Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №15, 2013-04-14
Свідченням князівської епохи є залишки сакральних і світських будівель та по-мистецьки виконані предмети релігійного культу, знайдені на городищах міст, описаних у давньоукраїнських літописах, – у Перемишлі, Червені, Дорогичині, Холмі, Сяноці, Більську, Любачеві. Особливо цікавими є пам’ятки князівських і єпископських столиць: Перемишля, з якого у ХІ ст. почалося формування могутнього Галицького князівства, та Холма, заснованого у 1230-х роках найвидатнішим українським володарем ХІІІ ст. Данилом Романовичем (Галицьким). У холмському городищі під навіяним сторіччями земляним шаром збереглися кам’яні стіни князівського палацу, які тепер досліджують польські археологи; свої знахідки вони називають сенсацією в загальноєвропейському масштабі. Доречно згадати, що саме тут, а не в Галичі, була створена перша частина «Галицько-Волинського літопису», частково доповнена у Перемишлі. З цим же періодом історії Холма пов’язана чудотворна Холмська ікона, найдавніша з ікон в Україні (зберігається в Музеї Волинської ікони в Луцьку) та ілюстроване гарними мініатюрами «Холмське євангеліє».
Пам’ятником Данилові можна вважати також поставлений на Холмській горі церковно-монастирський комплекс, побудований у XVII–XVIII ст. довкола Пречистенського собору, заснованого Данилом у 1260-х роках (сам собор не зберігся – через аварійний стан був розібраний у 1730-х роках, а на його місці побудовано новий храм у бароковому стилі). Крім цього, поблизу міста, котре, як переконує дослідник холмського літописання Антон Генсьорський (уроджений під Перемишлем), за задумом Данила мало стати «другим Києвом», до найновіших часів збереглося ще кілька оборонних споруд, з яких у найкращому стані – вежа в селі Стовп’я (з церквою на найвищому поверсі). З описаної літописцем вежі «за поприще вiд города» до Другої світової війни уціліла одна стіна (зруйнована нацистами 1944 року; зараз можна побачити лише фраґмент фундаменту), а вежа в селі Спас (перейменованому на Podgórze) була перетворена на вівтарну частину Спаської церкви.
Хронологічно близькі княжій добі також кам’яні церкви XIV–XV ст. у Посаді-Риботицькій на Надсянні та у Щебрешині на Холмщині (мало не знищена ревними полонізаторами 1938 р.). Архітектурними перлинами є також ґотична церква в Кодні на Підляшші (1530-ті роки) та знищена нацистами церква початку XVI ст. у Благовіщенському монастирі в Супраслі неподалік Білостока (відбудована у 1980-х роках; містечко стоїть на території, заселеній тепер переважно білорусами; монастир, заснований на не заселеній ще території пограниччя Підляшшя й Городненщини, мав київське коріння).
Поряд нечисленних кам’яних храмів будувалися й дерев’яні, з яких найдавніші (віком і формою) та найгарніші збереглися на Надсянні. Це передусім церкви поблизу Любачева – у Горайці і Радружі (XVI cт.), Лукавці, Рудці та у Кругелі-Великому біля Перемишля (XVII–XVIII ст.), які, на думку істориків мистецтва, представляють найдавніший тип дерев’яної сакральної архітектури, сформованим ще в княжій добі (до речі, за формою вони мають багато спільного з мурованою церквою в Посаді-Риботицькій). Продовженням цієї традиції були церкви Бойківщини, до яких належить церква у Смільнику (Бещадський повіт). Пізніший архітектурний тип репрезентують церкви XVІI–XVIIІ ст. у Хотинці, П’ятковій-Руській, Поздячі, Улючі, Чертежі, Рівні, Корчмині. Початком XVII – першою половиною ХІХ ст. датовані своєрідні церкви Лемківщини, справжні перлини теслярського мистецтва, яке так возвеличував у своїй поезії уродженець Лемківщини Богдан-Ігор Антонич. 2010 р. найцінніші з цих храмів – надсянські в Радружі, Хотинці, Смільнику та лемківські в Туринську, Квятоні, Рихвалді, Брунарах і Поворознику – українські й польські знавці подали до Реєстру світової спадщини ЮНЕСКО в номінації «Дерев’яні церкви Карпатського реґіону України і Польщі», яка загалом охоплює 16 храмів (по вісім з обох держав).
Сьогодні ці дерев’яні церкви, які належать до золотого фонду української культури, занедбані: від багатьох колишніх храмів лишилися тільки стіни, усе церковне начиння було розкрадене, знищене, у кращому разі – потрапило до музейних фондів. Усі церкви зведені на території колишньої Перемиської єпархії (у її межах з ХІХ – першої половини ХХ ст.). Найкраще збережені церкви є в найбільш західній частині Лемківщини, але вже на території Горлицького повіту починається зона знищення та руїни. Як пише про це польський дослідник та популяризатор церковних пам’яток Станіслав Крицінський: «Нищення церков почалося під час переселень українського населення. Коли не хотіло воно залишати рідного села, Польське військо підпалювало будинки, також і церкву. Великомасштабна акція нищення церков була проведена в 1955–1956 роках. Знищено тоді біля 300 церков, без ведення будь-якої документації, а часто розбиралися ж церкви з XVI або XVII ст. У 1957–1989 роках зруйновано знов біля 50 церков. Були це найчастіше покинуті храми або ті, що використовувалися як склади держгоспами (PGR – ред.) – аж до повної втрати придатності».
Отже, статистика втрат – приголомшлива. Згідно з підрахунками Олега-Володимира Іванусева, автора альбому «Церква в руїні», з 689 церков Перемиської єпархії, які опинилися в межах Польщі, напередодні ювілею 1000-річчя Хрещення Русі 346 (50,2%) споруд було знищено вже зовсім, або мали стан невідновлювальної руїни. Уцілілі використовувалися переважно релігійними громадами – римо-католицькими (245 – 35,6%) та православними (28 – 4,0%), музейними установами – як зразки сакральної архітектури (9 – 1,3%), а 61 (8,9%) церква була ще добре збережена, але загалом вони були закриті або використовувалися в несакральних цілях.
Протягом останньої чверті сторіччя знищено ще кілька святинь, але в той час відбулася також така кардинальна зміна, як відновлення леґального статусу Греко-католицької церкви. Перемиську єпархію було відновлено 1991 р., потім, 1996 р., її перетворено у Перемисько-Варшавську архиєпархію, яка охопила всю східну частину Польщі. На історичній території Перемиської єпархії (до якої від 1808 р. належить також Краків) греко-католицька парафіяльна мережа нараховує тепер 46 одиниць, які переважно користуються своїми колишніми церквами (інколи – спільно з римо-католицькими громадами), з-посеред них храмами з XVII ст. у Хотинці, Кругелі-Великому та Рихвалді. Також парафія в Люблині користується історичною церквою з XVIII ст. у Музеї люблинського села, яку перенесено із Терношина (колись Рава-Руський повіт, зараз Томашів-Люблинський).
Близько 20 церков із статусом історичних пам’яток, які до 1940-х років належали греко-католикам, залишилися у власності православних парафій, які тепер входять до складу Перемисько-Новосанчівської єпархії ПАПЦ, організованої 1983 р. Як і все інше нерухоме українське майно, вони були конфісковані державною владою, а згодом передані в користування православних громад. Така ситуація виникла не лише в Надсянні та східній Лемківщині, де православні парафії організовували українці, що поверталися з вигнання (або невиселені, як у Кальникові та Команчі), але також на західній Лемківщині, де більшість православних церков та каплиць, побудованих лемками, які 1926–1934 рр. відійшли від церковної унії, було знищено. Після 1989 р., коли стали відновлюватися греко-католицькі церковні структури, це спричинило конфліктну ситуацію між обома Церквами, вирішення якої настало у 2011 р. укладенням відповідної угоди.
