РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №43, 2018-10-28
Є твори, які треба читати, маючи на увазі так званий «ключ», – причину їх створення. Катерина Мазурек (Сімакова) хоче розповісти читачам про свого предка о. Василя Мартиша. У його біографії, викладеній у цій книжці, важливі такі моменти: душпастирська діяльність (зокрема на території ще тоді російської Аляски), виникнення православного ординаріату війська польського, проголошення автокефалії православної церкви у Польщі, мученицька смерть о. Василя під час етнічної чистки, проведеної на Холмщині польським підпіллям
у 40-х роках.
«Особливо безглуздими і водночас жахливими були ситуації, що виникли 4 травня (1945 р. – ред.) у місцевості Тератин. Група солдатів під командуванням Збіґнєва Ґури «Яцка» убила там головного капелана передвоєнного Війська польського, протопресвітера Базиля Мартиша. То було дике і звіряче вбивство». (P. Zychowicz, «Skazy na pancerzach. Czarne karty epopei Żołnierzy Wyklętych », Poznań 2018 r., s.83-85.) Цю цитату, а навіть усю книжку можна було б надіслати люблінському воєводі Пшемиславові Чарнеку (утім, на позитивні результати від цього, певно, нам усім, а особливо Григорієві Купріяновичу, годі було б сподіватися).
Попри все, книжка, хоч і невелика за об’ємом, усе ж є вагомим внеском до української історії, історії право славної церкви у Польщі, а також розповідає про життєвий шлях священика.
Вона є своєрідним пам’ятником першому православному капелану війська польського, жертві пацифікації ураїнської інтелігенції у 40-х роках на Холмщині.
Тут варто підкреслити ще один момент: авторка – правнучка, яка вивчає коріння свого роду, знаходить документи, фотографії, матеріальні пам’ятки з життя предків, символічно відкриває для себе, і не лише для себе, «шлях до святості» о. Василя Мартиша. А він був свідком головних історичних подій своєї епохи. Отже, повернімося до них.
Настав 1919 рік (раніше о. Мартиш був парохом на території Аляски), закінчилася І Світова війна. Сім’я Мартишів отримує від радянської влади дозвіл на повернення до Польщі. Вони приїжджають до міста Сосновець. Отець Мартиш стає парохом місцевої православної парафії, й історія знову – не вперше, але й не востаннє – змінює життя священика.
Він довідується про те, що у Варшаві створять Православний ординаріат війська польського. Пише заяву про участь у ньому. 25 вересня очільник Польщі, маршалок Юзеф Пілсудський своїм указом призначає його першим капеланом православних жовнірів Війська польського. Сьогодні варто також відзначити, що солдатів східного віросповідання у лавах Війська польського було приблизно 30%, а в Перемишлі тоді капеланом служив о. Семен Федоронько.
Авторка книги наводить низку документів, у яких з боку командування Війська польського засвідчена бездоганна як військова, так і душпастирська служба о. В. Мартиша. Його вважали тоді політичним союзником Ю. Пілсудського, навіть приятелем маршалка.
Історія вкотре зачепила життя о. Мартиша тоді, коли вирішувалася доля автокефалії для православної церкви у Польщі. Ця історія не завершилася без кровопролиття, коли внаслідок теракту у Варшаві 8 лютого 1923 р. вбито митрополита православної церкви Юрія.
Донька священика Василя Мартиша так згадувала те, що тоді сталося: «Отець Василь близько потоваришував із митрополитом Юрієм, який вирішив відділити православну церкву у Польщі від Московського патріархату. Наміри митрополита обурили деяких православних вірян.
Серед них знайшлася людина, яка з револьвером у руці увірвалася до будинку митрополита і вбила його. Отець Мартиш був тоді в митрополичому будинку і вбивця шукав його у всій домівці, щоб убити як друга митрополита.
На щастя, йому не вдалося цього зробити, і якийсь час о. Мартиш перебував під охороною поліції» (с. 64).
Маючи підтримку найвищої державної влади Польщі, отець Мартиш проводив пов’язані з наданням автокефалії дипломатичні заходи. 11 листопада 1924 року Патріарший синод у Константинополі схвалив постанову про надання благословення для автокефалії Православної церкви у Польщі, а вже 13 листопада вселенський патріарх Григорій VII підписав томос східної церкви.
Таким чином, із 15 вересня 1924 року, згідно з документами, почалося створення Польської автокефальної православної церкви.
Авторка наводить у книжці спогад про цю подію отця Миколи Лінчевського (сеньйора): «Надійшло проголошення автокефалії (…) Проголошення одностороннє, без згоди Московського патріархату, із далеко не одноголосною підтримкою. Державна влада відзначила це з неабиякими урочистостями».
У 1934 р. Василь Мартиш досягає пенсійного віку, згодом він повертається зі столиці до рідного села Тератин на
Холмщині. Там священика та його родину спіткала ІІ Світова війна. Саме там, у рідній хаті, історія дотягнулася до нього своєю невидимою рукою. Треба сказати відверто – отець В. Мартиш став жертвою жорстокої етнічної чистки, яку серед української інтелігенції та священиків провело у 40-х роках польське збройне підпілля. Для посилення страху серед місцевого українського населення вбивства були заподіяні із винятковою жорстокістю – це відзначали навіть очевидці, які бачили звірства ІІ Світової війни (с. 76).
Душпастир відмовився покидати рідну домівку, хоча його попереджали про напад. «Христос нікуди не тікав», –
сказав він тоді.
Убивці прийшли по нього посеред ночі 4 травня 1945 р. Увірвавшись до хати, вони 4 години катували його, поливали водою, а опісля добили пострілом із пістолета. Коли рідні священика прийшли зранку до хати, вони не змогли впізнати скатованої людини, що лежала на підлозі.
Авторка книжки з усіх сил намагалася встановити, хто вони – жорстокі вбивці її прадіда. Із розповідей бабусі Гелени Гузової вона дізналася, що це була, імовірно, збройна група польського підпілля – Національних збройних
сил (Narodowe Siły Zbrojne – NSZ). У документах Державного архіву у Любліні знайшлися підтвердження розповідей
та спогадів бабусі (с. 77).
Серед архівних документів, написаних російською мовою, було таке повідомлення:
«Звіт 4.5.45 р. o 23.50 було страчено українця Мартиша Василя. При нагоді привезено пашу для коней. Підписав командир відділу „Яцек” ». (Джерело: APL, NSZ – Narodowe Siły zbrojne, Okręg III – Lubelski, sygn.48).
Авторка зазначає, що військове угрупування польського підпілля із кодовою назвою «Яцек» брало також участь
у «ліквідації» українського села Верховини у червні 1945 р.
Катерина Сімакова наводить приклади інших жертв етнічної чистки, яку провели учасники польського підпілля на мучениках Холмської землі. У книзі згадується про о. Павла Швайка, о. Миколу Голеця, о. Лева Коробчука, о. Петра Огризка, о. Сергія Захарчука.
Авторка детально описує смерть кожного з них, однак, з огляду на небувалу жорстокість садистських катувань, яких зазнали священики, на сторінках тижневика не годиться подавати для читачів детальний опис тих подій.
Серед низки документів, які показують масштаби етнічної чистки на Холмщині, авторка наводить звернення Ради холмської православної митрополії з 15 травня 1944 р. (ст. 152-153).
До митрополита Іларіона (Огієнка) був надісланий звіт з інформацією про терор, який вчинило польське підпілля.
Із 150 православних священиків Холмсько-Підляської консисторії майже усі зазнали переслідувань, а на деяких із них вчинили кілька, а то й кільканадцять терористичних нападів.
Авторка книжки переконана, що своєю страдницькою смертю холмський мученик дає свідоцтво того, що попри складні сторінки історії сусідніх народів, треба без остраху сподіватися на те, що наприкінці переможуть все одно взаємопошана та толерантність.
