З МИНУЛОГО села Полонної

Публікацію підготував Богдан ГукІСТОРІЯ2011-01-01

{mosimage}

Увазі читачів пропоную спомин Степана Ананевича, уродженця села Полонної на східній Лемківщині. Автор народився в ньому 1 січня 1936 р. Унаслідок акції „Вісла” 1947 р. депортований на Кошалінщину, у повіт М’ястко, згодом еміґрував до Канади, де позаминулого року закінчив писати свій нарис історії рідного села. С. Ананевич написав „З минулого села Полонної” дуже густим, фактографічним і безпристрасним стилем. Зокрема, цінною в нашій повоєнній деперсоналізованій історії є велика кількість прізвищ полонських діячів міжвоєнного періоду та жертв ІІ Світової війни – чи це жертви ІІІ Рейху, СРСР чи Польщі. Читач отримує завдяки авторові спомину змістовний виклад минулого в тому місці, яке досі не мало надто багато щастя на очевидців. (бг)

З давноминулих літ
Старовинне українське село Полонна лежить на полонині північного схилу Карпат, у Сяніцькому повіті в Нижньому Бескиді – там, де кілька гірських струмочків зливаються в річку Полонку, що спливає в ріку Ославу. Село зайняло собі висоту 400 м над рівнем моря, оточене невеликими горами, з яких найвища на півдні – це Репідський верх (706 м). Друга на півночі (685 м) межує зі с. Кам’янним. На східному боці, неподалік с. Височан, стоїть гора Ділець (570 м), а найменша – на заході – зветься Кругла (неповних 505 м).
Полонна була заснована за волоським правом поселення, перша згадка про неї походить з 1400 р., але могла виникнути раніше, ще за часів Київської Русі, оскільки її назва має український родовід. На початку XV ст. власником села був Стечко з Тарнави. Тоді в селі був двір з оборонним валом. З часом виникла і церква, перша згадка про яку датується 1488 р. За місцевим народним переказом, татари спалили церкву разом з віруючими і священиком. Згодом на її місці полончани поставили каплицю, яка служила вірним як храм до 1790 р., коли за сприяння тодішнього власника села, Антона Трусколяського, збудовано муровану церкву з гробницею та окружним кам’яним муром. Пізніше виникла також мурована дзвіниця та муроване 6-кімнатне приходство з господарськими будинками, якому належало 38 га ґрунту. Нащадки згаданого власника села, А. Трусколяського, панували в Полонній принаймні до 1910 р., коли двір став власністю греко-католицького священика з Сянока о. Омеляна Константиновича.
За зразком інших гірських поселень, Полонна розділювалася на горішню і нижню частини, посередині яких стояв двір, школа, церква, каплиця, а також домівка і корчма. До початку ІІ Світової війни село налічувало 200 хат і майже 1300 мешканців – майже всі українського роду, тому що неукраїнськими були одна польська, три жидівські сім’ї та одна циганська. Полончани здебільшого не визнавали себе лемками, давніше називали себе русинами, а ближче до наших днів – українцями. Моя родина проживала в горішньому кінці, сусідуючи з сім’єю Андрія Лукача, замученого потім у Явожні, та Михайла Кремка.
Під час І Світової війни жителів села не оминули репресії. До табору в Талергофі були вивезені два москвофільські активісти: вчитель Константин Гриняк і парох Володимир Заяць, а також дяк і громадський діяч, присяжний районного суду з Буківська Яків Ананевич. Царська армія захопила західну Галичину, але незабаром утратила майже все захоплене. На цю пору український провід став діяти ефективніше і створив військову формацію „Січові стрільці”. До цього галицького формування з Полонної вступили Іван Гакан, Іван Гойсан, Ілько Демчур, Іван Цалинський та, можливо, інші.

Поміж двох війн
По війні в Полонній, за сприянням польської влади, москвофіли під проводом вчителя Гриняка та пароха Заяця, які щойно повернулися з Талергофа, виступили проти українського національного відродження. Вони переконували мешканців, що русини – вірою та кров’ю споріднені брати великоросів, а тому засновування українських організацій – недоцільне. Не мали успіху: до них приєдналося лише декілька селян, зокрема Іван Кутен – „Мирдак”, Михайло Лозик – „Рідуш”, Олександр Пилат і Андрій Старошак. Москвофіли все-таки не здавалися, аж несподівано помер Гриняк, а його соратник о. Заяць трагічно загинув, долаючи бричкою річку Сянічок. Водночас у село прибула нова вчителька, Ярослава Павлюк, та новий парох, о. Володимир Колинський. Вони швидко здобули громадську повагу, а москвофіли провалилися.
Ще до вищезгаданих подій у Полонній на національній ниві працював Олексій Галущак, випускник загальноосвітніх курсів у Перемишлі. За його ініціативою наприкінці 1925 р. організували церковний хор, а через рік – господарчий кооператив „Надія”. Перешкод ці почини не зустрічали. За ініціативою нових активістів і за матеріального сприяння власника місцевого двору Володимира Константиновича в селі виник ряд громадських організацій та творчих гуртків: хоровий і танцювальний під проводом правника Бойка з Буківська. Влаштовано також громадську світлицю й читальню, де, крім книжок, люди читали „Батьківщину”, „Діло”, „Зорю”, „Надію”, „Нового приятеля”, „Новий час” та іншу пресу. За ініціативою вчительки Я. Павлюк та о. М. Гайдука і за фінансового сприяння кооперативу „Надія” була заснована дитяча бібліотека й дитячий музичний ансамбль, яким керував сам священик.
Поруч з культурною діяльністю йшла освітня робота; тут ведено загальноосвітні курси, а також практичні курси вишивання, трикотажу і куховарства. У той самий час вела роботу й „Надія”, що займалася сільськогосподарською справою. Під її патронатом працювала кооперативна крамниця, якою завіду-вав Олександр Галущак. Пожвавилася й розважальна діяльність. Заходами „Просвіти” і молодіжної спілки „Луг”, яку очолював Дмитро Кряк, відбувалися осінні фестивалі з нагоди храмового свята і весняні концерти на пошану Тараса Шевченка, які з кожним роком набували більшої популярності.
Розвиток суспільно-культурного життя полончан, зокрема їхнє національне пробудження, польська влада пояснювала собі політично. Москвофіли тепер стали її союзниками і радо зводили наклепи на громадських діячів, за якими влада пильно стежила. Спочатку залякувала їх, а потім нав’язувала спровоковані штрафи, обвинувачення й судові процеси. Перші негаразди почалися під час виборів до сейму 1928 р. „Надія” фінансово підтримала тоді Василя Подубинського. За українського кандидата проголосувало 72% жителів Полонної. Першою жертвою політичних репресій стала популярна вчителька української мови Я. Павлюк, яку, за доносами Івана Кутена, відправили в невідомому напрямку, а на її місце призначили польськомовну вчительку Яніну Рибак. Таким чином у селі не стало українського вчителя, бо двоє інших, тобто Юзеф Кравчик і Евгенія Рибак, також були поляками.
Політичним дисидентом, усупереч своєму бажанню, став парох Гайдук. Його обвинуватили в поширенні українського націоналізму, бо розповсюджував серед школярів дитячі журнали „Дзвіночок” і „Світанок”. Пароха подали в суд. Хоч обвинувачення і виявилося хибним, то йому дали догану за перевищення обов’язків. Нарешті, коли влада створила пастку Апостольської адміністрації Лемківщини, владика о. д-р Василь Масцюх наказав проголосити по храмах своє пастирське послання – пропольське та москвофільське. Нічого дивного, що під час того, як о. Гайдук читав це послання в церкві в Полонній, вірні покидали храм. Непокора вірних стала причиною того, що згодом режим домігся його відставки і призначення нового, більш байдужого до національних справ пароха, о. Володимира Дубляницю. Він цікавився розвагами, а громада не цікавилася ним.
Польська влада пильно стежила і за іншими діячами, а водночас шукала союзників для протидії національних зрушень і до активізації пропольських акцій. Щоправда, вона вже мала своїх союзників-москвофілів, але вони не мали авторитету, тому режим, вживаючи різних махінацій, намагався звабити нових, більш надійних прихильників. Спостерігаючи за інтриґами режиму, громада помітила, що до таких жителів села, як Іван Гойсан, Дмитро Ксьондз, Іван Мицьо і Тимотей Мицьо, влада ставиться толерантно, а то і прихильно, оскільки Іван Гойсан безкарно займався контра-бандою, а Іван Мицьо якимось чином отримав державну роботу дорожника.
Спираючись на своїх союзників, влада задумала заснувати в селі польську парамілітарну організацію „Стшелець”, комендантом якої мав стати Іван Гойсан – в обмін за толерантне ставлення влади до його нелеґального бізнесу. Установчі збори мали відбутися на початку літа 1930 р., але до того часу активісти „Лугу” Олександр Галущак, Дмитро Кряк і Стефан Ананевич провели аґітаційну роботу за недоцільність такої організації, унаслідок чого акція „стшельці” провалилася, бо на збори, крім потенційного коменданта, не прийшов ані один юнак. На конкуренційних молодіжних зборах вирішили знехтувати польську організацію та створити власну.
Поразкою влади стали вибори до сейму 1935 р. Влада почала кампанію за свого кандидата. Його підтримали москвофіли та навіть сам Степан Макух, комуніст і захисник „русинських хліборобів” родом з Туринського. Однак 90% мешканців Полонної проголосувало за український список, коли проурядовий підтримало тільки 8% виборців.
У відповідь влада знову взялася за провід села. Репресії зустріли тим разом Олександра Галущака, якого карали штрафами й арештами. Він не здавався, режим, імовірно, запроторив би його в концентраційний табір у Березі-Картузькій, тож Галущак був змушений податися на еміґрацію в Уруґвай. Виїхав 1936 р. Утрата провідного діяча була дуже відчутна в громаді, проте його друзі не здавалися й продовжували змагання за громадські права і національну гідність.
У сфері культурного життя новим активістом став Іван Мицьо. Будучи на державній посаді, він тримався далеко від національного руху, але коли його звільнили, відразу став членом „Просвіти” й почав роботу з драматичним гуртком. Невдовзі полончани могли побачити на сцені „Дай серцю волю…”, „Наймичку” та „Катерину”.
Паралельно зі суспільно-культурним розвитком ішов процес сільськогосподарської діяльності. Селяни поступово вдосконалювали свої господарства, купували нову аґрарну техніку, засвоювали нові хліборобські методи і вживали нові види добрив, вирощували нові види зерна і бульби. Тут важливу роль зіграла ділова організація „Надія”, яка постачала господарям матеріали та професійні поради. У пригоді на юридичному полі ставали українські адвокати д-р Остап Жук та Володимир Константинович.

„Наше слово” №1, 2 cічня 2011 року {moscomment}

Свою роль у розвитку села зіграла й полонська еміґрація, яка своїми фінансовими ресурсами помітно підтримувала місцевих земляків. Частина полонських заробітчан верталася до села з Америки та Франції. У місцевого дідича Константиновича купували землю і закладали нові господарства, як господарство Андрія Прядки, який став зразковим фермером не лише в Полонній.
Сільськогосподарське зростання Полонної сприяло розвиткові малого бізнесу, запрацював тартак i млин Івана Кутена, оліярня Олексія Пилата, кузня Олексія Левчака, а також три кравецькі майстерні: жіноча Марії Стецько та чоловічі Єнджея Кшонща і Дмитра Ксьондза. Крамниці тримав кооператив „Надія”, Ілько Стецько та Мотьо і Берко.
Попри розвиток і стабілізацію села не було спокою в церковному житті: протягом кількох років церковна влада змінила п’ятьох священиків. Найдовше служив о. Колинський, до 1937 р., але співпрацівники мінялися швидко. Гостинно призначений о. Дубляниця служив недовго та виїхав разом зі служницею. Коротко служив його наслідник, о. Володимир Смолька, ревний священик та громадський діяч. Після нього новим парохом став о. Іван Ференц.

Полонна в ІІ Світовій війні
У березні 1939 р., коли здавалося, що вибухне війна в Європі, надійшла радісна новина: виникла незалежна держава Карпатська Україна. На захист молодої держави від мадярів поспішило чимало галицьких українців, серед яких із Полонної були Ілько Демчур, Іван Гойсан, Дмитро Кряк, Василь Стецько, Константин Стецько, Михайло Финчак та Григорій Хрін. Останній загинув у бою під Хустом, Василь Стецько потрапив у полон, а далі й у польську в’язницю (після виходу на волю пішов до УПА). Інші, І. Демчур, М. Финчак і Д. Кряк – повернулися додому.
Після падіння Карпатської України почалася польсько-німецька війна, але вона скоро закінчилася і до нас прийшли переможні німці, які зразу почали вирішувати жидівське питання шляхом етнічної чистки. У нашому селі проживала сім’я цигана Максима Льольо. Як прибули по них нацисти, сліпий синок Максима, каліка, грав на скрипці віденський вальс. Почувши музику, жандарми замість шукати циган, почали слухати чарівної музики й, нарешті, залишили їх спокійно та виїхали з села.
До Полонної звозили жидів із сусідніх поселень до тимчасового притулку в полонському дворі, де розділяли їх на окремі групи і згодом відправляли в концтабори. От як склалася доля трьох наших жидівських сімей. Дві, Дуета і Моріца, виїхали з Полонної до приходу нацистів. Третю сім’ю, жида Мотя, прийшли взяти зненацька: до його хати увірвалися, жорстоко побили його, дружину і сина Боруха, а тоді виштовхнули їх із хати й розстріляли. Два інші Мотеві сини уникнули розстрілу. Старший, Шимко, якраз тоді переховувався на горищі місцевої вчительки Анни Музики. Згодом йому вдалось зійтися з братом на ім’я Зильйо, який переховувався в с. Поражі. Однак жандарми там їх виявили… Пощастило тільки їхній сестрі Буні, яка використала документи своєї подружки Катерини Галаси та безпечно вийшла з села.
До українців новий окупант ставився відносно толерантно. Щоб мати їх сприяння, режим дав українцям кращі умови національного розвитку, ніж вони мали під польським пануванням, унаслідок чого суспільно-культурне життя дуже пожвавилося. Зокрема, виникла нова українська преса, нові творчі колективи і свої українські школи, а в установах можна було спілкуватися рідною мовою, оскільки чиновниками були здебільшого українці. Дуже активно діяла в нас бібліотека і читальня, театральний і хоровий колективи, а місцева школа стала вповні українською. Там навчали українські вчителі Роман Мостиський, колишній закарпатський стрілець, Віра Кряк родом із Житомира, тутешній парох о. Іван Ференц.
Село мало також місцевого посадовця Івана Миця, який поруч із війтом займав чільний пост в управлінні ґміни Щавне. Отже, тепер у Полонній, так би мовити, усе було своє. Тому тут, як і в інших селах, українці відчували, що мають свою владу, а може матимуть і свою державу, оскільки німці нібито сприяли їхній національній ідеї. Однак на практиці влада працювала на громаду, а для окупанта – принагідно, також для власної вигоди. Службовці часто брали хабарі в обмін за менші податки чи примруження ока на відправлення остарбайтерів на примусову роботу в Німеччину. Попри ці перебої в їхній роботі, живої сили та харчової продукції все-таки було вдосталь, отож у Німеччину та на фронт масово йшли люди, зерно, картопля та худоба. З Полонної відправили на роботу до Рейху понад 100 чоловік. Лише з горішньої частини села туди були направлені Анна Ананевич, Дмитро Ананевич, Лука Ананевич, Павло Ананевич, Василь Вархоляк, Григорій Вархоляк, Марія Вархоляк, Микола Вархоляк, Теодор Вархоляк, Петро Вархоляк, Катерина Гаркас, Катерина Іронка, Михайло Іронка, Параскевія Кабаль, Пелагія Кабаль, Катерина Курінька, Степан Левицький, Теодор Левицький, Андрій Лукач, Дмитро Милий, Катерина Мила, Анастасія Михалів, Анна Осів, Михайло Осів, Петро Осів, Дмитро Остаф, Пелагія Остаф, Параскевія Павлишин, Марія Писик, Анна Прядка, Микола Прядка, Пелагія Прядка, Степан Прядка, Дмитро Реєнт, Катерина Реєнт, Марія Реєнт, Михайло Слапка, Михайло Секелик, Дмитро Сухина, Катерина Турнак, Іван Финчак, Петро Финчак, Пелагія Финчак, Петро Цалинський, Розалія Целеп та Андрій Ципцар.
Забрали з села один церковний дзвін, т.зв. „дзвін Пампушкані”. Три інші поки що залишили, проте мешканці десь закопали їх. І досі невідомо, що з ними сталося, можливо, що й далі лежать у землі.
Незважаючи на лихо, заподіяне окупантом, частина української еліти надіялася на німецьку поміч у змаганнях за українську державу, за яку мала боротися новостворена дивізія „Галичина”. З полончан до її лав пішли Йосафат Гойсан (вижив, еміґрував до США), Василь Шимський (загинув безвісти), Петро Цалинський (опинився в США), Марко Грицько (загинув безвісти) і син місцевого пароха Микола Ференц (після війни – у Канаді). Вони стали на бік німецької армії, яка відступала. Бойовий фронт наблизився до Полонної, де німці влаштували військовий шпиталь у школі, церкві та дворі, але довго не затрималися, бо вже наприкінці серпня 1944 р. на село впали перші радянські бомби, яких потім було більше, унаслідок чого загинуло кільканадцять його жителів і згоріли 42 хати.

Червоноармійці
У селі з’явилися червоноармійці, які грабували худобу і харч. За ними прийшла наступна, після польської та німецької, окупаційна влада, яку очолював капітан з двома старшинами. Вони розташувалися штабом, а потім зібрали посередині села мешканців. Зі словом виступив Іван Мицьо, який ввічливо і по-братськи привітав „визволителів”, а капітан подякував за дружний привіт і закликав присутніх до співпраці та спільної боротьби з німецькими фашистами.
Нова влада створила свою поліцію, до якої зразу вступили Тимотей Вархоляк, Андрій Машляний, сини Івана Миця Андрій та Мирон, згодом приєдналися до них інші юнаки, також із сусідніх сіл, бо надіялися, що таким чином уникнуть армії. Новостворена поліція займалася не стільки громадським порядком, скільки служінням інтересові Червоної армії, особливо ж розшуком „дезертирів”.
Начальник штабу, капітан, був веселої вдачі, дуже любив горілку і гарних дівчат, з якими звичайно знайомився владно, а деколи і скандально. Таким було його знайомство з дівчиною з Репеді Марійкою Палинською, яка гостювала у своєї родички Анастасії Прядки в Полонній. Вона йому сподобалася, тому зразу наказав поліцаям „запросити” дівчину до себе. Слухняні хлопці пішли туди негайно, першим до хати зайшов Андрій Машляний, який… підказав дівчині заховатися. Прийшов другий поліцай і почув, що дівчина пішла додому, але він в це не повірив, зробив обшук і знайшов її під ліжком, звідки витягнув бідолашну і відправив капітанові в гостину.
Згодом у капітана виник задум одружитися з місцевою панянкою. Поліцейські хлопці підшукали йому підхожу наречену – Марійку Стецько, потім підготовили шлюбну церемонію, на яку жених викликав отця пароха і в присутності Івана Миця та свого заступника наказав повінчати себе, після чого влаштував весільну гульбу. Кумедне подружжя не тривало довго – капітан прожив з молодицею кілька місяців і покинув нещасну, коли звідси виїхав. Принижена дівчина втекла у Словаччину, де згодом вийшла заміж.
Незважаючи на численні гулянки, капітан успішно справлявся зі своїми службовими обов’язками, зокрема, з завданням військового набору, для якого створив спеціальну комісію. Очолив її сам, а членами стали Іван Мицьо, Степан Ананевич, Теодор Базар (він невдовзі загинув від кулі місцевого поліцая під час п’янки в квартирі капітана). Працювати в комісії заставили також пароха о. Ференца, бо в нього був список жителів села і їхні свідоцтва про народження, але його досить скоро відпустили. Комісія працювала жорстко і послідовно, тому нічого дивного, що всупереч нестачі юнаків, – чимало яких перебувало на примусових роботах, а інші служили в поліції, – вона все-таки змогла відправити на війну майже сто новобранців, з яких, імовірно, кожний десятий загинув. З горішньої Полонної пішли на фронт Павло Ананевич, Дмитро Ананевич, Михайло Базар, Григорій Вархоляк, Ілля Вархоляк (загинув), Дмитро Дидзик, Степан Дидзик, Михайло Захар (загинув), Григорій Каванка, Михайло Когут (загинув), Михайло Кремка, Олександр Кряк, Дмитро Кряк, Дмитро Кулик, Степан Курінька (загинув), Дмитро Лозик, Теодор Лозик, Максим Михальцьо, Петро Михальцьо, Теодор Мицьо, Дмитро Остап, Яків Прядка (загинув), Ілля Турко, Петро Турко, Микола Секелик, Іван Секелик, Ілля Стецько, Лука Стецько, Олександр Сучина, Семен Хліб, Дмитро Яцила (загинув) та інші.

„Наше слово” №2, 9 cічня 2011 року {moscomment}

Фронт пересувався на захід і таким чином наприкінці 1944 р. Закерзонський край був звільнений від німецької окупації, але унаслідок Ялтинських домовленостей його відлучили від решти українських земель і приєднали до польської держави. Водночас в силу польсько-радянського договору вирішили переселити закерзонських українців на територію Радянської України. На користь такого переселення почалася тепер широкомасштабна пропаґанда; проте вона не мала великого успіху, бо лише невелика кількість закерзонців піддалася намові добровільного виїзду зі своїх рідних земель. Так було і в Полонній, де аґітатори умовили сім’ї Анастасії Ананевич, Івана Ананевича, Івана Хиря, Дмитра Вархоляка, Івана Осіва, Дмитра Крика та цигана Максима Льоля. Вони разом виїхали на Миколаївщину в грудні 1944 р. (цигани якимось чином досить швидко повернулися).
Тим часом завершувалася „місія” радянської влади в селі, отже капітан мусив зробити ряд важливих рішень. Спочатку розпустити рекрутську комісію, яка стала зайвою, бо всі боєздатні місцеві мужчини вже були на фронті. Потім обдумав справу поліцейських службовців, які також не були йому потрібні, оскільки капітан звідси вибирався, проте не розпускав їх, бо в нього був план загнати їх тепер на фронт. Капітан скликав своїх хлопців до полонського двору, нібито на важливу нараду, а тоді наказав їм скласти зброю і, крім кількох довірливих „ветеранів”, загнав усіх в армію та відправив на фронт. Під час підготовки до виїзду капітанові довелося вирішувати й деякі особисті справи, зокрема питання своєї „сезонної дружини”. Він не думав брати її з собою, він просто її покинув, бо в новому осідку свого штабу, я думаю, мав намір знову „женитися”.
З виїздом капітана та його штабу в селі та в околиці стало спокійніше, але, на жаль, цей спокій не тривав довго, бо вже на початку літа 1945 р. з’явилися перші ознаки лихоліття – на українські села почали нападати польські грабіжники з Буківська і Небещан. Спочатку то були нічні, а потім уже з участю війська денні рейди, у ході яких нападники грабували майно, катували людей і палили їхні садиби, а влада, якщо не сприяла, то напевно не заважала їм. Позбавлені захисту селяни почали формувати самооборону у вигляді варти, чергові якої стежили за рухами польських банд і сповіщали про напади, щоб жителі зі своїм майном і худобою змогли вчасно заховатися в лісі. Звичайно, не всі і не завжди встигали втекти і через це вони втрачали все, але й ті, що встигали, часто не мали куди вертатися, бо їхні садиби вже були спалені. Діючи самотужки і без засобів захисту, самооборона не мала змоги берегти своїх земляків, тому її вартові почали приєднуватися до партизанського руху, щоб спільно протидіяти бандитським нападам.
Одним із перших полончан, що пішов у ряди повстанців, був Петро Гойсан-„Ворон”, який служив у боївці Служби безпеки, а після 1947 р. прорвався в Німеччину, звідки як розвідник повернувся до Польщі. Був арештований 1954 р. і засуджений на смертну кару, яку замінили на довічне ув’язнення, з якого, проте, через 15 років він був звільнений. Услід за „Вороном” пішли інші, а саме: Петро Цалинський-„Орлик”, Мирон Мицьо-„Дух”, Андрій Мицьо-„Верниволя”, Іван Стецько-„Калина”, Василь Стецько-„Громовенко”. Усі вони згодом опинилися в Північній Америці. Трохи пізніше в партизанські ряди пішли служити Михайло Михайлів (потім жив в Австрії), Дмитро Базар (проник в Україну), його брат Михайло Базар (потрапив у концтабір у Явожні) та Іван Галаса, який досі живе в Польщі. Дещо пізніше приєдналися до повстанської боротьби Дмитро Галаса-„Граната” (служив у сотні „Хріна”), Степан Дидзик, Михайло Левицький (сотня „Хріна”), Теодор Писик, Дмитро Паньків, Василь Прядка (сотня „Хріна”), Михайло Старошак (сотня „Хріна”), Василь Шийка, Петро Шийка та Юрій Ференц, які всі загинули в боях або пропали безвісти.
У Полонній повстанський рух мав свою станицю, якою керувала Катерина Лозик з нижньої частини села. Вона була заслана в Явожно. У горішній частині ті ж самі обов’язки виконував Степан Ананевич та Іван Осів, які під час акції „Вісла” прорвалися в радянську Україну й там співпрацювали з розвідником П. Гойсаном-„Вороном”. Тепер українське населення вже не було зовсім беззахисним, оскільки польські нападники часто зустрічали опір від збройного підпілля. Здебільшого це були невеличкі сутички, але деколи були й серйозні бої, після яких військовики поляки брали реванш у цивільного населення і вдавалися до масових убивств.

Український голокост у Полонній
До Полонної наближалася депортаційна акція „Вісла”, про що сповіщали нічні сяйва палених українських сіл. Невдовзі жах досягнув сусіднього с. Карликова, де вночі на початку січня 1946 р. польський військовий загін під командуванням полковника Станіслава Плюта замордував 32 мешканців та спалив більшість хат, і якби не прийшла на відсіч чота „Граня”, то, мабуть, жоден житель не залишився б живим.
Незабаром після тих трагічних подій почалися напади на Полонну окремих військових загонів, які вели брутальні депортаційні рейди. Їхньою першою жертвою став на початку березня 1946 р. Іван Базар, якого застрелили на порозі власної хати. Поруч нього добили щойно пораненого підлітка Петра Біроша, в якого польський вояк стріляв як у мішень, а підтримувати цю людську мішень у відповідній для стріляння позиції вояки примусили сусідів Григорія Стецька та Степана Базара. Трохи далі інший польський вояк ударом карабіна вбив Михайла Мисика, коли той утікав. У горішній Полонній бандити знущалися над цілком недужим Ільком Леньом, якого полили борщевим квасом і він замерз. Поляки спалили тоді майже все село й убили 8 жителів. Це були Дмитро Вархоляк, Ілько Леньо, Михайло Мицьо і його дружина, Михайло Мисик, Михайло Лука, Юлія Шеремета і Юлія Воротило, яка загинула, бо хотіла зберегти свою корову, прив’язавши її до себе шнурком. Загарбник не здавався, пострілом убив жінку, а мотузку відрізав багнетом і здобич забрав із собою.
З того часу подібні напади здійснювалися частіше, під час них військо вбило наступних жителів: Івана Грицька, Івана Кремця, Фенну Микету і Андрія Турнака. Убитих селян хоронили де попало, без надгробників та без релігійної церемонії, бо в селі вже не було священика, який втік від польських бандитів у Словаччину. Напади припинилися аж тоді, коли Полонна була знищена, а 70% мешканців виселили на схід.
Унаслідок жахливого терору польського війська частина полончан була вимушена податися на радянську Україну, а решта, яка заховалася в лісі, обережно поверталася на руїни своїх домівок з надією, що депортаційна акція вкінці буде припинена. Їхні надії виявилися ілюзією, бо вже наприкінці квітня в селі знову з’явилися зловісні польські солдати – щоправда, не виганяли людей, але робили поіменний список сімей і назначали дати їхньої депортації. Однак не всіх жителів занесли в депортаційний список, оскільки частина з них у той час переховувалася в лісах, але від того не було їм легше, вони ще не знали, що їх чекає.
Десь на початку червня вояки з польського військового загону зайшли в садибу господаря Андрія Прядки. Шукаючи бандерівців, військовик знайшов… корову, яку негайно хотів узяти, але тут заступилася господарева дружина Анастасія, що спричинило сутичку, внаслідок якої розлючений військовий підстрілив її. На допомогу пораненій дружині поспішив переляканий чоловік, але в ту мить ударом карабіна по голові його повалив напасник і водночас з за пазухи нещасної вирвав закривавлені гроші, а потім ще й корову. Відтак разом з іншими вояками покинув село.
Після кожного нападу якась кількість жителів Полонної здавалася; забираючи свої залишки, вони покидали рідне село і подавалися до пункту депортації в Загір’ї, але в дорозі нападали на них поляки і нерідко забирали в них останню корову чи коня. Таке лихо спіткало Григорія Стецька, у якого за 5 км до Загір’я польський військовий забрав єдиного коня. Тоді обкрадений запряг у віз себе та дружину, і самотужки з п’ятіркою дітей добрався до місця призначення.
Бувало, що люди не доїжджали до того місця, бо повертали їх назад свої партизани. Так не доїхав один з полонських транспортів, який повернула сотня „Хріна” до села, де на придворному майдані командир скликав мешканців і в їхній присутності наказав порубати всі вози та зробити з них вогнище, а тоді взяв слово і пригадав присутнім, що це українське село, що це їхня вітчизна і не годиться покидати його.
У той самий час у парку неподалік двору боївка „Гуцула” стратила через повішення трьох жителів села: Йосифа Мацедонського, Ілька Турка та Єнджея Хшонща, яких визнали донощиками, хоч згодом виникли припущення, що екзекуція могла бути зведенням особистих розрахунків. Жорстоке палення возів і жахлива розправа над імовірними зрадниками лише погіршила і так досить драматичну ситуацію селян, яким у тих умовах депортація могла здаватися кращим варіантом, ніж безнадійна боротьба з нею.
Тимчасом їх очікувала нова акція, відома під назвою „Вісла”, яку режим готував задовго до закінчення жахливої депортації, ще восени 1946 р. Метою злочину була етнічна чистка Закерзонського краю. Гуртуючи захоплених, військо направляло їх до збірних пунктів, а водночас арештовувало підозрілих у співпраці з українським підпіллям. Так було в Полонній, звідки відправлено до збірного пункту в Щавному 72 сім’ї. Тут до списку підозрілих зараховано Миколу Вархоляка, Михайла Базара, Теодора Лозика, Андрія Лукача, Анастасію Шимську, Василя Шимського, Михайла Шимського та Параскевію Шимську. Їх негайно арештували і вивезли до Явожна, у концтабір. Засадили до в’язниці Катерину Лозик (відбувши покарання, повернулася додому, відтак еміґрувала в Канаду) та Андрія Лукача, якого засудили на смерть та виконали вирок. Решту мешканців запроторили в товарні вагони і відправили на північ Польщі, здебільшого в район Кошаліна, а також Ольштина. Село стало безлюдним і перестало працювати, щезли й останні будівлі, які спалило польське військо. Залишилися дзвіниця і церква, яку перетворили на військову стайню. З часом армія покинула її, а грабіжники здерли з неї бляху. Багато хто в громаді вважає, що той злочин скоїли хлопці з Височан. Мур, що оточував церкву, розібрали польські хлопці з Буківська.
Невдовзі влада вирішила заснувати в селі державну ферму „пеґеер” (поль. PGR). Збудували господарські будинки, зокрема корівник і стодолу, церкву перетворили на склад. Водночас вирішили, що на господарстві будуть працювати в’язні з недалекої прибишівської тюрми, отже селяни були зайвими. Однак згодом на ферму прибуло кілька польських сімей, а наприкінці 60-х рр. працівниками пеґееру стали й колишні полончани Ілько Стецько і Стефан Коцан разом з сім’ями, що вернулися з депортації. Тепер вони проживали на рідній землі, але все ж таки в чужому і не дуже дружньому оточенні, тому радо вітали й пригощували земляків, які приїжджали побачити колишнє село і відшукати місця свого народження, сліди ж їхні здебільшого були вже стерті.
Позбавлені свого храму, полончани ходили молитися під дзвіницю, оскільки там ще стояв хрест. „Rusiński” хрест почав тоді заважати – дратував одного з польських мешканців Небещан, і він вирішив його звалити. Він зробив це. Коли звалив хрест, тоді сам впав на землю і зламав хребет, помер у лікарні. Тим часом почала валитися комуністична система, а з нею – і полонський пеґеер, який остаточно розбазарили на початку 90-х рр., а землю розкупили державні посадовці. Розвалилася церква, цвинтар майже зник, село поросло бур’янами.

„Наше слово” №3, 16 cічня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Історія

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*