ІСТОРІЯ ■ №1, 2019-01-06

Хата в селі Парцьово біля Більська, яка пам’ятає часи, коли в підляських селах повсюдно справляли Гоготуху.

Зима, зокрема її перший місяць, навіває сум – хмарна і з найкоротшими днями в році, асоціюється з дрімотою й сонливістю. Тому не дивно, що Олександра Яворська, яка майже вісімдесят років тому оглядала села десь між Білою-Підляською і Володавою, саме так розпочала свою розповідь: «Окутане снігами, спить Підляшшя. Спить-дрімає, забувши навіть само про себе, навіть про свої звичаї давні та й пісні забувши. Немає традицій, немає оцього джерела, що з нього п’ють покоління за поколінням та шану давнині віддають. Тільки ж ще бабусі та дідусі знають переказувати про старину, вигребати її з попелу забуття».

Що вдієш – ще в середині ХІХ століття, коли й «мужик» став нарешті вільною людиною, а з міст до сіл почали надходити не лише технічні, але й соціальні новинки «віку електрики та пари», почалася модернізація. Отже, колишнє й традиційне, притаманне світові серпа й віри у відьом, мусило відходити. Найдовше, звісно, збереглися прадавні звичаї, що зрослися з церковними святами й «міською культурою». Взимку – це насамперед Різдво, а після нього – Новий рік (за січневим літочисленням, бо ще було березневе та вересневе), у перший день якого церква славить Св. Василія Великого. Мабуть, саме тому на Підляшші в надвечір’я Нового року співають про Василеву матір, яка пішла гоготати.

За етнографічною літературою, назва «Гоготуха» асоціюється з днем, а точніше вечором, який українці іменують «Маланкою» (від Св. Меланії Римлянки в церковному календарі), типова лише для Підляшшя, причому того, первісні межі якого включали також східну, берестейсько-кобринську частину Надбужжя. Часто цю назву скорочують до «оготуха» або «готуха», хоч вона й у своєму повному варіанті не дуже вигадлива та урочиста, адже походить від «гогокання» в співанці, з якою, як і з колядками, молодь обходила хати й намагалася щось смачне випросити в господині. Але першим було Різдво…

«По зимовій вулиці йдуть колядники. Зірка – „ґвязда” – двохрядка з іконкою за склом, яку тримає в руках найвищий хлопець. Кожушки, валянки, теплі хустки і шапки – оборона перед морозом. На душі святочно. Всіяне зорями небо. Зорі ясні й виразні, а небо синє і кришталеве. Уві всіх хатах горят вогоньки. Їхнє світло лягає на старі в’язи на вулиці. З хат чути голос застілля, уривки пісень. Колядників приймають шумно й весело. З ними входить у хату празник і молодість. „Рождяная” пісня, що прийшла з глибини віків, чарівність зірки з іконкою і палаючою свічкою, приносять таємницю і створюють містерію. Реальність відступає, уява переносить в далекі країни, освітлені Віфлєємською зорею».

Саме такий, як змальовано у спогаді Леокадії Саєвич, образ сільського Різдва (у деяких говірках – Руздва) у північній частині Підляшшя, що поряд з Більськом, Сім’ятичами та Гайнівкою, зберігався ще протягом 30–40 післявоєнних років, поки в кожній хаті були діти й молодь. Звісно, приготування починалися вже кілька тижнів до Різдва, бо тут не було місця для імпровізації. Щоб добре заколядувати, а отже, зібрати від задоволених дійством слухачів і глядачів необхідну для влаштування пізніше спільного бенкету кількість грошей (або просто розділити гроші між колядниками), треба було не лише вивчити тексти колядок. Тому формувалися гурти з кількох, а то й кільканадцятьох осіб, які самі збирали гроші, потрібні для виготовлення необхідного артефакту, який колись, певно, звали «звіздою», але вже в часи дитинства літніх підляських старожилів, на польський лад, вона стала «ґв’яздою», а то й «ґ’яздою». У селах, залежно від їхнього розміру, ходило кілька груп колядників. Кожна з них намагалася випередити своїх «конкурентів» не лише гарним співом, але й величиною та красою своєї зірки, що в більшості випадків справді сяяла світлом, а інколи, якщо її носій бував неуважний, могла ще й запалати полум’ям.

Трохи настрою давнього колядування – ансамбль «Гілочка» на вулиці села Кузава біля Черемхи.

Чарівність різдвяної зірки стала пригасати з появою електрифікації й телебачення. У 1980–1990 роках більшість «підляшів», зокрема майже вся молодь, стали мешканцями міст. Як розповідав років двадцять тому один зі старших мешканців Опаки-Великої у Гайнівському повіті, в його селі «колись були дві ґвязди, навіть три, а тепер ні одної нема». Якщо й ходять колядники, то з сусіднього села Полична. У місті вони колядують і нині, але зазвичай це двоє-троє дітей чи молодих людей, більші ж групи – переважно хористи якоїсь із православних парафій, яких у Більську п’ять, а в Гайнівці – чотири. Часто вже без різдвяної зірки, а якщо й носять її, то в міських «блоках» і пообгороджуваних «мурованках» годі сподіватися цієї феєрії світла й звуків, котра колись вражала сільські вулиці та надовго западала в пам’ять, зокрема, дітям, серед яких був і автор цих слів.

На жаль, навіть у свої найбільш ранні літа, з яких щось пам’ятаю (наприкінці 1960-х – початку 1970-х), не мав я щастя побачити колишню підляську Гоготуху. Тому особливо цікавим було знайти в тижневику «Холмська земля» згадану на початку статті розповідь О. Яворської про цей вечір у частині Підляшшя, що на лівому березі Бугу (це, можливо, останній такий опис, адже у 1944–1947 роках ту частину підляського Надбужжя розтрощили виселення): «І серед підляської тиші знімається раптово гомін, немов обудилося нове життя. Це під Новий Рік оживає Підляшшя – оживає давній звичай – гоготи. В надвечір’я Нового Року в підляському селі рух. Як сутінок покривав все довкруги – збираються гуртами дівчата. Одні переодягнені за хлопців, інші за циганок-ворожок. Гуртом і рушають під вікна хат.

«Чи позволите гоготати, нових літ зустрічати?» А господар з хати: «Гогочить!» Тоді дівчина:
«Васильова мати пішла гоготати,
А Василь за єю кинув головнею,
На новеє літо роди Боже жито,
Пшениця, горох, сочевиця.
А з кучки гречки будуть палюшечки,
А з колосочка буде жита бочка,
А в клуні молотно,
А в діжці зіхотно,
А в печі як рожа –
Господиня гожа.
Гу-гу-гу, дайте того, що на рогу: кишки, ковбаски, ложечку кашки».

Скінчили, а господар або господиня виносять з хати ковбасу, кишку чи що там.

А інші ж дівчата стають тихо під вікном та й слухають, що дома говорять. А вчує дівчина слово «сядь», то значить, що ще цього року не подружиться. А скаже хто в хаті дитині «йди» чи «рушся», то вже цього року і знайде пару. Коли вислухали розмову, питається одна з дівчат зміненим голосом: «Як звати жениха?». А з хати і відповідають якесь ім’я.

Тоді вже збираються дівчата гуртками і ворожать. В хаті на широкій лаві ставляють одну миску з водою, одну з зерном і дзеркало. Потім кожна дівчина іде до кутика і вибирає курку. Гарна курка – такий буде й суджений. Курку дівчина кладе на лавку. Нап’ється курка води – то чоловік буде пияком, а з’їсть зерно – буде добрим господарем, а не дай Бог подивиться в дзеркало, то вже чепурний та й пустий буде чоловік.

А кричить курка на цілу хату, то свекруха буде сварлива й лиха. А сидить курка спокійно, то й свекруха буде лагідна та добра.

Увечорі ще йде дівчина по дрова. Коли принесе полін до пари, то в тому році повінчається, а якщо не до пари, то ще рік буде дівувати.

Та ще й печуть дівчата паляничку з келишка муки, солі й води. Таку паляничку дівчина кусає раз як іде спати, а решту ховає під подушку. Хто у сні подасть їй води, той буде суджений. Ставить також під ліжко горнятко з водою, накрите поліном. Вночі має приснитись, що хтось її переводить через кладку над водою. Хто присниться – той суджений.

Коли надворі вже глуха ніч, розбігаються дівчата по хатах. Мріють про кладку і кладуть під подушку надкушену паляничку. Щоб суджений приснився.

Такі новорічні звичаї на Підляшші».

Зараз такі картини минулого – вже тільки в пам’яті найстарших мешканців чи уродженців Підляшшя, які були здатні вже їх запам’ятати у 1930-х, 1940-х або, у випадку північної частини регіону, 1950-х роках. Довше зберігся звичай виробляти різні фокуси, наприклад, закинути якусь частину кінного воза чи хвіртку на дах клуні або навіть хати. Але це вже традицією важко назвати.

Залишається лише зітхнути та по-філософськи констатувати, що кожен Новий рік приносить у наше життя щось нове. Але й щось забирає…

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*