Микола Мушинка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №20, 2013-05-19
До 90-ліття від народження Ореста Зілинського
Село Красна (Коростенька) у північній Лемківщинні, де 1939 р. жило 1440 українців-«замішанців», потомків запорізьких козаків, які «змішалися» з місцевим лемківським населенням, дало українській культурі двох славних людей: мовознавця Івана Зілинського (1879–1952) – багаторічного професора Яґелонського університету в Кракові та двох празьких університетів, і його сина Ореста Зілинського (1923–1976) – фольклориста й літературознавця, який від студентських років до самої смерті жив у Празі, працюючи науковцем у гуманітарних інститутах Чехословацької академії наук.
Якщо ім’я Івана Зілинського в україністиці загальновідоме (воно потрапило навіть до «Української радянської енциклопедії», а збірник його мовознавчих «Студій про говірки Лемківщини від Попраду до Ослави» 2008 р. видало в Горлицях Об’єднання лемків), то на ім’я Ореста в Україні було поставлене суворе табу. Від 1965 р. там не сміла появитися жодна його стаття. Навіть некролог про його передчасну смерть не міг бути опублікований. Після т.зв. чехословацької нормалізації, розпочатої 1971 р., ця заборона перенеслася і на Пряшівщину, з українською пресою якої О. Зілинський до того часу інтенсивно співпрацював.
Мовчанка навколо імені О. Зілинського в Україні остаточно припинилася лише 2013 р., коли з нагоди 90-ліття від його народження Національна академія наук України в Києві видала три об’ємні томи його наукових студій: «Літературознавчі праці» (672 с.) та «Вибрані праці з фольклористики» у двох книгах (кн. 1 – 351 с.; кн. 2 – 511 с.). У цих трьох книгах опубліковано 119 наукових робіт О. Зілинського, до того часу розкиданих у важкодоступних журналах і збірниках. Слов’янська бібліотека у Празі 21 березня 2013 р. влаштувала симпозіум «Внесок Ореста Зілинського в дослідження чесько-українських відносин у літературознавстві та фольклористиці».
Директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології НАН України Ганна Скрипник у вступі до збірника його «Вибраних праць з фольклористики» дала О. Зілинському таку характеристику: «Це вчений широкого професійного засягу, який за відпущений долею надто короткий вік залишив багату наукову спадщину в українському та слов’янському літературознавстві, мовознавстві й фольклористиці» (кн. 1., с. 11). Директор Міжнародної школи україністики НАН України Ростислав Радишевський у вступі до збірника літературознавчих праць О. Зілинського цю характеристику доповнив: «Перед нами постать непересічної людини й невтомного у своїх пошуках науковця, який своєю діяльністю зміг охопити всі ділянки українського письменства від давнини до середини ХХ ст., […] людини емоційної, для якої україністика була не просто полем діяльності, а справою життя, можливістю висловити своє ставлення до неї і піднести її на вищий цивілізаційний рівень культури України, якій він вірно служив протягом усього життя» (с. 21).
Тож пригадаймо і ми цього визначного сина Лемківщини, який остаточно повернувся в Україну лише через 37 років після смерті.
* * *
Орест Зілинський народився 12 квітня 1923 р. в родині професора Яґелонського університету Івана Зілинського (первісне ім’я Кобаса) та дочки краснянського священика Юлії, уродженої Прислопської. Початкову й середню освіту Орест здобув у польських школах Кракова. Будучи учнем краківської гімназії, О. Зілинський кожні канікули проводив на «плебанії» в рідному селі – у дідуся та бабусі по матері. Уже тоді в Красній він був співзасновником товариства «Просвіта» й укладачем рукописних підручників з української мови, літератури і фольклору для селян. Про це він детально пише у своїх студентських «Дневниках», що зберігаються в його сина Богдана Зілинського (19 зошитів!). Атестат зрілості отримав у ярославській Українській гімназії 1940 р. Він того ж року вступив на філософський факультет Українського вільного університету в Празі (українська та німецька філологія), а паралельно і на славістичний відділ Німецького університету (усі чеські виші німецька окупаційна влада закрила). За активну участь в ОУН 1943 р. ґестапо його арештувало і на п’ять місяців з половиною запроторило в горезвісну празьку тюрму «Панкрац». Після звільнення з в’язниці він успішно завершив навчання в обох університетах, однак післявоєнна влада Чехословаччини не визнала дипломів цих університетів дійсними й О. Зілинський записався на перший курс філософського факультету Карлового університету в Празі, де отримав глибокі знання з кількох славістичних дисциплін – модерної філології, порівняльного літературознавства, теорії літератури, літератури окремих слов’янських народів, фольклористики тощо.
Уже в студентські роки О. Зілинський написав солідну наукову роботу «Духовна генеза першого українського відродження», яку 1947 р. опубліковано в мюнхенському журналі «Стежі». Саме цією працею відкривається згадуваний збірник літературознавчих праць О. Зілинського.
Університетське навчання О. Зілинський закінчив 1948 р., а вже 1949 р. в Карловому університеті він успішно захистив докторську дисертацію на тему «Семантична та стилістична функція неповноголосся в літературній мові української території».
Однак у Празі місця для нього не знайшлося. І він став викладачем польської мови, давньоруської та радянської літератури, а також російського і слов’янського фольклору філософського факультету Університету ім. Палацького в Оломоуці.
О. Зілинського 1958 р. прийняли на роботу в новозаснований Чехословацько-радянський інститут Чехословацької академії наук у Празі, де він паралельно з іншими науковими завданнями майже шість років працював над «Словником закарпатоукраїнських говорів» Івана Панькевича (досі не опублікованим).
У Празі при Спілці чехословацьких письменників він заснував дев’ятичленну групу перекладачів-україністів, яка влаштовувала реґулярні теоретично-методичні семінари, зустрічі з українськими письменниками, літературні вечори, обговорювала видані й не публіковані твори і мала неписане шефство над популяризацією української літератури в Чехії.
Науковим працівником Інституту мов і літератур Чехословацької академії наук у Празі О. Зілинський став 1964 р., в якому 1966 p. за роботу «Старовинні народні гри західних та східних слов’ян» одержав звання кандидата філологічних наук. Від 1971 р. до самої смерті він працював у празькому Інституті чеської та світової літератур Чехословацької академії наук.
На початку 50-х рр., коли на Пряшівщині розпочалася «українізація» культурного процесу, О. Зілинський теж активно залучився до нього. На курсах для вчителів новозаснованих українських шкіл у Бардієві та Ружбахах він читав лекції з української літератури і фольклору (лекції з української мови там читав І. Панькевич), брав участь в укладанні перших підручників і хрестоматій з української літератури.
Спілкуючись з учителями з лемківських сіл Пряшівщини, він заохочував їх збирати фольклор. Учителі зібрали для нього багаті й цінні матеріали, які й досі залишаються в рукописах.
Та співпраця Зілинського з Пряшівщиною тривала недовго. його разом з І. Панькевичем звинуватили в українському буржуазному націоналізмі.
