Забутий генеральський некрополь у Каліші

Олександр Колянчук ■ ІСТОРІЯ №42, 2012-10-14

Олександр Пилькевич, фото 1921 р. (з фондів ЦДАВОУ)

Після завершення 12 жовтня 1920 р. спільно веденої поляками та українцями війни з більшовицькою Росією, що увінчалося польсько-російським примиренням без участі союзницької з Польщею УНР, у такій вимушеній ситуації військові формування УНР самостійно вели змагання до 20 листопада 1920 р. Ведучи нерівну боротьбу з більшовиками, вони врешті були змушені перейти за Збруч, на територію, зайняту союзними польськими військами. Там були роззброєні і відправлені до таборів інтернованих у Пикуличах неподалік Перемишля, Ланцуті, Вадовицях, Домб’ї коло Кракова, Александрові-Куявському, Ченстохові, Пйотркові-Трибунальському, Бидґощі, Стшалкові побіля Слупци, Щипйорні коло Каліша та в самому Каліші. В їхньому складі було біля чотирьох тисяч офіцерів з понад 50-ма генералами.
Після переміщень 1921 р. основним місцем перебування інтернованих аж до 1924 р. став табір у Каліші. Внаслідок кількалітніх фронтових змагань значна частина інтернованих стали інвалідами, хворіли, передчасно помирали. Така доля не минула також вищих офіцерів та генералів. На трьох каліських цвинтарях – військовому в Щипйорні (тепер вул. Українська) та двох православних (на вул. Ґурношльонській, 8 і Жолнєрській, 24) – місце вічного спочинку знайшли понад 700 українських військовиків. Серед них було й десяток генералів. Зокрема генерал Наум Никонів (1873–1925), який, згідно з його волею, спочиває в безіменній могилі, серед 400 померлих у Щипйорні. Після знищення некрополя гріб з пам’ятником теж був знищений і не відбудовано його.
Всі інші померлі в Каліші генерали поховані на найстарішому місцевому православному кладовищі на вул. Ґурношльонській, 8. Некрополь цей 1774 р. заснували еміґранти з Греції. Натомість першим парохом місцевої православної парафії, призначеним 1830 р. монаршим указом, був о. Василь Борисевич (народжений 1803 р. на Поділлі, випускник Духовної академії в Києві). У період поділу Польщі там ховали високопосадових царських урядовців та членів їхніх родин, серед них – дві дочки губернатора Каліської губернії 1883–1902 рр. Михайла Дарагана (1834–1912) Анну та Марію. Починаючи з 1921 р. хоронили тут вищих офіцерів інтернованої Армії УНР.
Першим на православному кладовищі на вул. Ґурношльонській був похований полковник Юрій Омарштайн (нар. 1896 р.), який загинув 3 травня 1922 р. Похоронна процесія на чолі з головним капеланом Армії УНР о. Павлом Пащевським, почесними вартами Польського війська та Групи інтернованих Військ УНР у супроводі духового оркестру і табірних хорів (й офіцерського у складі 130 осіб), з 4-тисячною колоною офіцерів і козаків, група яких в одностроях несла на плечах домовину покійного, перетворилася у своєрідну маніфестацію з участю численних мешканців Каліша. Схоже виглядали похорони й інших вищих офіцерів та генералів.
Другим похороненим на тому ж цвинтарі, також 1922 р., був генерал-хорунжий Олександр Меркурійович Пилькевич (2 травня 1877 – 15 жовтня 1922) заслужений особливо в освітній і дипломатичній діяльності в Армії УНР протягом 1917–1922 рр. Народився він у сім’ї міщан на Київщині. Здобув атестат зрілості при Петровському Полтавському кадетському корпусі, закінчив Київське юнкерське училище в Києві (1900), Миколаївське інженерне училище в Петербурзі та Офіцерську повітряну школу. Військову кар’єру розпочав як офіцер 122-го піхотного Тамбовського полку в Харкові. Під час навчання в Києві О. Пилькевич був членом Національного кола української молоді в Константинівській військовій школі і з групою колеґ відвідав місце вічного спочинку Тараса Шевченка в Каневі, а 30–31 серпня 1903 р. брав участь у відкритті пам’ятника поетові Іванові Котляревському в Полтаві. У 1906–1910 рр. був офіцером сьомого саперного батальйону в м. Остроленці, потім – у восьмій повітроплавній роті в Севастополі (з 1912 р.). Під час Першої світової війни військову кар’єру розпочав як командир взводу, а закінчив – як командир інженерного батальйону зі званням полковника. За доблесть нагороджений багатьма орденами, наприклад, орденом Святого Володимира. Під час військової служби брав активну участь у діяльності національних українських організацій, дружив з відомими діячами, зокрема, професором Михайлом Грушевським, поетом Павлом Тичиною.
Після падіння царизму, на Першому всеукраїнському військовому з’їзді (18–20 травня 1917 р.), О. Пилькевича обрано членом Українського генерального військового комітету (УГВК). З кінця липня 1917 р. був його представником при Головному штабі російської армії в Петрограді. Від листопада 1917 р. – як отаман для особливих доручень Українського генерального штабу – він був учасником делеґації Української Центральної Ради, що вела розмови з Тимчасовим Урядом Росії. Під час ведення переговорів домагався, між іншим, повернення бойових прапорів Запорозької Січі й інших коштовностей, вивезених з території України до Росії. Перебуваючи в Петрограді, підтримував постійний контакт з активною там численною Українською військовою організацією. Консулом Української Держави в Москві обраний 1918 р. Його заступником тоді був полковник Олександр Ляшенко (1883–1944), який після поселення в Польщі став відомим художником.
Коли більшовицька Росія розпочала війну з Україною, О. Пилькевич повернувся до Києва, його обрали командиром Окремого корпусу прикордонної охорони. З липня 1920 р. Пилькевич став начальником залоги Кам’янця-Подільського. Після підписання Польщею 12 жовтня 1920 р. мирних прелімінаріїв (дипл. тимчасова угода – ред.) з Росією, разом з українськими військами, що нараховували 27 тис. солдатів, був інтернований до Польщі. Початково, як командир групи військ УНР, перебував у таборі в Ланцуті. З його ініціативи уже в першому кварталі 1921 р. почалося втілення в життя доручень отамана Симона Петлюри – організування освітніх осередків і виховної праці у відділах інтернованої Армії УНР. Спочатку засновано гімназію, потім – Український національний університет, початкову школу, дошкільний заклад, підготовчі курси до екстерних випускних іспитів, декілька театральних груп, хори, декілька громадських організацій. Крім того, виходили табірні журнали, наприклад організований генералом тижневик «Наша зоря». У квітні 1921 р. О. Пилькевич став головою комітету, який координував культурно-освітню діяльність у всіх таборах інтернування українських солдатів. Від середини 1921 р. перебував у таборі у Стшалкові, де був головою скликаної там Офіцерської ради, а 1922 р. – в Каліському таборі, де у жовтні того ж року помер.
Поховано його з військовими почестями на православному кладовищі в Каліші на вул. Ґурношльонській, 8. У зв’язку зі смертю генерела O. Пилькевича, головний отаман Симон Петлюра в листі до генерал-полковника Армії УНР Олександра Удовиченка від 14 жовтня 1922 р. написав: «Щоб інтерновані українські солдати попіклувалися могилою цього незвичайного лицаря і коли прийдуть сприятливі часи, щоб перенести його останки до нашої столиці – старого Києва, якого земля прийме на вічний відпочинок героя і вірного сина України».
На жаль, могилу О. Пилькевича та інших генералів, зокрема Володимира Янченка (1866–1924), Олександра Чеховича (1870–1924), Михайла Іваніва (1866–1927), Віталія Гудими (1861–1929), Олександра Новицького (1859–1929), Василя Заболотного (1860––1929), Гаврила Базильського (1880–1937), похоронених на цьому кладовищі, знищено після Другої світової війни. До наших днів збереглися могили ген. пор. Сергія Дядюші (26 09 1870 – 23 05 1933), головного лікаря лікарні Армії УНР Бориса Леонтєва (1878–1935), лікаря Степана Садовника (1889–1957), директора української гімназії ім. Т. Шевченка в Каліші, сотника Олександра Богдана (1888–1929), письменника і публіциста хорунжого Пилипа Загоруйка (1900–1931), члена управління видавництва «До світла» Пилипа Гармаша (1892–1931), санітара Сави Дубовенка (1889––1978), його синів та дружини.
Територію цвинтарної площі на вул. Ґурношльонській унаслідок адміністративного рішення 1957 р. управа міста зменшила на 953 м2 (з 3 735 м2). На зайнятій частині цвинтарної площі (953 м2) збудовано мешкальний будинок. Згідно з інформацією о. митрата Теодота Малютчика (1906–1999), пароха православної парафії Свв. Петра і Павла в Каліші, який отримав 1945 р. церковну документацію української парафії Покрову Пресвятої Богородиці від останнього настоятеля о. Миколи Маркевича, перед змінами було там понад сто поховань українських вояків.

Чи вдасться виконати останню волю отамана стосовно перепоховання ген. О. Пилькевича та встановити символічні хрести на знищених місцях вічного спочинку генералів – покаже час. Годиться згадати, що до 1937 р. кожен похорон генерала відбувався з участю почесних варт Польського війська та українських ветеранських організацій. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*