Павло Лоза ■ 60-ЛІТТЯ ШКОЛИ В БІЛОМУ БОРІ ■ №24, 2019-06-16

Ольштинський декан Іван лайКІШ, отець митрат, парох греко-католицької парафії у Ґурові-Ілавецькому, був серед учнів, які завершили школу в Білому Борі в 1975 році. один із перших пішов із б’єліци вчитися в українську початкову школу.

Отець Іван Лайкіш

Із села до міста

До шостого класу я навчався в початковій школі в селі Б’єліца. Ми жили у своєму світі. Б’єліца – це була для нас Україна. Коли ліквідували 7 та 8 клас, я не пішов, як інші товариші, до школи у Джонові в семи кілометрах від нашого села. Зі мною тоді поїхав до Білого Бору Євген Бруц. У восьмому класі долучилися до нас ще Йосип Сорока та Микола Мазур. Вибір цієї школи був для мене природнім, оскільки старші сестри ходили вже до українського ліцею в Лігниці. Також українці з Б’єліци та інших сіл їздили в неділю на літургію до церкви в Білому Борі. Я знав моїх майбутніх однокласників з церкви. Проте, коли вже збирався до школи в Білий Бір, то трішки відчував страх, бо я, хлопець із села, йшов між «панів» із міста.

Мовний стрес

У школі в Б’єліці ми мали уроки української мови. Тут було стільки українських дітей, що на перервах між собою ми розмовляли українською. У Білому Борі почав говорити польською, бо інші учні так робили. Це була для мене дивна стресова ситуація. Ми в селі говорили по-своєму. А вже через рік, як був у восьмому класі, прийшли ще двоє хлопців із Б’єліци. Нас було вже більше, і ми розмовляли в гуртожитку і в школі по-нашому.

В оточенні сильних особистостей

Протягом першого місяця я доїжджав до Білого Бору з дому 17 кілометрів. Спочатку на велосипеді до Джонова, а далі автобусом до Білого Бору. Через місяць я вже був у гуртожитку. Не було аж так далеко до дому, але їздив не завжди. Керівником гуртожитку був пан Богдан Фіцак. Він вів ансамбль, а також займався з дітьми спортом. Особливо запам’яталося, що пан Богдан вчив фізкультури й заражав нас цим. У нас була команда з гандболу, з якою їздили на турніри. Крім цього, при школі діяли хор і група, котра грала на мандолінах. Педагоги мусили для нас організовувати час після уроків. Тому навіть якщо їхав додому, то по суті переночувати, а в неділю вертався до Білого Бору, бо о 17 годині відправлялася літургія в церкві. На неї приходила також українська молодь із місцевого технікуму. Пригадую, що ті, хто жив у гуртожитку, – це були сильні особистості. Більшість із них – з околиць Валча. У моєму класі, який нараховував близько 20 осіб, навчалися діти саме з Валецького повіту, ҐожоваВеликопольського, Члухова, Русінова, а також хлопець із Пасленка на Мазурах. По-моєму, я став першим із дітей з усіх сіл біля Білого Бору, хто почав жити в гуртожитку. Чому ж не з усіх населених пунктів ішли до нашої школи? Підозрюю, що деякі діти мали можливість вчити українську мову в себе в селі. Більший наплив учнів стався, коли почали ліквідувати школи в малих місцевостях.

Міцна група з Білого Бору та Бань-Мазурських

Думаю, школа в Білому Борі якимось чином вплинула на те, що я зараз є священиком. Передусім у школі завдяки вчителям літератури ми шліфували українську мову. Це теж інший погляд на життя. Ми тоді фактично пішли із села до міста. Це дало початок функціонування та спілкування в українському середовищі людей із різних кінців Польщі, серед яких зустрічалися й лемки. Це був короткий етап на дорозі пізнання світу й інтелектуального дозрівання. Далі – ліцей у Лігниці. Навіть якби я не навчався в Білому Борі, то напевно теж пішов би до Лігниці, бо там вже були старші сестри. Інші діти, можливо, саме завдяки українській початковій школі надумали вступати до українського ліцею. Коли ми закінчували 8 клас, група однокласників із восьми осіб вирішила йти в Лігницю. З Бань-Мазурських тоді долучилися шість наших колег. Після Білого Бору ми всі були «стовбуром» нашого класу в ліцеї.

Що лишилося?

Як приїжджаю до Б’єліци, то, буває, зустрічаю своїх однокласників із Білого Бору. Приємно було побачити мого товариша Геника Бруца, який приїхав із Канади. Інколи стежки перетинаються з Борисом Ковальським, який працює у Варшаві. Найчастіше бачимося при нагоді на «Ватрі» у Ждині. Після Білого Бору лишилися добрі знайомства і спогади. Це був гарний етап у моєму житті.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*