(пл/гс) ■ ПОДІЇ ■ №8, 2016-02-21
Українська школа в Ґурові-Ілавецькому святкувала 13 лютого своє 25-річчя функціонування як окремої установи. Ювілей поєднали з батьківськими зборами.
А через два роки школа відзначатиме 50-річчя, оскільки її літочислення виводиться з українських класів у місцевому польському ліцеї. Починаючи від 1991 р., випускниками школи стали майже 1.2 тис. осіб. Сьогодні її спільноту творить 176 учнів, серед яких є також громадяни України. У підсумках дидактичної роботи керівництво пишається кількома десятками учнів з середньою оцінкою вище чотирьох. На шкільній дошці пошани висять фотографії таких учнів, як Акулов О. (Іа, середня – 5.78), Ващишин М. (ІІб, середня – 5.33) чи Билініна Д. (Іа, середня – 5.32). Найкращі учні отримують стипендії, джерелом яких є фонди, приватні спонсори, серед них і перший директор школи Мирон Сич, який зараз є віце-маршалком Вармінсько-Мазурського воєвідства. Як наголошувалось у звіті, високим (середньо більше 90%) є також показник відвідування уроків. Учні численно презентують школу на предметних олімпіадах (мови, історія, суспільствознавство та інші), мистецьких конкурсах чи у спорті (міні-футбол, настільний теніс тощо). Багато інформацій про ці успіхи та життя школи розміщено на її сторінці в мережі Фейсбук.
У рамах роковин перший директор і сама школа отримали ряд визнань і теплих побажань: «Цей ювілей свідчить про те, що українці, які живуть на Вармії та Мазурах, зберегли свою мову і культуру, а також передають її наступним поколінням», – написав у вітальному листі міністр освіти і науки України Сергій Квіт. Вітання і фінансову підтримку ліцей-ювіляр отримав також від представників місцевої та державної влади. В урочистостях взяли участь, зокрема, депутат Сейму рп Яцек Протас, віце-маршалок Віолетта Слонська-Зиськ, віце-воєвода Славомир Садовський, представник посольства України Микола Ярмолюк, голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима, представники духовенства, самоврядники та інші. Спеціальними грамотами нагороджено друзів школи. Пам’ятні гравюри отримали члени її організаційного комітету. Особисто нагороди відібрали Мирон Сич, Вітольд Козубель, Любомира Тхір, Богдан Тхір та Софія Баб’як.
Сьогоднішній директор школи Марія-Ольга Сич у вітальному слові відзначала, що ювілеї найкраще показують, як швидко минає час. У випадку цієї школи він означав також перехід від навчання під шатрами, домівці ОУП та місцевому будинку культури до розлогого і добре обладнаного комплексу будинків. Мирон Сич, жартуючи зі своєї зовнішності, говорив, що він мусив стати першим директором. У першому будинку школи і кабінеті розміром чотирьох квадратних метрів просто ніхто інший би не помістився. Послідовність ініціаторів школи і медійні акції з початку 90-х років врешті усвідомили польському міністерству освіти, що створення нормальних умов – це розмір «статистичної помилки» в бюджеті всього відомства: «Вони були оптимістами, але знаю, що також боялись, бо це була велика відповідальність», – говорив М. Сич, дякуючи усім засновникам школи.
Вона стала одним з найважливіших центрів української громади у Польщі, установою, яка популяризує європейські цінності та зміцнює польсько-українські відносини. «Щоб ваша дорога була м’яка і щоб ви собі ставили амбітні цілі», – з такими побажаннями до учнів звернулась віце-маршалок В. Слонська-Зиськ. У свою чергу, голова ОУП Петро Тима відзначав, що випускники школи є серед тих, хто зміцнює організоване українство у Польщі. Він пригадував, що створення українських шкіл було одним з перших постулатів зразу після депортації українців, і саме в цьому реґіоні він матеріалізувався. На думку голови ОУП, варто було б також, щоб школа врешті отримала офіційного патрона і щоб став ним символ польсько-українського партнерства Симон Петлюра. Вагу школи доцінив і місцевий парох о. митрат Іван Лайкіш. Його четверо дітей є випускниками школи, а наймолодша дочка вчиться у матуральному класі. «Школа і церква завжди були поєднані і підтримували себе взаємно», – говорив духівник, пригадуючи, що у витоків ціє установи стояв покійний владика Юліян Гбур. Владику пригадували й інші, наголошуючи на тому, що він завжди приходив з допомогою і порадою, а також умів слухати молодих. Неподалік входу до школи лежить пам’ятний камінь, присвячений владиці Ю. Гбурові.
Як слушно відзначала теперішня директор школи, найважнішій у ній є учні. Івона Онуфріюк сьогодні є вчителькою української мови у Пєнєнжні. Її учнівські часи в Ґурові-Ілавецькому – це навчання в українських класах польського ліцею, а потім перехід до першого будинку школи. «Під кінець канікул ми приїжджали впорядковувати його після ремонту, – згадує випускниця і додає: – сьогодні продовжую те, чого мене в Ґурові навчили. А вчили не соромитися того факту, що ми походимо з малих міст чи сіл, бо ми так само вартісні люди, як і ті з великих міст». Олександра Гнес сьогодні у ліцеї вчиться в класі ІІІ Б. До школи потрапила з недалекого Лелькова. Раніше тут вчилися її брат і сестра. Крім цього, Олександрі подобались концерти «Думки» та «Журавки», які бачила скоріше. Друзі з польської гімназії остерігали перед низьким рівнем. «Але вони не чули про Ґурово багато. Тепер сама бачу, що рівень високий, хоч якраз мені навчання дається легко», – говорить О. Гнес, переконана в тому, що не матиме проблем зі вступом у вищий навчальний заклад. Ґурово стало місцем продовження навчання й для Богдани Гобилецької з Коломиї (Україна). У віці 12 років вона потрапила в чужу країну. Трохи боялась на порозі самостійного життя без батьків. Прийняття її у школі та гуртожитку розвіяло страх. Богдана любить малювати, тому планує продовжити навчання у галузі дизайну. Географічно це має здійснюватись у Варшаві. З України приїхала також Соломія Микицей і навчається в першому класі. Коли батьки запропонували навчатися в Польщі, була дещо спантеличена. Коли приїхала у червні на день відкритих дверей, побачила школу, насичену українським духом, де навіть на перервах співають українські пісні. «Тоді було зрозуміло, що саме тут я хочу вчитися», – говорить Соломія. У Ґурові навчається тільки півроку, але свій та інші класи стали настільки рідними, що вже напевно не зможе покинути цю школу. Навчання продовжуватиме в Польщі. «Я повністю задоволена й успіхи у мене якісь є. Вже навіть моя фотографія висить на дощі пошани. А ще я танцюю в «Думці», – відзначає учениця. Хоч колеґи є з різних держав, то перешкоди усуває спільний для всіх український дух.
Мама Соломії Ірина на батьківські збори приїхала з Івано-Франківська. Вона відзначала, що сьогодні багато говориться про євроінтеґрацію, про входження України у всеєвропейський простір: «Хочеться, щоб твоя дитина хоч малими кроками, але теж слідувала до Європи». Мама Соломії переконана також, що перебування в такій школі будує в дитині транс-культурну толерантність і робить стосунки з іншими теплішими і виваженими. Це, здається, саме те, про що мріяли 25 років тому засновники української школи в Ґурові-Ілавецькому.
Знімки Павла Лози
