ЗА СОПОТ, його багатотисячну публіку раділи душа і серце

Степан МігусГРОМАДА2011-06-18

{mosimage}

Відомою на весь світ сценою Лісової опери в Сопоті українці заволоділи вперше 1983 р., за часів головування в УСКТ Євгена Кохана.
– Я побував не на одному українському фестивалі. Дуже високо оцінював згуртованість людей, які радо приїжджають на ті велелюдні заходи. Це підказувало, що є потреба таких заходів у народі й необхідно виходити цим потребам назустріч, – згадує нині колишній голова УСКТ. – Перші фестивалі були дуже скромненькі, порівнюючи з пізнішими, які були на кращому рівні з організаційної і художньої точки зору, зокрема, у площині якості й різноманітності репертуару.

І ми це бачили. Зустрічаючись з друзями, ми про це дискутували. Вкінці дійшли до висновку, що варто вийти на більш престижні сцени, до кращих місць. Перш за все, ми обрали Лісову оперу в Сопоті, не маючи певності, чи буде на це згода найвищої влади.
Починав Є. Кохан, як сьогодні сам каже, від найвищої політичної влади – тобто з Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП, пол. PZPR). Розмови були не з простих, та допомогло підкреслювання, що українці – це повноправні громадяни Польщі, які відзначаються працелюбністю, громадською активністю, але теж мають і хочуть плекати свою культуру й традиції, презентувати свої художні колективи, словом – вийти ширше поза межі Польщі, щоб це мало відгук по всій Європі, зокрема в українських середовищах.
– Після довгої дискусії, де я вдавався до політики, адресуючи свої слова ЦК ПОРП, нам врешті сказали, що перешкод у проведенні фестивалю в Сопоті не буде, – ділиться спогадом Є. Кохан. – На одному з засідань президії УСКТ я поінформував про свою думку і плани щодо проведення фестивалів у Сопоті, щоб цим самим надати їм більший ранґ з усіх точок зору. Деякі члени президії не хотіли повірити, що це можливе. Як нині пам’ятаю: Юрко Ліборський уже на фестивалі в Сопоті сказав мені: “Євгене, коли ти повідомляв на засіданні, що буде фестиваль у Сопоті, то я подумав, що з тобою, мабуть, щось не в порядку”. Інші теж не вірили. Проте всі люди повірили тоді, коли 1983 р. вперше приїхали до Сопота. Душа й серце раділи, коли я, відкриваючи фестиваль (на фото), побачив тисячі глядачів та відчув їхнє задоволення – бачив, як вони це дійство переживають.
Ця подія, на погляд Є. Кохана, була не лише задоволенням для людей, але й поштовхом до праці художнім колективам, бо ж не часто буває можливість виступати на такій прекрасній престижній сцені, тим більше, що наступні фестивалі теж мали відбуватися в цій же Лісовій опері в Сопоті. Після цієї події всі, напевне, погодилися з тим, що ранґ українських центральних фестивалів відчутно зріс. З’явилися матеріали про це дійство не лише в “Нашому слові”, але й у інших засобах масової інформації. Українці, які перший раз їхали до Сопота звідусіль, а то й з-за кордону, почули себе більш цінованими, більш гордими. Сопот став традиційним місцем зустрічей українців на довгі роки. Теж важливо, що підкреслюють усі, з ким доводиться розмовляти, що сопотські фестивалі стали нагодою для зустрічей, щирих розмов, спогадів рідних, близьких, колишніх сусідів, розсіяних після 1947 р. по всіх закутках Польщі. Оці велелюдні зустрічі, нічні розмови та спогади були не менш важливими, ніж багатогодинне дійство на сцені. […] і саме для цих зустрічей долала не раз і по кількасот кілометрів.
– До Сопота на наші фестивалі почали приїжджати українці з-за кордону, зокрема з України і з-за океану, – продовжує розповідь Є. Кохан. – Люди ставали сміливішими, відважнішими. Влада, а точніше Міністерство внутрішніх справ, на перший фестиваль у Сопоті виділила 800 тисяч злотих. У всіх справах треба було насамперед просити товаришів з ЦК ПОРП. З’явилися шанси запрошувати виконавців з України та українських артистів з Європи і з-за океану.
Чи не першим з українських співаків виступив 1987 р. народний артист України Микола Мозговий, нині вже покійний, який своєю присутністю викликав фурор багатотисячної публіки, що врешті відчула себе возз’єднаною з духовною Батьківщиною – Україною. Вже пізніше участь художніх колективів і солістів з України в українських фестивалях u1089 стала звичною, а дехто вважає, що надто чисельною, що не дає розгорнути крил українським художнім колективам з Польщі.
Якнайкращої думки Є. Кохан про ґданську воєвідську владу, зокрема, управління культури, яке активно допомагало в проведенні фестивалів, дарувало нагороди виконавцям. Словом – було розуміння потреб. З кожним наступним фестивалем поглиблювався досвід у співорганізації цього престижного велелюдного заходу. Та не обходилося й без проблем. Колишній голова УСКТ до сьогодні пам’ятає, як Павло Кремінський, широковідомий активіст у Ґданську, зателефонував і повідомив, що цензор не хоче затвердити програми фестивалю. Довелося їхати до Ґданська і йти не до цензора, а до воєвідського комітету всесильної тоді ще ПОРП. Вистачив один телефонний дзвінок до керівника ґданської цензури, і програма була затверджена. Хоч раніше цензор упирався, щоб програму фестивалю – усі пісні, всі виголошені зі сцени промови – перекласти на польську мову, що було неможливе. Найважливішу тоді проблему вдалося-таки вирішити.
Мабуть, з колишнім головою УСКТ погодиться чимало українців, що Сопота ані Кошалін, ані інші міста не замінять. У Тримісті є відповідна атмосфера, досвідчений організаторський український актив. Та й люди звикли вже до того, що коли організовується фестиваль, то в Лісовій опері в Сопоті. Однак тепер сопотська Лісова опера в ремонті, тому в такій ситуації треба було знайти інше місце на проведення фестивалю.
– Добре, що є Кошалін, але шкода, що фестиваль триватиме коротко, – говорить Є. Кохан. – Адже люди звикли до того, щоб не тільки насолоджуватися красою українських пісень і танців, але хочуть порозмовляти, позгадувати, зустрітися зі знайомими і сусідами, яких не бачили роками.

“Наше слово” №25, 19 червня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*