За Вашу і нашу пам’ять! До 100-ї річниці війни 1920 року.

 Наше слово ■ ЗАЯВА ■ №30, 2020-07-26

Більшовицька навала, що поширилась у 1920 році поза межі тодішньої Росії та зруйнувала існуючий стан речей, на своєму шляху наштовхнулася на відроджені держави – Україну та Польщу. Наддніпрянська Україна прокинулася від бездержавного існування і розпочала боротьбу за власну державність.

Фото Павла Лози

Також у 1918 році українці Галичини заявили про створення держави спільно з братами з «Великої України». Однак ці плани були зруйновані під тиском поляків, для яких не існувало Польщі без Львова, а українські степи були невід’ємною частиною легенди про польську незалежність.

Однак, незабаром обидва народи опинились перед обличчям спільного ворога – більшовицької орди, яка загрожувала європейській цивілізації. Незважаючи на те, що ще недавно вони боролися одні проти одних, поляки та українці вирішили, що любов до батьківщини та боротьба за її незалежність не повинні перетворитися у братовбивчу війну. Це зрозуміли українські лідери на чолі з отаманом Симоном Петлюрою. Це, завдяки своїй надзвичайній інтуїції, усвідомив маршал Юзеф Пілсудський. Реальна оцінка загрози з боку більшовицької Росії змусила обидві сторони в квітні 1920 року укласти союз, результатом якого стало братерство зброї та спільна боротьба проти більшовиків. Солдати Петлюри та Пілсудського проливали кров за спільну свободу – польську й українську. Кожен із них боровся за власну, омріяну, вітчизну і проти тих, що хотіли її позбавити.

Польсько-український союз виник у результаті самопожертв. Поляки мали відмовитись від візії ідилії українських маєтків, а українці – від України аж по Сян. Для багатьох українців ціна була незвично високою, але навіть ті, хто воював у 1918 році за український Львів, ставали у лави армії Української Народної Республіки, щоби створити бар’єр більшовицькій навалі. Колишні супротивники разом проливали кров у боротьбі зі спільним ворогом. Польські жовніри гинули під Києвом, а українські солдати – біля Замостя. Прославився полковник Марко Безручко, але, крім нього, воювали й інші: генерали, офіцери та солдати з усієї України. Вони були лицарями свободи, бо мріяли про вільну батьківщину. Вони були людьми честі, які вірність своєму слову підтверджували кров’ю, ранами, важкою солдатською працею, залишеними в Україні сім’ями і вигнанням із батьківської землі. За свої мрії та вірність своєму союзникові вони заплатили найвищу ціну.

Після того, як затихли битви і Польща підписала з Росією мирний договір у Ризі, недавні союзники виявилися незручним баластом. Інтернованим у таборах довелося зіткнутися з приниженням і безнадією. Багато з них (дуже багато) загинули в цих таборах. Смертоносний урожай збирали хвороби, пошесті, недоїдання і навіть холод. Ті, хто вціліли, ховали своїх товаришів по зброї на цвинтарях, місце на яких їм іноді доводилося купувати за власні гроші. У незалежній Польщі лише деякі з них знайшли допомогу та підтримку. Зрада своїх колишніх союзників змусила маршала Юзефа Пілсудського промовити пам’ятні слова: «Перепрошую, панове, я вас дуже перепрошую».

Союз Пілсудський–Петлюра, спільна боротьба і пролита кров, які зупинили більшовицьку навалу на підступах до Варшави, повинні були стати наріжним каменем аксіоми, що незалежні Польща й Україна потрібні своїм народам та Європі. На жаль, період Другої Речі Посполитої поставив це твердження під сумнів. Українці перестали бути народом-партнером, а стали обтяжливою національною меншиною, засудженою до асиміляції та денаціоналізації. Незабаром настав період безпам’ятства, забуття та стирання з пам’яті спільної боротьби. На сьогоднішній день у шкільних підручниках з історії вже не згадується польсько-українського братерства зброї. Однак, 1920 рік наочно продемонстрував, що співпраця, порозуміння, повага та взаємна підтримка більш вигідні нашим державам та націям, ніж ворожість і невдоволення.

У 1991 році Польща стала першою державою в світі, яка визнала незалежність України. Це позначилося значним відродженням ідеї польсько-українського братерства та спільності наших інтересів. Однак сьогодні зі смутком треба констатувати, що в 100-ту річницю спільної боротьби, історичний польсько-український діалог перебуває в найгіршому становищі за всі минулі двадцять років. Втрачено значну частину завоювань попередніх десятиліть і дозволено на те, щоб, читаючи сторінки історії, підкреслювалось не те, що нас об’єднує, а лише виключно те, що розділяє.

Однак останнім часом з’явилися також позитивні приклади діяльності в дусі 1920 року. Особливо важливою стала акція «Полум’я братерства», що проводиться у Польщі скаутами «Союзу харцерства польського» та членами української скаутської організації «Пласт». Ці молоді люди з історії надихнулися мріями про спільне польсько-українське майбутнє. Слід також відзначити діяльність польських та українських журналістів, які у травневу річницю визволення Києва військами Пілсудського та Петлюри у рамках проєкту «1920 – рік пам’яті під час пандемії» вшанували місця поховань польських легіонерів та воїнів Армії УНР у містах і селах України.

Озираючись у минуле, не можемо дозволити, щоб у 2020 році відбулася зрада ідеалів 1920-го року. Сьогодні, майже через 100 років, українці протистоять агресії сучасної Росії й захищають не лише українську державність, а й європейський вибір України; вони є останнім бастіоном на шляху російської експансії – ідеологічним, політичним і військовим. Будьмо солідарними з ними! Зробімо висновки з історії, адже байдужість і забудькуватість убивають не менш ефективно, ніж кулі, руйнують ідеали, які на сьогодні нам можуть бути так потрібні.

Др Вітольд Бобрик
Др габ. Роман Висоцький
Ярослав Вуйцік
Проф. др габ. Ігор Галагіда
Др габ. Богдан Гальчак
Др Маріуш Гумецький
Проф. др габ. Роман Дрозд
Проф. др габ. Ростислав Жерелик
Др Ростислав Крамар
Др габ. Марко Мельник
Олександр Маслей
Др Лука Рейт
Юрій Рейт
Др Єва Рибалт
Мирослав Скірка
Петро Тима

Українці – громадяни Польщі

Варшава, 27 липня 2020 р.

Za pamięć waszą i naszą!
W stulecie wojny 1920 roku

Bolszewicka nawała, rozlewająca się w 1920 r. poza granice ówczesnej Rosji i niszcząca dotychczasowy porządek, na swej drodze napotkała odradzające się państwa – Ukrainę i Polskę. Naddnieprzańska Ukraina budziła się z politycznego niebytu i z czasem podjęła walkę o własną państwowość. Także Ukraińcy w Galicji w roku 1918 stanęli do walki, która miała doprowadzić do stworzenia państwa, wspólnego z pobratymcami z „Wielkiej Ukrainy”. Jednak te plany legły w gruzach pod naporem Polaków, dla których Polska bez Lwowa była nie do pomyślenia, a stepy ukraińskie stanowiły nieodłączny element narracji o polskiej niepodległości.

Wkrótce jednak oba narody stanęły w obliczu wspólnego wroga — bolszewickich hord zagrażających cywilizacji europejskiej. Pomimo tego, że jeszcze tak niedawno walczyli przeciwko sobie, Polacy i Ukraińcy uznali, że umiłowanie Ojczyzny i walka o jej niepodległość nie muszą oznaczać bratobójczej walki. Zrozumieli to przywódcy ukraińscy z Atamanem Symonem Petlurą na czele; niezwykłą intuicją w tej kwestii kierował się również Marszałek Józef Piłsudski. Realna ocena zagrożenia ze strony bolszewickiej Rosji zmusiła obie strony do zawarcia sojuszu w kwietniu 1920 r., którego rezultatem stało się braterstwo broni i wspólna walka z bolszewikami. Za wspólną wolność, polską i ukraińską, przelewali krew żołnierze Petlury i Piłsudskiego. Każdy z nich walczył o własną wymarzoną Ojczyznę, przeciwko tym, którzy chcieli ich tych Ojczyzn pozbawić.

Sojusz polsko-ukraiński był sumą wyrzeczeń. Polacy musieli wyrzec się wizji sielanki ukraińskichych majątków, Ukraińcy — wizji Ukrainy po San. Dla wielu Ukraińców była to cena niezwykle wysoka, jednak nawet ci, którzy w 1918 roku walczyli o ukraiński Lwów, stawali w szeregi Armii URL, by postawić tamę bolszewickiej powodzi. Dawni przeciwnicy razem przelewali krew w walce ze wspólnym wrogiem. Żołnierze polscy ginęli pod Kijowem, żołnierze ukraińscy — pod Zamościem. Chwałą okrył się płk. Marko Bezruczko, lecz oprócz niego bili się też i inni: generałowie, oficerowie i żołnierze z całej Ukrainy. Byli rycerzami wolności, bo marzyła im się wolna Ojczyzna. Byli ludźmi honoru, którzy wierność danemu słowu pieczętowali krwią, ranami, ogromnym żołnierskim trudem, pozostawionymi w Ukrainie rodzinami i wygnaniem z ojczystej ziemi. Za swoje marzenia i za wierność dochowaną sojusznikowi zapłacili najwyższą cenę.

Kiedy ustały walki i Polska podpisała z Rosją pokój w Rydze, okazało się, że dawni sojusznicy stali się niewygodnym balastem. Internowani w obozach, musieli stawić czoło upokorzeniu i beznadziei. Wielu z nich — zbyt wielu — w tych obozach zmarło. Śmiertelne żniwo zbierały choroby, nędza, niedożywienie, a nawet chłód. Pozostali przy życiu grzebali swoich towarzyszy broni na cmentarzach, które niekiedy musieli wykupić za własne pieniądze. W wolnej Polsce tylko niektórzy znaleźli pomoc i wsparcie. Zdrada wobec dawnych sojuszników zmusiła marszałka Józefa Piłsudskiego do wypowiedzenia pamiętnych słów: „Ja was przepraszam, panowie, ja was bardzo przepraszam”.

Sojusz Piłsudski-Petlura, wspólna walka i przelana krew, która zatrzymała bolszewicką nawałę na przedpolach Warszawy, miały być kamieniem węgielnym aksjomatu – wolne Polska i Ukraina są potrzebne sobie i Europie. Niestety, okres II Rzeczypospolitej postawił to twierdzenie pod znakiem zapytania. Ukraińcy przestali być narodem-partnerem, a stali się uciążliwą mniejszością narodową, skazaną na asymilację i denacjonalizację. Wkrótce przyszedł okres nie-pamiętania, zapominania i wymazywania z pamięci wspólnej walki. O polsko-ukraińskim braterstwie broni do dziś nie ma wzmianki w szkolnych podręcznikach historii, pomimo, iż rok 1920 pokazał, że bardziej niż resentymenty naszym państwom i narodom służą współpraca, porozumienie, szacunek i wzajemne wsparcie.

Wielkim renesansem idei polsko-ukraińskiego braterstwa i wspólnoty interesów stało się w 1991 r. uznanie przez Polskę, jako pierwsze państwo na świecie, niezależności Ukrainy. Dziś jednak, ze smutkiem należy skonstatować, że w 100-lecie wspólnej walki, historyczny dialog polsko-ukraiński znajduje się w położeniu najgorszym od ostatnich dwudziestu lat. Stracono wiele zdobyczy poprzednich dekad i pozwolono, by czytając karty historii podkreślać nie to co łączy, lecz wyłącznie to, co dzieli.
Ostatnio pojawiają się jednak także pozytywne przykłady działań w duchu Roku 1920. Szczególnie istotną stała się akcja „Płomień Braterstwa” realizowana w Polsce przez harcerzy z ZHP i członków ukraińskiej organizacji skautowskiej Płast. Ci młodzi ludzie w historii znaleźli inspirację do marzenia o wspólnej polsko-ukraińskiej przyszłości. Należy też odnotować akcję dziennikarzy – polskich i ukraińskich, którzy w majową rocznicę wyzwolenia Kijowa przez wojska Piłsudskiego i Petlury, w ramach projektu „1920 rok, pamięć w czasie pandemii” honorowali miejsca pochówku polskich legionistów i żołnierzy URL w wielu miejscowościach w Ukrainie.

Patrząc w przeszłość nie pozwólmy zatem, aby rok 2020 był zdradą roku 1920. Dziś, po blisko 100 latach, Ukraińcy bronią już nie tylko ukraińskiej państwowości i europejskiego wyboru Ukrainy przed agresją współczesnej Rosji; stanowią ostatni bastion na drodze rosyjskiej ekspansji — ideowej, politycznej, militarnej. Bądźmy z nimi solidarni. Wyciągnijmy wnioski z historii, bo obojętność i niepamięć zabijają nie mniej skutecznie niż kule — niszczą idee, które tak bardzo mogą nam dziś być potrzebne.

Dr Witold Bobryk
Prof. dr hab. Roman Drozd
Dr hab. Bohdan Halczak
Prof. dr hab. Igor Hałagida
Dr Mariusz Humecki
Dr Rostysław Kramar
Aleksander Maślej
Dr hab. Marek Melnyk
Jerzy Rejt
Dr Łukasz Rejt
Dr Ewa Rybałt
Mirosław Skórka
Piotr Tyma
Jarosław Wujcik
Dr hab. Roman Wysocki
Prof. dr hab. Rościsław Żerelik

Ukraińcy – obywatele Polski

Warszawa 27 lipca 2020 r.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*