РЕПОРТАЖ ■ №6, 2019-02-10
Зазвичай про такий клаптик землі як Північне Підляшшя кажуть: забутий Богом. От тільки в місцевих підляшуків лише православний Бог залишився твердим елементом ідентичності. І ще – важка пам’ять про воєнні злочини польського підпілля. Українська громада залишила цих людей із їхньою трагедією на самоті.
1. Через кілька хат за таблицею «Zaleszany» (літературною українською буде «Залішани», хоча по-місцевому назва звучить з дифтонгом, «Заліешани») стоїть пам’ятник, це складені одна на одну великі цеглини. На пам’ятнику напис лише польською мовою. З нього дізнаємося, що 19 січня 1946 року (насправді 29 січня) «банда реакційного підпілля звіряче замордувала 14 людей, зокрема 6 дітей, мешканців села Залішани». Таблицю поставили за твердого комунізму в травні 1965 року, і відтоді ані мову, ані інтонацію, ані термінологію не переглянули.
Усе ідеологічно правильно. З одного боку – селяни-трударі, а з іншого реакційна банда. Головне – усе без імен, ідентичностей і особистості, як з добре відкоригованого підручника КПСС. Конфлікт тоді міг бути тільки класовий (селяни–реакція) і тільки з ворогами комуністичної влади.
Усе інше – не рахується. Тому можна допустити помилку в даті трагедії.
2. Щороку 29 січня у Залішанах відправляється панахида у пам’ять кільканадцяти людей, котрі загинули за наказом польського «проклятого солдата» Ромуальда Райса-«Бурого», який у воєнний час був одним з провідників вільнюської Армії крайової. На Піlляшші він більш відомий як бич місцевого православного населення – окрім Залішан, узимку 1946 року його солдати вчинили військові злочини в Старих Пухалах, Шпаках чи Занях. Ці злочини визнав Інститут національної пам’яті (ІНП) Польщі, наголошуючи, що вони носять «ознаки геноциду».
Цього року пам’ятні урочистості в Залішанах вперше організовує місцева влада – ґміна Кліщелі.
Бурґомістр Александер Селіцький говорить про те, що місцева влада мусить взяти під свою опіку вшанування жертв «Бурого», котре досі влаштовувалося на громадських засадах. Учасники урочистості кілька разів згадують про марш «проклятих солдат» у сусідній Гайнівці, котрий щороку йде під лозунгом геройства «Бурого». Висловлюють жаль, що польська держава нічого з ним не робить. Взагалі відчувають біль, мають враження, що залишилися самі.
3. Найвища «рангом» на церемонії – білоруська консул з Білостока Алла Фьодорова (а може Фьодарава?). Вона приходить на порятунок місцевим, вказуючи, що нині білоруська держава разом із ними. Промову свою починає білоруською мовою, вказує, що місцеві згинули тому, що були білорусами і православними. Повторює це кілька разів у різних комбінаціях, але понад це дипломатично не вживає жодної конкретики.
Коли приходить час, щоб назвати вбивцю і розкритикувати щорічний марш «Бурого» в Гайнівці, консул плутається в евфемізмах, намагаючись нікого не образити: «яны… ў дэмакратычнай дзяржаве… не могуць шанавацца». Консул намагається здаля натякнути на марші націоналістів у Гайнівці, але ближче не підходить.
4. Промови і панахида відбуваються навпроти пам’ятника з цеглин, що повідомляє про «реакційні банди». Тут уже поставлено кілька хрестів, з іменами. На одному з них бачимо напис: «Память жителей деревни Залешаны оставших от траг. смерти 29 І 1946». Половина літер напису вигоріла, тому його досить важко відновити, навіть знаючи російську мову. І ще важче – зрозуміти, що значить «зостати від трагічної смерті». Це залишитися жити чи померти?
Таких незрозумілих ребусів русиста – чимало у виступах людей, котрі говорять або вставляють фрагменти російською. Це, зокрема, місцевий православний священик Миколай Келбашевький. Його видає тверде «ч» – такого росіяни не скажуть ніколи. І небілоруське «о» в словах типу «помолиться» ́ замість «памаліцца».
5. «Та до отця Миколая люди скільки років ходили на сповідь, вун з 1938 року народження, розказували йому все», – розповідає мені Марія Нечипорук. Її родичів також вбив «Бурий», на таблиці є кілька прізвищ Нечипоруків. Хоч за комунізму і поставили пам’ятник убитим, то все одно люди ходили до священика, ділилися своєю травмою.
Як і пані Марія – вона покликала мене і дуже детально розповіла, як солдати зганяли людей з села до однієї хати, як люди трималися всередині, як потім із неї втікали і як солдати стріляли над їхніми головами. «То якийсь ангел був, що не став стріляти по нас, а в небо», – додає вона. А наказ «Бурого» був вбити людей з цієї хати. Додає, що захистила їх залішанська Божа Мати, у пам’ять котрої, поблизу місця злочину, поставили зараз монастир. «Усіе хати попалілі, і то в тих хатах людей повбивали», – каже вона.
Пані Марія говорить зі мною «по-нашому», хоча починає польською. Я прошу, щоб говорила як їй зручніше.
Каже, що для неї немає різниці між поляками, українцями і білорусами, а тут «ні ті, ні ті».
6. Місцевий громадський активіст Северин Прокоп’юк жартує, що розрізняє на Північному Підляшші українців і білорусів по тому, яке в них закінчення інфінітива дієслова: «ходіти й робіти» чи «ходіць і робіць». «Тут, у Залішанах, кажуть з-ти, а в мене, 20 кілометрів північніше, уже з-ць», – наголошує він. Пан Северин – другий і останній після білоруського консула репрезентує делегацію з-поза Гайнівщини. Усі інші – свої, локальна влада, мешканці і приватні особи. І діячі білоруської меншини, котрі привезли виставку «Наша памяць». «Муж развітаўся і выйшаў з дому», – починає свою розповідь на плакаті бабуся в хустці. Коли пізніше говорю з бабусями, «развітання» вони не вживають, зате чітко кажуть: «вийшов».
7. Конфлікт між білоруським і українським у Залішанах та навколо – тихо, але тліє. тутешні еліти досить боляче реагують, коли до місцевих звертається будь-що українське. В останніх серіях тління конфлікту – Православна церква України. У кулуарах від колишнього депутата сейму Євгена Чиквіна отримую номер видання «Przegląd Prawosławny» – у ньому на першій шпальті «Україна. Смута». Півчисла присвячено Україні, де кілька листів московського патріарха Кірілла, а також відмінюване в усіх відмінках слово «raskoł», прямо запозичене в польську з російської офіційної критики церковної ситуації України. Прочитавши номер, розумію, чому місцевому православному легше назватися білорусом, а не українцем (особливо, коли одне і друге рівно далеке). Показане тут українське – це надто бурхлива стихія для місцевого розміреного, «богобійного» життя. Білоруси не бунтують, а українці весь час.
8. Людмила Лабович, дописувачка «НС» з Підляшшя, задекларована українка, журналістка «Українського перегляду», що виходить на білостоцькому телебаченні. Вона розповідає, що в січні 1946 року поряд, у Старих Пухалах, «Бурий» убив її прадіда, Олександра Максим’юка. Він був одним із «возаків» (фірманів), котрих вбила група «Бурого». Про цей злочин не розповідали в родині, ніхто нічого не знав. Хоча в 1946 році місцевому православному населенню було рівно однаково і до українців, і до білорусів. «Білорусами» їх масово записала комуністична бюрократія після війни і акції «Вісла», адже українців номінально на сході нової Польщі бути не повинно було. – Я з села Збуч, у нас і в Залішанах українська говірка, – каже пані Людмила. – У Залішанах навіть ближча до української літературної мови. Проблема в тому, що ми, українське середовище Підляшшя, ще не маємо стільки потенціалу, щоб воювати з діями білорусів, тобто привласненням історичної пам’яті, – наголошує вона.
9. Після державного прославлення культу «проклятих солдатів» гостро постало питання пам’яті національних меншин Польщі. Так сталося, що від «проклятих» постраждали найбільші меншини країни: словаки і євреї обурені на вшанування Курася-«Вогня», в українців після історії з Купріяновичем загострилася справа Сагрині, а на Підляшші свою орудку веде «Національна Гайнівка», яка однією з перших у Польщі, у 2016 році, почала вшановувати «проклятих солдатів» маршем на зламі лютого і березня. І виставила наперед не кого-небудь, а «Бурого». Націоналістам із провінційного 20-тисячного містечка ідея принесла буквально світову славу. За прикладом Гайнівки, польські націоналісти стали проводити марші пам’яті «проклятих солдатів» в інших містах Польщі, зокрема у Варшаві, на цих і інших подіях націоналістів стабільно звучить кричалка: «Бурий, Бурий – наш герой». Таким чином було показано, що правильно, закамуфльовано сіючи ненависть проти меншини, можна стати героєм у сьогоднішній Польщі. Наприклад, публічно треба вигукувати, що «на деревах замість листя висітимуть комуністи», а не православні чи неполяки: кодекс не карає за осудження різниці політичних поглядів, а от за національну чи релігійну ворожнечу вже так. «Комуністи» добрі, бо всі ж на Підляшші знають, яка в них національність і віросповідання.
10. Одним із нових героїв нашого часу став працівник білостоцького ІНП Боґуслав Лабендзький, фанат «Бурого» і його маршів у Гайнівці. Саме він виступає в єдиному телевізійному матеріалі з панахиди в Залішанах, котрий зробив телеканал «TVP3 Białystok». Коли перед журналістами з’являється бабця, що ледве пересувається на палиці, плачучи: «завжди перехрещуся біля цього місця, бо весь час це все перед очами стоїть», – сюжет переривається розміреним голосом працівника ІНП, який обґрунтовує наказ вбивства «зачисткою територій, які ментально пов’язані з інсталяцією совєтської влади». Голос Боґуслава Лабендзького супроводжує всі кадри з панахиди, між якими на першому плані з’являється вінок із червоно-зеленими стрічками [совєтської] Білорусі, що його принесли консули. Ім’я бабці в сюжеті не підписують. 10. Кам’яний комуністичний пам’ятник із «реакційними бандами», що вітав мене в Залішанах, досить вигідний таким людям як пан Лабендзький. Найбільшим нинішнім антикомуністам у Польщі зручно використати пропаганду ПНР з її війною «реакційних банд» проти комунізму. У день панахиди в Залішанах, 29 січня, відзначається також річниця вбивства чотирьох десятків цивільних поляків у селі Канюкаї (Конюхи) поблизу Вільнюса. Їх вбили комуністи з одиниці, котра складалася з росіян, литовців і євреїв. Цього року на урочистостях було кілька депутатів і сенаторів парламенту Польщі. Залішани «віддані» білорському консулові. А тому – знову замкнуте коло «ворогів і героїв Польщі». Доки воно триває, важко говорити про людиновбивчу суть злочину. Тим часом це злочин проти людства, а не проти Польщі, за комунізм чи проти православ’я.
