Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №14, 2013-04-07
Від редакції: Юрій Гаврилюк від 2009 р. працює над книжкою, яка має показати минуле наших рідних земель – Підляшшя, Холмщини, Лемківщини та Надсяння, Бойківщини – найцінніші пам’ятки, історичні місця й народжені тут визначні постаті, які вписалися в загальноукраїнський культурний і національний простір. Так склалося, що її перший том – історичний нарис «Від Володимирових походів до лінії Керзона» – з’явиться найближчими місяцями поточного року, у 1025-у річницю Хрещення Русі-України. Отже, публікуємо тут «ідейний вступ» до книжки, який показує значення подій тисячолітньої давнини для формування нашої культури й ідентичності.
Сучасний польський публіцист Анджей Таляґа, рецензуючи книжку про український бік історії Підляшшя, назвав його «краєм колишньої Русі, який маємо честь гостювати в нашій вітчизні». Це влучне окреслення, яке, на мою думку, добре служить будуванню атмосфери взаємоповаги в розмовах про спільне минуле обох націй, можна віднести до всіх «закерзонських» реґіонів, адже належать вони до того самого простору, фундамент якого було закладено в руську добу української історії.
Щоправда, протягом двох останніх сторіч, коли формувалася Європа етнічних націй та націоналізмів, окремі реґіони мали різну долю. Найміцніше вкорінене в процес творення модерної української нації Надсяння, історичний центр якого – Перемишль – уже на початку ХІХ сторіччя став місцем змагань на освітньому і культурному полі, що стали почином національного пробудження русинів Галичини. Символічним є й факт, що саме над Сяном народився, творив та спочив на вічність автор музики українського національного гімну о. Михайло Вербицький. У північному полюсі – частці Підляшшя на правому (тому, що й Київ) березі Бугу – процес визрівання української національної ідентифікації набрав загального поширення та незворотного характеру лише в останні десятиріччя. Історія повела тутешніх українців різними шляхами, унаслідок чого різною була і їхня участь у змаганнях «від Сяну до Дону» – за відновлення самостійної державності зі столицею на березі Дніпра. Та все ж ці реґіони утворюють одне ціле саме завдяки тому, що, окрім мови, єднає їх історична і культурна традиція, основоположником якої став великий київський князь та Хреститель Русі Володимир Святославич – його історики іменують Великим, а Церква визнала Рівноапостольним.
Як переконує літописець Нестор, Володимир зі своєю збройною дружиною на початку 980-х років «сходив» наші надсянські та надбужанські сторони, включаючи їх у канонічні межі Руської землі (назва Київська Русь з’явилася щойно в історичній літературі ХІХ ст.). Незабаром після цих подій відбулося хрещення самого князя і киян, відтак почався процес поширення християнської віри та культури, носієм якої було духівництво. У цій справі велику заслугу мав особливо син Володимира, Ярослав Мудрий, адже, за словами літописця, саме при ньому «стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці [староукр. монахи – ред.] стали множитися, і монастирі почали з’являтися». (Варто тут процитувати ще й метафоричний вислів: «Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей Ярослав засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє»).
Звісно, над Дніпром початки державності та християнства – давніші, аніж доба правління Володимира і Ярослава (першим же хрещеним володарем Києва була княгиня Ольга); усе ж саме завдяки їм Русь рішуче стала на шлях еволюції в напрямку європейської державності з її організаційними основами та ідейними вартостями і культурою, що виросла на ґрунті античної традиції греків і римлян. Безпосереднім сусідом Русі була східна частина Римської імперії – тоді ще міцна еллінська Візантія, що й стало вирішальним у приєднанні Київської держави до її релігійного та культурного простору. Саме грецько-слов’янський характер християнства на землях, які увійшли до складу Київської митрополії, став вирішальним фактором у збереженні окремішності українського етносу на західному пограниччі після того, як занепала Галицько-Волинська Русь та її політична традиція, а землі над Сяном і Бугом опинилися під польським впливом – не лише політичним, але також демографічним і культурним. Завдяки фундаментові, сформованому у Х–XIV ст., тобто у т.зв. княжу добу, місцеве населення, зберігаючи віру, іменовану «грецькою» або просто «руською», далі залишалося повноправним членом етноконфесійної руської спільноти – прообразу новітньої української нації, західну межу якої гетьман Богдан Хмельницький визначав за принципом «як далеко звучить руська мова і церкви стоять».
Сліди пам’яті про часи, коли південно-східні окраїни сучасної Польщі, від Бескиду на півдні до берегів річки Нарви на півночі, жили за принципом «руський володар, руська віра, руська мова», втілені у ХІХ–ХХ ст. у творах церковної архітектури і мистецтва, можемо знайти у всіх тутешніх реґіонах. У лемківській Криниці та холмському Березні височіють нещодавно зведені церкви на честь Хрестителя Русі – Рівноапостольного князя Володимира. Скульптурні зображення князя Володимира і княгині Ольги прикрашають оточення собору св. Іоанна Хрестителя та фронтові стіни Українського інституту для дівчат у Перемишлі і Михайлівської церкви в УстрикахДолішніх. Постаті рівноапостольної Ольги та її онука Володимира – мотив багатьох розписів та ікон, приурочених до 950-річчя Хрещення Руси-України – маємо в інтер’єрах церков колишньої Перемиської єпархії, сьогодні вже в більшості перетворених на римо-католицькі костели (у Квятоні, Ропиці-Руській, Тиличі, Усті-Руському, Фльоринці, Корнях, Новому Люблинці тощо). Знайдемо їх також на Холмщині, зокрема в інтер’єрі церкви в Сосновиці.
Переважно це більш або менш точні копії зображень з іконостасу Володимирського собору в Києві, зведеного до 900-річчя Хрещення Русі. З монументальних розписів цього ж собору скопійована й велика картина «Хрещення Русі» (1936–1937 рр.), фундована Теодором Щавинським, що розміщена на південній стіні нефа Дмитрівської церкви в лемківському Щавнику. Також сцена зображення Страшного суду на північній стіні нефа цієї церкви – це копія розпису в київському соборі. На Лемківщині копію картини «Хрещення Русі» побачимо ще в церкві в Тиляві, а на Надсянні – у боковому нефі ярославської церкви Преображення Господнього. До речі, поліхромію в церкві в Ярославі, заново освяченій 1912 р. (після відбудови), виконав відомий український маляр-монументаліст Михайло Бойчук (1882–1937).
Зображення хрестителя Русі, зразком яких служив іконостас Володимирського собору, популярні й на Підляшші. Вартим уваги є дзвін на дзвіниці Михайлівської церкви в осаді Вірля (місц. Вуорля) біля Більська, вилитий 1938 р. в Перемишлі та оздоблений барельєфами небесного покровителя України – архангела Михаїла (з мечем) і св. Володимира. За цим же київським зразком виготовлені також металеві дошки й округлі пластини, якими віряни обох конфесій вшановували 1988 року великий ювілей 1000-річчя Хрещення Русі. На Надсянні і Лемківщині з’явилися вони поруч досі ще збережених ювілейних хрестів з 1938 р. (на холмсько-підляському Забужжі влітку того року ювілейних хрестів не ставили – саме тривала акція руйнування «непотрібних» церков).
Отже, св. Володимир, якого глибоко шанують українські віряни обох конфесій, надалі попри всі історичні перипетії, які єдність руйнували, об’єднує в один український народ нащадків русинів, хрещених у Дніпрі, Дністрі, Сяні, Бузі та всіх інших річках і водоймах Русі-України.
Звісно, самої спадщини Володимирового Хрещення було б мало для народження новітньої української нації, коли б не дух козацької «вольниці». Він зародився знов-таки над Дніпром, однак у гроні найвидатніших представників козацького стану маємо вихідців із західних земель – гетьманів Петра Конашевича Сагайдачного (уродженця Перемиської землі), Богдана-Зиновія Хмельницького та його «кума» полковника Михайла Кричевського, рід якого коренився у підляському Кричеві над Бугом. Саме цей дух козацької України завдяки думам, творам Тараса Шевченка та віршеві Павла Чубинського, з його закликом «І покажем, що ми браття козацького роду!», відчутний над Сяном і Дністром, у другій половині ХІХ ст. допоміг галицькому українству вийти з манівців австро-русинства й москвофільства та дозволив сформуватися в самодостатню національну громаду.
Отже, матриці, за якими розвивалося національно-культурне життя українців над Сяном, Попрадом, Бугом, Вепром, Керною і Нарвою, кувалися в серці сучасної України. Але іскри ідей з-над Дніпра набирали тут втілення у слово й діло завдяки місцевим талантам, після яких залишилися пам’ятки з усіх історичних епох.
