Ярослав Грицковян ■ ПОГЛЯДИ ■ №5, 2020-02-02

Як так сталося, що я зацікавився шкільними підручниками? Перше враження від ідейно-художньої повнокровності творів української літератури я отримав завдяки бібліотеці мого діда Юрка Біланича. Він після двадцяти років повернувся з Америки до свого села, купив маєток, кілька ланів орної землі та почав обробляти незоране поле.

У маєтку він відкрив бібліотеку та залу, куди люди могли прийти, організувати заходи, показати спектаклі. Мій дід дбав, щоб у селі були українські часописи, друковане українське слово. Купував їх за гроші, що надсилали йому односельчани з Америки.

Я уродився на польсько-українському програниччі 24 квітня 1931 року в селі Воля Матіяшова, провів своє дитинство в українській родині, ходив до української школи. Але ця неперервність була порушена виром подій.

Коли почалася Друга світова війна, мешканців наших сіл ані тішила, ані лякала перемога німців. Найбільше хвилювала їх звістка про більшовиків, які зайняли території по правому боці Сяну і повітове містечко Лісько. У вирі тогочасних змін та відносної прихильності німців виникли певні можливості для відновлення й розширення нашого національного життя і зокрема українського шкільництва. Зі східної Галичини напливали тисячі втікачів – передусім з них черпалися вчительські кадри, які почали працювати в підкарпатських селах.

Наприкінці 1939/1940 навчального року освітня мережа збільшилася, а в містечку Балигороді заснували 7-класну публічну школу з бурсою – тут знайшов я своє місце. Схильність учнів до бойківського і лемківського діалекту завдала чимало клопоту нашій вчительці української мови Ользі Ясеницькій. Вона робила все, щоби виправити нашу мову, а декого вдалося навіть навчити добре володіти пером. Національні почуття тут особливо cтаранно закріплювалися на лекціях історії, науки про рідний край, яку викладав директор Іван Близняк. Вивчення історії доповнювалося прогулянками, наприклад, пам’ятними місцями Лемківщини, Тісної, Команчі або княжого городу Галицького князівства в Сяноці. Особлива увага зверталася на національні свята. Доповненням та позашкільним вихованням були вечори, присвячені Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці. В школі було кілька гуртків, які готували спектаклі, вивчали вірші, іноді з підготовленими виступами виїжджали до сіл. Балигород, як центр української культури, докладав немало зусиль, щоб вона розповсюджувалася на весь округ, у кожне село, пробиралася, можливо, до кожної родини.

У середині квітня 1947 року в Бєщади прибули у великій кількості польські військові частини і отаборилися в Сяноці, Лупкові, Команчі, Ліську, Балигороді. Примусове виселення українців на захід і північ Польщі в оголошеній комуністичною владою та без сумніву насильницькій акції «Вісла» почалося 28 квітня 1947 року. Те, як вона проходила, суперечило нормам міжнародного права, адже по суті відбулася ганебна депортація багатотисячного українського населення.

Моїм бажанням завжди було стати педагогом, але мені і в голову не приходило, що я опинюся в лавах депортованих українців і Педагогічний ліцей закінчу в далекому північному містечку Вейгерово, біля Гданська. У вересні 1955 року я мав 24 роки і був уже вчителем. Відпрацював обов’язковий строк в загальноосвітньому ліцеї в Завєрцю і вступив на філологічний факультет Ягеллонського університету в Кракові. (Цим подіям більш детально присвячена моя праця: «Без вини винуваті. Моє життя та український студентський рух у Польщі 1955-1965», Кошалін, 2010.)

У Кракові того часу оселилося немало українців, тож я сподівався знайти своїх земляків, зокрема серед студентів. Декого я вже знав з принагідних зустрічей в Щеціні, Кошаліні, Гданську. Я швидко знайшов побратимів Ореста Захарка та Лілію Любинецьку з Перемишля, в нашому гурті з’явилися Віра Токарчук і Нестор Ощипко з Кракова, приєдналися Софія Мендраля з Сянока й Іван та Василь Бованко з Лемківщини. Знаменною подією була несподівана зустріч з Володимиром Хмиляком з України (він був вивезений з Галичини на Далекий схід і до Польщі повернувся як колишній громадянин). До Краківської академії мистецтв потрапили також майбутні митці – Омелян Мазурек та Андрій Стефанівський. Загалом в наш студентський гурт входило близько півсотні осіб.

Мене тоді чарувала історія України, я глибоко цікавився україністикою. Як студент швидко сконтактував з краківською молоддю і організував «Гурток української молоді» (1955), став їхнім лідером, організував культурне життя, літературні дискусії, зустрічі, брав участь в публічних лекціях (пам’ятаймо, це так званий «польський жовтень»). Магістерську працю я писав на тему Миколи Гоголя і його української творчості: «Ідейна і художня функція фантастики в творчості Миколи Гоголя». В цей час мав вже у своєму доробку декілька популярно-наукових публікацій, в 1957 році дебютував статтями про Миколу Гоголя. Моя суспільна і наукова праця, розпочата ще в студентські часи, продовжується з більшим чи меншим розмахом і до сьогоднішнього дня.

Не судилося мені однак стати за кафедрою Люблінського університету чи Вищої педагогічної школи в Слупську. Зараз в розсекречених архівах польської Служби безпеки (СБ) виявлено, що за її рішенням мені не дозволено у 1964 році пререйти на пост асистента в Люблінському університеті, мовляв, контакти зі студентами «дали б мені змогу небажаного на них впливу». Таке ж доручення «небажанного» введення мене в склад педагогів було вручено ректорові Вищої педагогічної школи (тепер Поморської академії) в Слупську, де я збирався працювати після того, як захистив докторську дисертацію.
Тоді так і не була надрукована моя праця. Всупереч рішенню комісії філологічного відділу Вроцлавського університету, редакційна колегія видавнитцтва за справами СБ, визначила, що оцінки дисертанта «надто сугестивні і контроверсійні», і зняла книжку з видавничого плану (див. «Листування Ярослава Грицковяна», Перемишль, 2018, стор. 36).

Відповідно до політики Речі Посполітої, після Другої світової війни українська меншість, що залишилася на польських землях, мала поступово асимілюватися. Депортованих розселювали малими групами, які не сприяли громадському життю. Після довгих пошуків праці, переконавшись, що для мене у Кракові місця немає, я сів у поїзд і виїхав до брата Богдана, що мешкав у Кошаліні. Долаючи свій новий шлях, я не шукав якоїсь аналогії до акції «Вісла», але несвідомо згадував, що їду туди не з власної волі. В Кошаліні мені довелося обіймати різні посади, всі вони мали педагогічний характер. На кошалінщині тоді мешкало близько 30 тисяч українців, в багатьох школах відкривалися пункти навчання української мови.

Нове в українській освіті розпочалося у 1956 році з прийняттям нової програми навчання української мови. Цей рік приніс нам Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), єдину українську установу в сучасній Польщі, яка під наглядом Мністерства внутрішніх справ мала право вести культурно-освітню діяльність серед української меньшости. З виникненням УСКТ шкільна влада за допомогою Товариства почала організовувати навчання українській мові у початкових польських школах (розпорядження Міністерства освіти від 4 грудня 1956 р.).

В Польщі в прискореному темпі почали друкуватися читанки для ІІ-VII класів, а з 1967 по 1975 роки – для ІІ-VIII класів 8-річної школи. У той же час вийшли і перші допоміжні книжки: «Граматика для V-VIII класів» Антона Середницького, «Український шкільний пісенник», складений Йосипом Курочком, та мій перший методичний посібник польською мовою «Jak uczyć języka ukraińskiego?» (Варшава, 1968), призначений для вчителів, що викладають українську мову як предмет у класах, укомплектованих з двох, трьох і більше класів.

Однак ці позитивні кроки не дуже вплинули на розвиток українського шкільництва. Деякі критики говорять про стагнацію, згадують про недбайливість з боку шкільної адміністрації та навіть наміри ліквідації цих шкіл. В той час припинилася підготовка вчителів-україністів у Вчительському інституті в Щеціні, перестав діяти Педагогічний ліцей з українськими класами в Бартошицях.

Особливо трудними для українського шкільництва були 70-ті роки. Концепція «однонаціональної держави» Едварда Ґерека зовсім пригнітила національні меншини. В той час дуже помітним стало зниження кількості шкіл і дітей, які вчилися українською мовою.

Вирішальне значення для поліпшень в сфері української освіти мали політичні зміни в 1989 році. Банкрутство тоталітарної системи створило надзвичайно сприятливу ситуацію для розвитку незалежного шкільництва. Нова структура освіти, яка формувалася в перших роках демократичного суспільства, почала діяти у 1999/2000 навчальному році. У реформованій школі відбулося чимало організаційних змін. Провісниками розпаду ідеологічних настанов, пов’язаних з соціалізмом та марксизмом, стали мої книжки для V і VII класів «Перегук віків» і «Любіть Україну», а також «Щасти Вам!» Василя Назарука при співпраці Остапа Лапського, видані на зламі двох епох.
Епохальні зміни, що наступили після 1989 року, принесли чимало гарних шкільних книжок.

Користаючися частковою лібералізацією, автори готували підручники, насичені корисним матеріалом українських класиків – Пантелеймона Куліша, Ліни Костенко, Василя Симоненка та інших. Мабуть, уперше в цій навчальній літературі з’явилися колядки, щедрівки, опис Святого вечора, легенди з Літопису Нестора.

У вчительських кругах виникла думка про Українське вчительське товариство (УВТ). Стефан Лашин в своїй монографії «Педагогічний ліцей № 2 у Бартошицях українські класи 1956-1970» пише: «На конференції вчителів української мови 10-11 листопада 1989 року у Відділі вдосконалення вчителів та освітніх досліджень в Ольштині, де Ярослав Грицковян виголосив реферат на тему “Головні завдання патріотичного виховання”, автор констатував, що наступив час створення вчительського товариства, рідної школи, або хоч би шкільної ради, яка могла б здійснювати координацію і керівництво всіми справами, пов’язаними з українським шкільництвом і навчанням української мови».

Автор ідеї у 1992 році випрацював статут і запропонував назву новій організації – Українське вчительське товариство у Польщі. На основі постанови Воєвідського суду в Кошаліні від 30 січня 1992 року Товариство зареєстрували і вписали до Реєстру під № 196. В селах і містах постали допоміжні відділи УВТ. З часу заснування Товариство об’єднало 116 учителів в Кошаліні, Бартошицях, Ольштині, Зеленій Горі, Венгожеві, Щеціні, Перемишлі й Білому Борі.

Тут організовувалися нові сили, з’являлися нові вчителі, готові перебудувати дотогочасне авторитарне навчання на демократичне. Крайова управа УВТ, розміщена в Кошаліні, співпрацювала з Міністерством національної освіти та Об’єднанням українців у Польщі. Цілком природно, що УВТ підтримувало контакти з Україною – користалося з виїздів на культурознавчі курси для вчителів у Києві, а в своїх, польських районах додатково використовувало лекції українських викладачів, як наприклад, в Слупську (курс у 1962 році) та Лігниці (курс 1964 року).

УВТ підписало угоду про співробітництво з близьким Закарпатським інститутом методики навчання та виховання в Ужгороді.

За мого авторства у 90-х вийшли ще такі підручники: «Любіть Україну» для VII кл. (1992), «Журавлики» для ІІ кл. (1996) та «Виноградник» для V кл. (1999). А в 1998 році у моєму доробку з’явився посібник для вчителів «Методика навчання української мови та літератури».

Як філолог та літературознавець, я опрацьовував під керівництвом професора Мар’яна Якубця питання українсько-польських літературних відносин. Це давало мені можливість отримувати відрядження на вчительські курси і підвищувати свою кваліфікацію. Коли я декілька років працював над дисертацією, траплялися мені виїзди на міжнародні конференції в Київ, Львів, Будапешт, Прагу, Ташкент тощо для обміну думками з українознавцями. Це давало мені можливість передавати знання вчителям у Польщі, на їхніх конференціях, курсах, розповсюджувати новини в газетах та часописах.

Серед пам’ятних і зворушливих подій були такі, коли нас під час перебування на Світовому конгресі українців у Торонто приймала гамільтонська громада, а вчителі хімії з Філадельфії запросили до себе делегацію з України (Ірину Калинець і Валентину Стрілько) та Польщі (Ярослав Грицковян) на ініціований з’їзд Української світової спілки професійних учителів (Ukrainian World Association of Professional Educators).

Поділитися: