Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ №6, 2021-02-07

Хору «Оберіг» виповнилося 10 років

У М’ястку традиції хорового співу зберігаються ще з 1950-60-х років, коли при Українському суспільно-культурному товаристві (УСКТ) заснували хор — він перестав існувати на початку 70-х. Тому, хоча нинішні члени колективу «Оберіг» — це вже наступне покоління переселенців акції «Вісла», голова ОУП у М’ястку Мар’ян Батрух каже: співочі традиції серед українців жили завжди. 

Колективу «Оберіг». Фото з архіву хору

Сьогодні вже ніхто не пам’ятає назви того колективу, але саме у першому хорі співав вуйко жінки Мар’яна Батруха. 

  Коли ми бачилися на святах чи родинних зустрічах, я ще дитиною слухав ці пісні, а потім виконував їх і сам, продовжуючи традиції наших предків, — розповідає Мар’ян Батрух. Згодом, ставши старшими, ми їздили до Білого Бору, де співали у хорі «Верховина» під диригуванням Богдана Фіцака у ньому з М’ястка були аж шестеро чоловіків. Тому, коли у місті поселилася Ірина Ренгач з Києва, яка нині викладає у музичній школі, у громаді виникла ідея, аби створити хор при Об’єднанні українців у Польщі. З Іриною про це говорила Єва Каплан –  членкиня ОУП та ініціаторка заснування колективу. 

  До 25-ліття греко-католицької парафії у М’ястку Ірина Ренгач підготувала виступ наших дітей. Так сталося, що під час концерту ми якраз сиділи поруч, і я зізналася, що дуже хотіла би, щоб у місті діяв хор. Спочатку в ньому співали всього четверо людей, за кілька місяців нас було вже дванадцятеро, а сьогодні у хорі співає шістнадцять учасників. Усі ми члени греко-католицької парафії, — розповідає Єва Каплан.

Мабуть, ніхто не сподівався, що «Оберіг» святкуватиме 10-ліття. Усі хористи – аматори, спочатку вони навіть не вміли читати з нот. 10 років тому це були радше інтеграційні зустрічі членів нашої громади, аніж фахові репетиції. Тоді ми співали всього на два голоси: чоловічий та жіночий. Однак згодом я побачила у хористах великий потенціал й дедалі більше бажання професійно розвиватися. Вони виношували мрії про спів з дитинства, — каже Ірина Ренгач, диригентка хору. 

Вона закінчила хорову диригентуру в Національній музичній академії ім. Петра Чайковського в Києві, а її вчителем був відомий маестро Павло Муравський. Він виховав близько тисячі хормейстерів та створив школу акапельного співу. Згодом, як каже Ірина, хористи «Оберега» навчилися слухати одне одного та співати чисто, завдяки чому сьогодні колектив виконує твори на чотири голоси. Він виступає на різних культурних заходах, організованих як у самому М’ястку, так і в інших містах, а також бере участь у конкурсах, здобуваючи престижні нагороди.

Незабутнім залишається виступ у кошалінській філармонії під час одного з таких змагань «Померанія кантат». Професійна сцена мотивує кожного аматора, тож хористи пишалися, коли здобували ще й нагороди – а їх уже чимало. Колектив виступав чи не в усіх містах Помор’я: Кошаліні, Члухові, Білому Борі, Щецінку, Черську, Дебжні. У 2012 році «Оберіг» брав участь у Фестивалі аматорських хорів у Дмитрашківці Вінницької області в Україні. 

 Я пишаюся тим, що на чужині можу працювати з українцями. До М’ястка я приїхала викладати гру на фортепіано в музичній школі. Чесно кажучи, після перших концертних виступів я сумнівалася, чи хористи зуміють піднятися на вищий рівень, багато працювати треба було насамперед над інтонаціями. Однак згодом я вирішила, що не маю права вимагати від аматорів навичок такого високого рівня – тим не менше, я можу до цього прагнути. Їхній спів може бути мистецтвом аматорського виконання: так воно і сталося, — каже Ірина Ренгач. 

– Нині колектив захоплює слухачів чистим співом, а хористи читають з нот. Однак чи не найважливішою є радість, яку випромінюють учасники, та їхня енергія, яка передається мені під час кожної нашої зустрічі. В їхніх очах немов відображається радість дитинства, тому для мене робота з хором – це своєрідна місія, — каже Ірина Ренгач. 

Виконавці дякують їй насамперед за професійний підхід. У репертуарі хору є як світська, так і церковна музика, з якою він виступає у церквах та концертних залах різних культурних установ. 

 – Нас єднає любов до співу. Утім, маємо проблему з новими членами хору. Більшість із нас – це вже старші люди, бракує молоді, яка сьогодні живе поза М’ястком. Для мене особисто спів у хорі – це певний духовий зв’язок з батьками, оскільки я ще з дитинства пам’ятаю, що мої ближчі й дальші родичі завжди цим займалися – сідали перед хатою і співали. Крім того, співаючи, я відпочиваю, тому мені дуже бракує наших зустрічей та розмов. На жаль, пандемія закрила нас у хатах, — каже Єва Каплан.

 – Для мене участь у хорі – це насамперед продовження співочої традиції наших предків у М’ястку. Ми мусимо передавати її наступним поколінням, бо тоді зможемо продовжити наше тут існування. Я закоханий у хоровий спів – в українській пісні можна відчути смуток, жаль та радість, тому я співаю за покликом серця. Сьогодні не уявляю свого життя без цього. Хоча ми далеко від України, пісня поєднує нас із нею, — каже Мар’ян Батрух.

Серед тих, хто співає у хорі від самого початку – Марія Дроздовська. Вона каже, що раніше ніколи не усвідомлювала, що хоровий спів може принести стільки задоволення: він дозволяє їй розслабитися і заспокоїтися. Особливо пані Марія любить виконувати українські колядки, які слухає не лише у різдвяний час, а й протягом усього року.

 – Колядки мене дуже зворушують. Люблю слухати їх у виконанні білобірського парафіяльного хору. Важко пояснити, але тоді я немовби перебуваю в іншому світі. Під час наших концертних поїздок я відчуваю, що ми – одна громада. Коли стало відомо, що наш хор пройшов на престижний фестиваль «Померанія кантат», я була неймовірно горда, що у ньому співаю. Це приносить мені неймовірне задоволення, — каже Марія Дроздовська. 

Попри те, що жінка має українське коріння, вона багато років була ближча радше до польської культури, тому сьогодні завдяки хору вона має можливість краще познайомитися з традицією та мовою своїх предків. 

  Ми жили у PGR (Polskie gospodarstwo rolne, відповідник радянського колгоспу – ред.). Окрім нас, українців у селі не було. Сусіди не те щоби нас переслідували, але дещо ізолювались і час від часу нагадували про складні сторінки нашої спільної історії, зокрема і про Волинську трагедію. Батьки розмовляли з нами українською, тому я добре розумію мову, але сама не говорю, — каже Марія Дроздовська. – На кожен концерт я вдягаю коралі прабабці, яким уже близько 150 років. Моя бабуся народилася 1887 року, а це – шлюбна прикраса ще її матері. Вони для мене – чи не єдиний живий зв’язок із минулим, своєрідний оберіг. Мені було би дуже шкода, якби через пандемію наш хор припинив існування.

Одним з молодших членів колективу є Славомир Чомко, який почав співати після повернення до М’ястка. 

– Долучитися до хору запросив мене Мар’ян Батрух, який знав моїх батьків — завдяки ньому я співаю вже приблизно три роки. Для мене це – насамперед підтримка нашої культури, адже через наші зустрічі ми продовжуємо українські традиції у місті. Я маю змішане походження: мати – полька, а батько – українець родом із Жерниці-Нижньої, — розповідає Славомир Чомко. Нині він – заступник голови ОУП у М’ястку. 

Сьогодні у хорі співають здебільшого пенсіонери. Славомир хотів би, аби до них долучилися й мігранти з України, які живуть у місті та околицях.

Оскільки хористи – це віряни греко-католицької парафії та члени Об’єднання, хор є також рушієм культурного та громадського життя у місті. З ініціативи колективу та ОУП хочемо провести міжнародній День вишиванки за участі українців, кашубів та німців. У планах є також поїздка в Бескиди на Лемківську ватру або Бойківський кермаш. За моїми підрахунками, тридцять відсотків нинішніх мешканців М’ястка має українське коріння, і через позитивний імідж України та українців ми намагатимемося заохотити їх долучитися до нашої громади, — каже Славомир Чомко.

Хористи уже стали великою родиною— вони не лише зустрічаються на репетиціях та концертах, а й розділяють сум та радість. Бо, як каже Мар’ян Батрух, вони одне за одного віддали би серце. До 10-річчя колектив готував перший диск, видати який не вдалося. Але треба вірити, що пандемія нарешті закінчиться і хор все ж продовжить свою діяльність. Цього їм і бажаємо!

Поділитися:

Схожі статті

Помішалися на «ідеології необандеризму»: польські історики відповідають «кресов’янам»

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №5, 2021-01-31 Четверо істориків, спеціалістів в царині польсько-українського минулого, відповіли на вимоги «кресових» середовищ, сформульовані в листопадовому листі до...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*