Анатолій Шорохов ■ ПОГЛЯДИ ■ №9, 2020-03-01

В минулому ми не могли обійтись одне без одного. І не тому, що взаємно любили чи ненавиділи, а внаслідок того, що Господь Бог чи якесь Провидіння поселили нас разом на одній планеті, на одному континенті – в самому центрі Європи. Що найбільше турбує сьогодні, вносячи тривогу в наші душі, то це спільне минуле, наша історична Пам’ять. Ще від дідів-прадідів українцям і полякам були передані якісь стереотипні уявлення чи негативні думки, всупереч тому, що їх нащадки могли ніколи й не бачитися. Ця негативна «спадщина» заважає дружити, рухатися вперед, сковує кайданами минулого наші тіла й душі. І з цим, нарешті, пора щось робити!

Мітинг української молоді у Гданську у жовтні 1988 року. Фото з архіву Об’єднання українців у Польщі

Хоча, якщо звернутися до минулого, до мови, культури та історії, то маємо і багато спільного, такого, що зближує нас. Гортаючи сторінки історії України і Польщі, я весь час дивуюся, як багато в нас подібного. Перш за все, ми брати-слов’яни, маємо єдиних предків і мову, яка нагадує про це. І хоча в нас різні абетки та букви, ми можемо дійти згоди. Достатньо бути просто поляком чи українцем, щоби порозумітися. Я не буду згадувати далекі часи, коли люди вбивали одне одного за шмат м’яса чи місце біля вогню в печері.

Звернусь до історії, оспіваної в писемних джерелах: в них говориться, що на берегах великих річок Вісли і Дніпра жили племена полян (польських і українських), які заснували свої держави – князівства Польщу і Русь-Україну. Вони з’явилися майже в один історичний час, як і міста Краків і Київ, що були засновані легендарними правителями – Краком і Києм. Ніхто не знає, чи були такі князі насправді, але це – символічно! Майже водночас ми стали християнами – поляки в 966 році за князя Мешка, українці – через 22 роки за князя Володимира.

Правда, прийняли різні віри, що потім сильно нашкодило в наших стосунках, але то вже питання до минулих ієрархів і правителів, а не до сучасників. Перший конфлікт відбувся невдовзі після появи наших держав – в 981 році за якісь загадкові «Червенські міста». Далі шляхи наші пролягли поруч – в історичному часі й просторі. Правителі обох держав (князі й королі) ходили походами один на одного, мирилися, ріднилися – через синів і дочок, а потім знову воювали. Аж поки не настала «темна доба» – в ХІ столітті, майже водночас, держави розпалися і почались внутрішні, феодальні війни.

За ними й не помітили, як прийшла Монгольська орда, яка знищила Руські князівства і розбила поляків під Лігницею (1241 р.). Менш, ніж через сто років (в 1320-му) Польща, як єдина держава, знову відродилася, а українські (руські) землі опинилися під владою польських і литовських феодалів. За триста років Польща (а пізніше, Річ Посполита) перетворилася в одну з найбільших і найміцніших держав Європи. І українці внесли свій внесок у цю справу: вони показали, що вміють добре і працювати, й воювати. Разом воювали проти турків і татарів, оберігаючи Європу від ісламської експансії. А потім їм наобридло бути «під панами» і Українське козацтво повстало.

Народна війна в середині ХVІІ століття прогриміла на весь континент, відгуки про неї докотитися аж до туманного Альбіону, а Польща настільки ослабла, що реально постало питання про поділ її земель між більш сильними державами. Польщу врятувало диво, а ще – Московія: разом вони поділили українців й забулося, як останні «братались з вольними ляхами, пишались вольними степами…». Настав час Московського «самодержавія», в якому царі й цариці остаточно доконали бідну Україну – «вдову сиротину». Але й Польщі вже не було щастя: її останні сто років заповнені внутрішньою боротьбою, повстаннями та смутами, аж поки і сама вона не стала жертвою трьох «розборів». Українці від цього нічого не виграли. Навпаки.

«Правда ваша: Польща впала, – писав Тарас Шевченко, звертаючись до своїх земляків, – та й вас роздавила!». В наступні сто років українці і поляки опинилися в одному ярмі – Австрійському і Російському, а останні вже на собі відчули, що значить – бути під чужими «панами». Більше ста років наші предки оберігали свої мови, культури й традиції, поширювали вільнолюбні ідеї і, доведені до відчаю, повставали проти самодержавства. Три великі повстання за сто років! І, треба віддати належне полякам, саме вони піднімали повстання, намагаючись залучити на свій бік українців, під єдине гасло – «За нашу і вашу свободу!» І, коли ця, довгожданна «свобода» прийшла (в 1917- 1918 роках), то обидва народи створили власні держави. Які, треба відзначити, чекала різна доля. ХХ століття – період тяжких випробувань для українців і поляків. Між нами, неначе прірва, пролягло «Західноукраїнське питання».

І Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), яка з’явилась у 1918 році, в нього не вписувалась. Розпочалася братовбивча українсько-польська війна 1918-1919 років – війна між слов’янами. Польща, апелюючи до історичного минулого, претендувала на землі «по річку Збруч», які й були юридично «закріплені» за нею – в 1921 році. Українська Народна Республіка (УНР), короткочасна союзниця Польщі, теж припинила своє існування. Три роки незалежності (якщо рахувати із січня 1918 року) і все! Українська держава зникла. Але й «щастя» ІІ Речі Посполитої (1918-1939) теж недовговічне. А потім – тяжке ярмо, німецька окупація, від якої Україна і Польща постраждали найбільше від усіх народів. З ними, також, і Білорусь. Воєнний і поєнний час – найгіркіші сторінки нашої спільної історії. Боротьба не тільки з окупантами, що було б зрозуміло, а й поляків та українців між собою. Війна Української повстанської армії та Армії крайової, розправи з мирним населенням, погроми, різня, «акції» і депортації мирних жителів. Не потрібно навіть конкретизувати всього, бо це – просто жахливо!

Я не жив у той час, то мені важко зрозуміти, як можна вбити людину, причому – людину безневинну за те, що відбувалося років на двадцятьтридцять раніше. Вбити тільки тому, що ця людина розмовляє на чужій мові, належить до іншого народу! Ті події – апофеоз найбільшої жорстокості за все тисячоліття українсько-польських стосунків.

П’ять президентів України і Польщі, громадські і культурні діячі обох країни вже просили вибачення в українського і польського народів за злочини, які були вчинені в 40-х роках минулого століття. Пройшло більше семидесяти років, а той тяжкий тягар минулого і досі нагадує про себе окремими проявами ненависті в тій чи іншій країні.

Стурбовані цим, польські й українські історики провели нещодавно дискусію у Варшаві «Тягар минулого. Що відіграло вирішальну роль у польськоукраїнських відносинах після ХХ століття», на якій обговорили найболючіші питання. Як розкривати історичні події правдиво і, водночас, не розбурхувати цими подіями суспільство?

Наприклад, голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима говорив про те, що важливими є, перш за все, постаті, які показують приклади доброї співпраці обох країн, зокрема вояки УНР – союзники Польщі на початку ХХ століття. Дійсно, ставлення у поляків до Петлюри набагато краще, ніж до Бандери. Тому, можливо й справді, для покращення стосунків між обома народами, більше звертатися до тем, які нас об’єднуть? Погано тільки, що через «Бандеру» або «Перацького» можуть побити українця в Познані чи поляка у Львові, тільки тому, що вони однієї нації з цими людьми. І це вже на генетичному, побутовому рівні, коріння від якого тягнеться аж в первісне суспільство.

Проте кожен народ має право на свою історію, яку треба поважати. «Хто не вміє шанувати іншого народу, не шанує власного, – писав колись Антоні Гожалчинський (письменник і перший перекладач творів Шевченка на польську мову), – є найгіршим із деспотів, деспотом думки». Такі «деспоти» періодично з’являються, навіть серед «освіченої» частини суспільства, в обох країнах. Особливо часто цим «грішать» політики, котрі, прагнучи прийти до влади, торкаються «вибуховонебезпечних» сторінок історії і грають на ницих почуттях громадян. Тоді – загострення обстановки в країні, посилення ворожнечі до людей, які не належать до титульної, кращої нації, розправи і погроми. Це вже людство проходило, і не раз, у своїй світовій історії.

Джерело: Вікіпедія

То як же вийти із глухого кута печери, в який нас загнало минуле? Битися, виясняючи, хто кращий і кому належать «Червенські міста» чи шмат м’яса, біля вогню в печері. Чи, згадати, нарешті, що за стінами печери – ХХІ століття! І згадати безсмертного Шевченка, який писав своєму польському товаришеві: «Подай же руку козакові і серце чистеє подай! І знову іменем Христовим возобновим наш тихий рай». Нині, в Європі, важко знайти країни, які були б так пов’язані між собою, як Україна й Польща.

Нас об’єднала спільна небезпека, економічні, господарські і, нарешті, людські стосунки. У нас схожа мова, культура, традиції, спільне минуле, в якому багато як доброго, так і поганого. Не будемо загострювати увагу на останньому, бо воно знову потягне нас назад! Наші предки боролись разом під гаслом «За нашу і вашу свободу!» Ми вже вільні і знову разом. Тепер нас єднає одне, спільне гасло «За наше і ваше майбутнє!» Бо доля України – бути разом з Польщею, як і Польщі – з Україною.

Поділитися:

Категорії : Історія, Погляди

Схожі статті

Повелися на розіграш: як польська прокуратура заблокувала боротьбу з агентами Кремля

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №40, 2020-10-04 Під натиском польських націоналістів керівництво забрало у варшавського прокурора Мацєя Млинарчика справи, що стосувалися розпалювання ворожнечі проти...

Коментарі

  1. W województwach Ruskich ziemia należała do ruskiej szlachty ,etniczna polska szlachta to byli najczęściej dzierżawcy .Polskiego pochodzenia było najwyżej 25% i to nie najbogatszej.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*