Розмовляла Мирослава Василишин ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2012-06-01
{mosimage}
Як прийняли депортованих місцеві мешканці?
-Загалом у Зіньківський район були перевезені 57 лемківських родин з Кам’яної. Потім вони пороз’їжджалися в різні місця. А дітей та онуків переселенців – не злічити. Вони – по всій Україні. Власне, у рік депортації жителів Кам’яної привезли до міста Гадяча, висадили на залізничній станції. А вже звідти – розвезли по селах. Нашу родину прийняли добре, дали дах над головою. Хоч який то дах! Чотири родини розмістили в сільському клубі. Вони там зробили очеретяні перегородки в залі – і так жили. А в цих родинах – шістнадцятеро дітей! Вони всі спали в соломі на сцені сільського клубу. Мій батько був у церкві дяком, а вже в Україні мусив працювати на колгоспній фермі, мати – гнула спину в ланці. Навіть коня й корову, яких привезли з рідної землі, мусили віддати в колгосп на роботу.
лемків за їхню працелюбність та вміння виконувати різну роботу поважали. Чоловіки були чудовими майстрами. Так, брати Петро і Семен Фучки відновили в селі Шилівці олійницю й млин, що працюють донині. А скільки вони збудували в селах льохів, колодязів, печей у будинках! Навчили місцевих працювати з деревом та металом. Онуфрій Олешневич та Йосип Полянський, які зупинилися в Лютенських Будищах, крили бляхою дахи навіть у інших областях. Їх запрошували зі села в село, з району в район, – і скрізь вони залишали після себе чудову роботу й приємні спогади. Лемківські родини перші по селах робили кам’яні погреби з цегли, яку набрали з покинутих хат. У Кам’яній в усіх були такі погреби, а тут – новина. Ось місцеві й собі такі почали робити. Жінок із депортованих родин любили за їхню доброту. Маючи корови, вони годували голодних полтавських дітей. Бодай горнятко чи півгорнятка, але давали, не ділили на своїх та чужих.
Як склалася Ваша доля і доля вашої родини в Україні?
-Крім мене, у батька з матір’ю є ще троє братів та сестра. Я вже народився в Україні 1952 р. Служив я в армії, вивчився на агронома, нині працюю начальником районного управління агропромислового розвитку Зіньківського району. Чотири роки співав у церковному хорі.
А чи бували на батьківщині?
-Так, багато разів. Щоразу, коли їздили до Ждині на “Ватру”, то так планували маршрут, щоб заїхати в Кам’яну. Українців у селі немає. Людей мало. Але вони, на чолі з війтом Яцеком Новаком, зустріли нас привітно. Землі – позаростали лісами. Щоправда, частину землі, яку обробляли наші батьки-діди, й надалі обробляють. […]надалі обробляють.
Не беремо речі, а веземо… дзвона
Як відбувалося становлення лемківського товариства на Полтавщині?
-Коли почали відкриватися архіви 1990 р., тоді вже можна було говорити про депортацію. Вивчати це на науковому рівні став полтавський історик Микола Якименко. Допомагала нам голова товариства “Україна-світ” Віра Кошова. Я сказав їй, що в Зіньківському районі компактно проживають депортовані. А конкретна праця почалася від 1997-го. Уже зроблено чимало, зокрема, спільно з телекомпанією “Лтава” ми створили три документальні фільми про лемків, видали книжку “Межею чужини розірване життя”, беремо участь у фестивалях лемківської культури в Монастириськах Тернопільської області, у Львові, у Ждині в Польщі. Плануємо видавати книги спогадів.
Слухай, Полтаво, як лемки співають
Але маєте чудовий ансамбль лемківської пісні “Яворина”.
-Це наша гордість. На фестивалі в Польщі 2000 р. до теперішнього керівника гурту Геннадія Ільїна підійшов чоловік і подарував дві лемківські пісні. Твори настільки сподобалися музикантові, що, повернувшись додому, він почав їх співати. Разом з дружиною Іриною та донькою Ганною. Потім з кожної нової поїздки до Польщі чоловік привозив чергові лемківські пісні. Новий співочий колектив найменували “Явориною”. Це назва гори, на якій, за леґендою, лемкині, яка щиро молилася, явилася Матір Божа. Наразі ансамбль з Полтавщини виступає на численних фестивалях у Польщі та в Україні, має в репертуарі чимало лемківських пісень.
Чи потрібна Вашому товариству якась допомога?
-Буваючи на “Ватрах”, я міг спілкуватися з українцями в Польщі, але така велика відстань, вочевидь, навіть трохи відлякує. Та й нам їздити в сусідню країну непросто. Щоб отримати візу, доводиться долати певну відстань до Харкова, бо лише там є найближче Консульство Республіки Польщі. Проте я сподіваюся, що ми будемо їздити в гості, відвідувати одні одних, родичатися, бо ж нас – небагато. І неважливо, де розкидала нас доля, ми лемки, і маємо бути єдиними.