Ви дебютували рівно 30 років тому. Як тоді виглядав стан української літератури, чи була вона присутньою на Підляшші?
– Мій дебют відбувся незалежно від наявності в реґіоні української літератури та її стану. Північна частина Підляшшя, де я народився й проживаю, ця, яка належала тоді до т.зв. Білосточчини (тобто Білостоцького воєвідства), була практично ізольована від будь-яких проявів сучасної української культури. Тому, пишучи у червні 1982 р. свій перший літературний твір, – вірш про умовну чи архетипну “руодну хату” зі солом’яною стріхою, яка “поміж сінім ліесом а зельоним лугом”, про ситуацію української літератури знання я не мав, навіть тоді ще нічого хіба й не читав. Це, до речі, показує успішність політичних маніпуляцій свідомістю тутешнього українськомовного населення, які почалися ще за “царя-батюшки” та продовжувалися у ХХ ст. Я одного разу в ліцеї був навіть вичитаний на апелі як рекордсмен за кількістю книжок, позичених зі шкільної бібліотеки, але серед цих книжок не було жодної української. А шукати книжок по “радянських книгарнях”, котрі були в багатьох містах, я почав вже як “пишучий поет”. Отже, стан тодішньої української літератури на Підляшші представлявся так, що було кілька осіб, які вже на початку 1970-х стали писати “по-свойому”, тобто українськими говірками рідних сіл, але друкувалися вони на сторінках білостоцької білоруськомовної “Ніви” (відповідника “Нашого слова”) та інших публікацій з кола Білоруського суспільно-культурного товариства. Щойно з виходом 1983 р. першого рукописного (властиво машинописного) річника “Наш голос” та з появою північнопідляських авторів на сторіках “Нашого слова” і “Українських календарів”, тут почалося формування такого явища, як українська література.

Чи просто було дебютувати молодому поетові?
– Я, правду кажучи, неофіційний дебют зробив собі сам: просто зі шкільним другом, у якого вдома була друкарська машинка, видав у вересні 1982 р. невеличкий збірник віршів, який назвав “Руодне слово” (звісно, тиражем у кілька примірників). Було в ньому трохи моїх “опусів” та два вірші моєї однокласниці Галі Пасічник (виступала згодом також як Ольга Підляшанка), з яких один був навіть написаний по-білоруськи (такої мови вчили нас як нібито рідної), але другий “по-свойому” – говіркою села Кошелів з Вірлянської ґміни. А вже такий офіційний, “підцензурний” дебют відбувся в травні 1983 р. на сторінках “Нашої культури”. Вірші надруковано так, як вони були написані – “по-пудляському”. Отже, з “дебютом на сторінках” не було проблеми. Але, з другого боку, – надія видати окрему збірку поезії, звісно, під єдиними тоді можливим грифом УСКТ, була невелика. Адже у 80-х рр. хх ст. тодішній “опікун”, тобто неславне Міністерство внутрішніх справ, дозволяв лише невеличкі збірочки. Тому я мусив продовжити свою позацензурну діяльність і, вже як студент Яґелонського університету в Кракові, завдяки знайомству з працівником друкарні, також українцем, почав випускати різні “самвидавні” літературні збірки та публіцистичні й історичні брошури. Таким чином я видав дві свої перші збірки – “В непромінаючому поході” (1986 р.) підляською говіркою, вона була насичена переважно історичними та патріотичними мотивами, а 1988 р. – “Негербовії генеалогії” – уже літературною мовою.

Ви пишете вірші підляською говіркою. Як їх сприймають в Україні? Розуміють?
– Вірші я почав писати говіркою з простої причини: був це єдиний різновид української мови, який я знав. У школі мовою навчання була ж польська, учили ще нас – як у початковій школі, так і в ліцеї, котрий я закінчив – білоруської: адже всі православні у Білостоцькому воєвідстві мали бути білорусами. З українською літературною мовою я почав стикатися десь 1982 р.: тоді я почав купувати перші українськомовні книжки, у мої руки потрапило й “Наше слово”. Ще кілька років я переважно писав вірші говіркою, хоч деяким уже сам пробував надавати “літературномовний” шліф – уперше, здється, 1983 р. на “Лемківській ватрі”, коли на літературний конкурс я подав кілька своїх віршів, написаних саме тоді на Лемківщині. Але ще перед кінцем 1980-х рефлекс “писати по-пудляському” в мене зник – замінила його звичка “писати по-київськи”. Отже, до читачів в Україні мої писання говіркою майже не доходили, – спочатку тому, що заважали цьому державний кордон і політична ситуація. А пізніше, коли вже – у 1989-1990 рр. – з’явилася можливість друкуватися в київських та львівських журналах і альманахах, я посилав туди вірші літературною мовою.

Ви пишете вірші підляською говіркою. Як їх сприймають в Україні? Розуміють?
– Вірші я почав писати говіркою з простої причини: був це єдиний різновид української мови, який я знав. У школі мовою навчання була ж польська, учили ще нас – як у початковій школі, так і в ліцеї, котрий я закінчив – білоруської: адже всі православні у Білостоцькому воєвідстві мали бути білорусами. З українською літературною мовою я почав стикатися десь 1982 р.: тоді я почав купувати перші українськомовні книжки, у мої руки потрапило й “Наше слово”. Ще кілька років я переважно писав вірші говіркою, хоч деяким уже сам пробував надавати “літературномовний” шліф – уперше, здється, 1983 р. на “Лемківській ватрі”, коли на літературний конкурс я подав кілька своїх віршів, написаних саме тоді на Лемківщині. Але ще перед кінцем 1980-х рефлекс “писати по-пудляському” в мене зник – замінила його звичка “писати по-київськи”. Отже, до читачів в Україні мої писання говіркою майже не доходили, – спочатку тому, що заважали цьому державний кордон і політична ситуація. А пізніше, коли вже – у 1989-1990 рр. – з’явилася можливість друкуватися в київських та львівських журналах і альманахах, я посилав туди вірші літературною мовою.

У поезії Ви часто повертаєтесь до минулого. Чому воно для Вас таке важливе?
– Минуле – це, звісно, фундамент сучасного й майбутнього. Воно впливає на кожного з нас, навіть коли ми цього не усвідомлюємо: щоб ми могли з’явитися на світі, “працювала” вся історія, яка була раніше. А ми самі можемо зробити щось, наслідки чого за нашого життя чи навіть через сторіччя змінять майбутнє. З другого боку – світ так само добре може існувати без нас… Але це вже мої сьогоднішні думки: тоді, коли я починав займатися літературною творчістю, мені передусім потрібне було розуміння історичних причин ситуації українців на Підляшші. Тому в пошуках відповіді на запитання: “звідки ми тут з’явилися?” – довелося починати від цього, що інші українці, хоч би над Сяном, робили півтора сторіччя раніше – від мови, від історичних пошуків. Раніше я думав про міжнародні відносини або журналістику у Варшавському університеті – думав пізнавати широкий світ, адже “зачитувався” тоді т.зв. літературою факту, яку продукували мандрівники на різні континенти. Після рішення стати професійним істориком прийшло наступне – здобувати освіту в Кракові. Це було наслідком саме моїх літературних спроб, бо у квітні 1983 р. я поїхав туди на завершення конкурсу, організованого місцевим гуртком УСКТ, – і саме місто мені сподобалося, а ще й тамтешні українці переконували мене йти туди на навчання. Спочатку, коли ще мої історичні знання не були дуже великими, своє бачення рідного минулого було найлегше оформляти у формі поезії. Хоч і намагався писати якісь статті – перша з них мала заголовок “Національне обличчя Підляшшя”.

У Вас також багато патріотичних віршів. Що це значить: бути українським патріотом на Підляшші? У 1980-ті рр. і нині?
– Патріотичних віршів було багато передусім на початку моєї творчості – з цих самих причин, що й історичних. Можна ж бо сказати, що наша громада стала жертвою подвійного ґвалту. Спершу так проведено державні кордони, що відрізано нас від українського “материка”, і то подвійною лінією: адже якщо хтось хоче найкоротшою дорогою потрапити з Більська до Києва, мусить це робити через територію Білоруської держави, через Берестейщину, де живуть такі самі українці, як і на Підляшші. А відтак накинуто нам фальшивий образ самих себе, використовуючи національну невизначеність покоління наших дідів та батьків.

Як Ви оцінюєте український літературний дискурс у Польщі? Чи, на Вашу думку, він існує окремо, або може паралельно? Чи перетинається якимсь чином з головною польськомовною течією?
– Зізнаюся, що я над цим особливо не задумувався. Але загалом ситуація виглядає так: поляки пишуть собі, а українці собі – хоч читають і польських авторів, бо знають їхню мову. Складається враження, що літературна творчість для українців у Польщі – це більше хобі, ніж професія. А щоб увійти “із собою”, зі своїми українськими справами у головну польську течію, треба професійної наполегливості, варто писати на такі теми й таким чином, щоб це було цікаве не лише тому, що “воно – наше”… На Підляшші це зробив Василь Петручук, який написав автобіографічну повість “Стерня”, але в силу тодішніх обставин книжка була написана білоруською мовою (рідна авторові українська говірка збереглася лише у деяких діалогах “на сільській вулиці”), при чому польський переклад з’явився друком раніше. Нещодавно В. Петручук видав її продовження, але вже написане польською мовою. Черговим “підляшем”, який спробував стати письменником, був соціолог Володимир Павлючук, автор польськомовної повісті “Judasz”. Її героєм є хлопець із підляського села Каменя, якому прийшлося зростати в умовах “біженства” у Росію під час Першої світової війни, російських революцій. Герой після повернення на Підляшшя потрапляє в розхитаний світ, де за його душу змагаються будівники різних утопій – як комуністичної, так і релігійної. Але обидва автори у свідомості польських читачів не функціонують як українці: попри те, що українськомовні твори Петручука та розмови з Павлючуком, соціологом, котрий першим став розвінчувати міфи про нашу громаду, друкуються на сторінках часопису “Над Бугом і Нарвою”. Так само, зрештою, не функціонував як українець Юрій Гарасимович. Тепер у польський простір пробивається трохи Тадей Карабович, твори якого перекладаються польською мовою.