Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №16, 2013-04-21

Закінчення з попередніх чисел

Загалом на території Лемківщини і Надсяння діє сьогодні близько 80 душпастирських одиниць обох конфесій (парафій та філій), а карта їхнього розміщення, разом з мережею ланок суспільно-культурних організацій, свідчить водночас про українську присутність на цій території. Центром, звісно, є Перемишль, найбільш насичений не лише церковними, але й культурно-освітніми установами української громади. За даними перепису 2002 р., близько половини із 2 984 українців з Підкарпатського воєвідства проживають або безпосередньо в цьому місті (814 осіб), або в Перемиському повіті (618 осіб). Результати перепису показують, що на Надсянні українські скупчення є ще в ґмінах Радимно (Ярославський повіт – 212 осіб, це, безперечно, передусім село Хотинець) і Любича-Королівська (Томашівський повіт Люблинського воєвідства – 112 осіб) та на західній окраїні – у Сяніцькому повіті (979 осіб). Це Сянік із сільською ґміною (разом 122 особи) та ґміна Загір’я (331 особа – передусім у селах над Ославою – Мокрому та Морохові).
Ще один український острівець маємо над Ославою, але вже на етнографічній Лемківщині – у ґміні Команча, де перепис зареєстрував 521 українця і 35 лемків. Далі на захід, у Короснянському і Ясельському повітах, цифри вже стають символічними – тут разом нараховано 29 українців і 95 лемків. Краща ситуація в Горлицькому (1 354 лемки, 205 українців) та Новосанчівському (164 лемки, 43 українці) повітах. Отже, демографічною серцевиною Лемківщини, про що свідчать не лише дані перепису, є батьківщина Богдана-Ігоря Антонича – масив сіл на південь від Горлиць. хоч декілька лемківських сіл тут зовсім знищено, у майже всіх інших лемки становлять чималий відсоток сьогоднішніх мешканців. Саме тут, у Ждині, відбуваються щорічні Лемківські ватри, а практично в кожному селі, до якого повернулися лемки, є церква, де відправляються богослужіння. Але не може нас це стримати від сумного висновку, що це лише тінь колишньої Лемківщини (у 1930-ті рр. в Горлицькому повіті, який мав приблизно такі самі межі, проживало 25–27 тис. лемків).
Такою ж тінню минулого є сучасна Холмщина і Південне Підляшшя, які сьогодні належать до Люблинського та Мазовецького воєвідств. Тут процес планованого руйнування української сакральної архітектури почався на чверть сторіччя раніше, а вже у XVIII – першій половині ХІХ ст. відбулася ліквідація найдальше на захід висунених парафій, віряни яких переходили до лав римо-католиків, адже в умовах церковної унії це була лише зміна обряду. У 60-х рр. ХІХ ст. було тут 260 парафій, які 1875 р. переведено на православ’я, а напередодні Першої світової війни існувало біля 400 церков, принаймні не менше ніж 382, про які йдеться в документах Православної церкви наприкінці 1920-х рр. З них лише 67 залишалося в практичному користуванні православних громад, 165 пересвячено на римо-католицькі костели (серед яких кафедральний собор на Холмській горі), 96 стояло закритими, 24 спалено, 25 розібрано та 5 перебудовано (4 – на школи, 1 – на житловий будинок). Більшість закритих та частину чинних церков знищено під час двох планових акцій, проведених державною адміністрацією. Першу з них, дещо призабуту, 1929 р. зупинено через протести громадськості (замість планованих 97 зруйновано лише 23 храми). Друга, 1938 р., була більш успішна – за даними воєвідського уряду протягом двох місяців знищено 91 церкву, 10 каплиць та 26 домів молитви (побудованих громадами, які втратили свої храми), а 3 передано римо­католицькій церкві. Ця друга операція, проведена вже без реаґування на громадські протести, до яких приєдналися українські депутати з Галичини (з засудженням цих дій виступив також митрополит Андрей Шептицький), була елементом шир­шої «полонізаційно-ревіндикаційної акції», яка мала слугувати пришвидшеній полонізації не лише Холмщини і Південного Підляшшя, але також Волині.

Нині на цій території можна нарахувати близько 150 церков, побудованих перед 1915 р., які надалі виконують сакральні функції – передусім як римо-католицькі костели. У володінні Православної церкви, організаційна структура якої представлена тут Люблинсько-Холмською єпархією, збереглося їх лише трохи більше як двадцять. Отже, розмір матеріальних утрат тут більший, ніж на Лемківщині та Надсянні. Український демографічний потенціал тут найбільш відчутний у надбужній смузі Володавського та Білопідляського повітів – від річки Володавки на півдні до Керна на півночі, де сконцентровано також близько половини парафій всієї Люблинсько-Холмської єпархії. Саме тут українська мова досить добре збережена населенням, яке після 1905 р. перейшло на римо-католицизм – серед старшого покоління є навіть особи, які пробують сил у літературній творчості своєю рідною говіркою (найбільш відомий – Степан Сидорук з-під Володави, поезія якого виходила друкованими збірками). Однак це не знайшло відображення в результатах перепису, під час якого в обох повітах зареєстровано лише 35 українців та 40 осіб, які користуються українською мовою в побуті. Зараз національно-культурну діяльність на цій території проводить Українське товариство, яке має свої відділи в Люблині та Холмі. У Голі Володавського повіту діє Товариство любителів Музею матеріальної культури Холмщини і Підляшшя, яке в невеликому музеї просто неба організовує щорічні Голянські ярмарки, приурочені до свята преподобного Антонія Печерського.
Зовсім інша ситуація на території Північного Підляшшя, тобто на правому березі Бугу, де до сьогодні зберігся суцільний масив довкола міст Більськ, Гайнівка та Сім’ятичі, з кількома десятками сіл, у яких етнічно українське населення становить навіть 100% загалу мешканців, переважає також у самих Більську і Гайнівці. Це, однак, не густо заселена територія, отже, кількість людей з українським етнічним корінням дорівнює тут 70 тис. осіб. До цього числа треба ще додати біля 30 тис. вихідців із сіл та містечок над Бугом і Нарвою, котрі поселилися в Білостоці. Формування української національної свідомості серед цієї етнічної спільноти – це, по суті, справа останніх трьох десятиріч, коли серед місцевої молоді почалося шукання національної ідентичності (перепис 2002 р. реєстрував тут 1366 українців та 1414 осіб, які користуються українською мовою в сімейному колі). Сьогодні центрами національно-культурної діяльності є Більськ, в якому розміщується управа Союзу українців Підляшшя і виходить часопис «Над Бугом і Нарвою», та Білосток – тут в ефірі місцевих станцій громадського радіо і телебачення та церковного радіо «Ортодоксія» постійно йдуть передачі українською мовою. Від середини 90-х років у Більську, Черемусі та Білостоці відбувається також навчання української мови. На північнопідляській території, яка належить Варшавсько-Більській єпархії Православної церкви, майже повністю збереглася парафіяльна мережа, яка існувала тут до Першої світової війни, а в останні два десятиріччя дійшли нові парафії – зокрема в Більську, Гайнівці, Сім’ятичах (їх загальна кількість тут дорівнює 57). Отже, ця частина Підляшшя цікава саме своєю законсервованою донаціональною етнічністю, яка може інколи дратувати, але доповнює загальне українське багатство простору, що – вживши слів географа Степана Рудницького (уродженця Перемишля), сказаних сторіччя тому – простягається «від бистрої річки Попраду» аж до «темних борів Біловезької пущі».
Це багатство формувалося протягом багатьох віків – з часу, «як Руська земля постала», аж по добу руїни у 1940-ві рр. Але також нині не є воно лише спогадом минулого, адже тут, на рідній землі, далі на культурному полі працюють творчі українські сили. Свою лепту до всеукраїнської скарбниці – словом і ділом майстерних рук – вносять також ці українці, громадяни України й інших країн світу, родове коріння яких проростає зі схилів Бескидських гір та нив Перемищини, Холмщини, Підляшшя. А духовне – з купелі Володимирового Хрещення й поклику козацької крові… ■

Поділитися: