Оля Русіна ■ КУЛЬТУРА ■ №17, 2019-04-28

Глядачі багато років не бачили правди і хочуть бачити її тепер

Останнім часом стрімкий розвиток української кіноіндустрії помітний не лише в самій країні. Ще п’ять чи десять років тому почути про якийсь український фільм чи побачити його на міжнародному фестивалі можна було зрідка. Натомість кілька місяців тому на кінофестивалі «Ukraina!», який проводиться вже три роки у Варшаві, вибір стрічок був найрізноманітнішим: від анімаційного фільму «Викрадена принцеса» до короткометражних фільмів і дебютних довгих метрів режисерів та режисерок нового покоління.

Якщо раніше в свідомості українців вітчизняне кіно було радше маргінальним, то зараз ми бачимо, як таке ставлення дедалі більше змінюється. Це завжди – двосторонній процес: з одного боку, є підтримка і люди, що хочуть і можуть знімати, з іншого – є цікавість і потреба в новому погляді на кіно серед самої аудиторії. Отже, що змінилося і які фільми тепер хочуть бачити українські глядачі? Ми поговорили про це з людьми , які безпосередньо залучені до виробництва фільмів в Україні.

«Люди почали краще усвідомлювати себе в Україні та в сучасному світі»

Віктор Глонь − програмний координатор київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». Цей фестиваль започаткували у 1970 році, зараз він разом з Одеським міжнародним кінофестивалем (ОМКФ), фестивалем документального кіно Ducudays UA та ще кількома проектами є одним із найбільших заходів такого типу в Україні.

«Раніше жодного процесу майже не було помітно. Все зосереджувалося навколо Карпенка (Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого − ред.) та «Кулька» (жартівлива назву Київського національного університету культури і мистецтв − ред.). Раніше було враження, що люди вступають туди просто, бо це єдиний шанс для них зняти свій фільм − і на цьому все закінчиться. Це відбивалося і на тематиці фільмів. Зараз, навпаки, відчувається, що люди вступають туди просто, аби вивчити основи професії, воні налаштовані на те, що таки будуть цим займатися в майбутньому», − зазначає Віктор. − Якщо говорити про зміну тематики, то зараз люди почали краще усвідомлювати себе в Україні та себе у сучасному світі. Раніше багатьом, мабуть, просто хотілося зняти якийсь фільм. Вони швидше копіювали певні елементи − які їм подобалися чи про які вони думали, що це працюватиме − не до кінця усвідомлюючи тематику і навіщо це взагалі потрібно. Зараз все-таки є відчуття, що режисери розповідають історії, які можуть бути зрозумілі і цікаві для нас самих; вони почали знімати кіно про себе і про своїх глядачів. Це ніби режисер прийшов до тебе в гості і розповів, що він хоче зняти. Ось цей фактор потрохи, але з’являється − поки що не надто переконливо, але рух в цьому напрямку є. Стало набагато менше профанації».

Віктор зазначає, що, хоча зараз в Україні серед повнометражних фільмів дуже багато історичного кіно, поки що воно не дуже високої якості:

«Деякі фільми знімаються просто тому, що так простіше отримати бюджет, а деякі роблять люди, яким справді цікаво наблизити і популяризувати якісь елементи української історії. І ті, й інші стрічки наразі не найвищої якості. Це пов’язано у першу чергу з браком досвіду. Але це певний етап: колись, наприклад, був період, коли актори у нас взагалі не вміли грати, а зараз цього вже набагато менше».

Можливості та складнощі державного фінансування

Зараз з боку держави фінансуванням українських фільмів займаються Державне агентство з питань кіно та Міністерство культури; під егідою останнього з 2017 року діє Український культурний фонд. Також є регіональні програми підтримки кіноіндустрії − приміром, Львівська, Івано-Франківська чи Тернопільська кінокомісії.

Український культурний фонд може надавати гроші на просування та промоцію проектів чи, приміром, організацію фестивалів. Мінкульт і Держкіно натомість фінансують саме кіновиробництво. Так, для свого дебютного фільму режисер може отримувати 100% фінансування, на другий фільм дають 50% коштів.

Окремі програми передбачені для різних жанрів кіно. Продюсерка, членкиня організації «Сучасне українське кіно» (СУК) Ельміра Асадова розповідає, як вони разом з колегами подавали свої фільми на конкурс короткого метру:

«Спочатку ми у 2015-2016 році виграли пітчинг (конкурсний відбір) на короткометражні фільми «Технічна перерва» (режисер − Філіп Сотниченко) і «Гойдалки» (режисерка − Валерія Сочивець), потім − на «Київську історію» (режисер − Михайло Маслобойщиков) і «Поза зоною» (режисер − Нікон Романченко) під виробництвом 20-річної студії ВІАТЕЛ. На кожен з 4 фільмів ми отримали близько мільйона гривень. У нас навіть залишилася «здача» – невикористані кошти, їх ми повернули», − розповідає Ельміра.

Перший етап конкурсного відбору відбувається за документами. Треба підготувати сценарій, зробити до нього авторське право, написати синопсис, продюсерське та режисерське бачення, продюсерську і маркетингову стратегії. Окрім цього, треба подати бюджет стрічки.

«Якщо ти правильно все оформив, то переходиш до другого етапу. Далі ти захищаєш свій проект перед експертною комісією. Вони виставляють бали, на їхній підставі вираховується середня оцінка», − пояснює Ельміра.

Вона зазначає, що фактор, який заважає зараз кінематографістам − це застарілість правової бази, яка безпосередньо регулює їхню роботу і впливає на організацію зйомки кожного конкретного фільму.

«Зараз там все прописано під плівку. Але зараз так уже ніхто не знімає − ми займаємося цифровою зйомкою. На законодавчому рівні всю базу треба змінити під гібридний формат, інакше виходить, що ми знімаємо сучасне кіно в умовах несучасності, − каже Ельміра. − Або, наприклад, подаючись у Держкіно, ти маєш надавати всі свої дані, файли на дисках. У багатьох в ноутбуках вже навіть немає дисководів − люди мусять бігати, шукати, де цей диск записати. Потім ці диски роками стоять в архівах − але вони розмагнічуються, і через деяких час ніякої інформації на тому диску може не залишитися».

Фестивалі, зістрічі такіно поза столицею

«Сучасне українське кіно» (СУК), членкинею якого є Ельміра Асадова − це об’єднання молодих кінематографістів, яке зародилося 2013 року на київському фестивалі сучасного мистецтва «ГОГОЛЬFEST». На ньому режисерка та продюсерка Валерія Сочивець займалася кінопрограмою, там же вони зустрілися в Ельмірою, яка працювала в програмному відділі фестивалю разом із на той час програмною директоркою, нині − кінопродюсеркою Катею Лачіною. Кілька років СУК існувало в рамках «ГОГОЛЬFESTу», а в 2015 році офіційно стало громадською організацією, до якої входять кілька десятків людей.

Зараз СУК займається створення та популяризацією сучасного українського кіно. Його учасники організовують покази в різних містах, тематичні зустрічі − наприклад, на циклічних заходах «КІНОСЕРЕДА» глядачі дивляться кіно, мають можливість поспілкуватися з його знімальною командою та режисерами, взяти участь у майстер-класах. Зараз організація у співпраці зі старшим поколінням − Національною Спілкою кінематографістів України − готує фестиваль короткометражного кіно «Золотий СУК».

«Перші три роки існування «Золотий СУК» проходив на платформі ГОГОЛЬFEST, там народилися як режисери Павло Остріков, Катерина Горностай та інші. Він, до речі, відбудеться як самостійний кінофестиваль з 12 по 15 вересня 2019 року», − каже Ельміра.

«Проблема у кінематографічному середовищі − те, що критикувати інший фільм набагато простіше, ніж свій. Тому СУК − це крок у правильному напрямку також у сенсі поділу відповідальності. У цих людей є свій бренд і люди, що входять у цю організацію, відповідальні за кожен фільм, який під цим брендом виходить», − зауважує Віктор.

Ельміра вбачає важливий фактор розвитку сучасного українського кіно у зміні поколінь. Ані вона, ані її колеги не працювали в СРСР: умовах, коли були теми, яких категорично не можна було торкатися, каже дівчина:

«Наша найщиріша аудиторія − на фестивалях. У Тернополі за фільми «Цвях»[i] і «Технічна перерва»[ii] люди аплодували стоячи і дякували. Люди хочуть дивитися щось нешаблонне і водночас справжнє − хочуть бачити в кіно те, що стосується їхнього власного життя, те, що вони самі бачать на щодень. Глядачі багато років не бачили правди і хочуть бачити її зараз».

Віктор зазначає, що українська кіноіндустрія розвивається також тому, що зараз у цієї продукції з’явилася своя аудиторія. Попри те, що найпопулярнішими повнометражними українськими стрічками в прокатах стають наразі комедії (торік це було «Скажене весілля» з популярним поп-співаком Олегом Винником в головній ролі), це також показник − глядачі виокремлюють для себе нішу українського кіно та йдуть на ці фільми, хоч і менше, ніж на закордонні.

 «Торік у нас із «Молодістю» був проект «Дні українського кіно». Ми їздили невеликим містечками і показували популярні фільми – «Кіборгів», «Викрадену принцесу», «Браму», − каже Віктор. − Ці люди раніше  не бачили українських фільмів на великому екрані. Для них це був цілком новий досвід, але все одно відчувалося зацікавлення і бажання дивитися ще».

Фото 1: Команда короткометражного фільму “Штангіст” (режисер – Дмитро Сухолиткий-Собчук) під час нагородження на Варшавському кінофестивалі. Фото зі сторінки режисерки Марисі Нікітюк.

Фото2: Постер короткометражної стрічки “Технічна перерва” (режисер – Філіп Сотниченко).

Фото3: Постер короткометражної стрічки “Гойдалки” (режисерка – Валерія Сочивець).

Фото4: Кадр з повнометражного фільму “Коли падають дерева” (режисерка – Марися Нікітюк)

[i] Короткометражний фільм, дипломна робота режисера Філіпа Сотниченка, історія еміграції української родини до Швейцарії в 90-ті роки та повернення до цього досвіду через 20 років.

[ii] Короткометражний фільм режисера Філіпа Сотниченка, який розповідає історію дівчини, що працює касиркою у магазині в невеликому провінційному містечку.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*