецтва навмисне залишали руїни, щоб передати певен зміст. Наприклад, у Лейпциґу на місці, де стояла єврейська синагога, знищена під час Другої світової війни, залишився лише фундамент, а всередині поставлено ряди порожніх стільців. Це дуже промовисто – інтриґує та змушує задуматися навіть найбільш байдужого туриста чи перехожого.
Досі багато сказано про збереження матеріальної спадщини… А що з тими нематеріальними пам’ятками?
Д. К.-З.: Вони – у найбільшій небезпеці. Гинуть чи не щодня. Коли проводжаємо вербицьких бабусь і дідусів у вічність – прощаємося з їхньою ориґінальною говіркою, звичаями. Прощаємо свідків нашої історії, тих, хто підтримував зв’язок із тамтим світом. Старенькі вербичани, народжені перед виселенням, – це наш найбільший скарб. Шкода, що не вистачило часу, можливостей, а може просто – мудрості, щоб їх вислухати й розказане записати. Хоч і намагаємося дійти до тих усіх, хто ще з нами, хто має силу й бажання розповідати. Є вже в нас трохи цікавих матеріалів, це, зокрема, звукові записи розмов з Параскевією Ярмолою, Анною Кертичак, Марією Зрадою, Матронкою Кітчак, Михайлом Палюшком, Іваном Миськом. Нерідко я знаходжуся під великим враженням від інтелектуального рівня тих людей, селян самоучок.
Коли переглядаємо літературу, знаходимо всього дві праці про Вербицю…
–М. П.: Це правда, маємо лише дві публікації: книгу Михайла Коця “Вербиця в історії та переказах (X ст. – 1939 р.)”, надруковану у Львові 2000 р., і спробу суб’єктивного погляду “Село Вербиця… Залишилась лиш смуга пам’яті” Петра Левка (Львів, 1998), і ще розсипані по українській пресі в Польщі і за кордоном статті Ярослава Стеха. Усвідомлення цього повинно підштовхувати нас до роздумів та праці.
Крім цього, нам потрібна добра інтернет -сторінка, яка могла б інформувати та об’єднувати розкинуту по світі вербицьку громаду, а може навіть наших сусідів, родом з Махнова чи Корнів.
“Наше слово” №41, 11 жовтня 2009 року {moscomment}
