Олена Гуменюк ■ ПОГЛЯДИ ■ №18, 2020-05-03

Питання україно-польського союзу або ж відомої в історії Варшавської угоди (квітень 1920 р.) неодноразово обговорювалось на численних наукових форумах, конференціях, дискусійних майданчиках та державних зустрічах. Однак, своєї актуальності він не втратив і сьогодні. Тим паче, що Україна, як і 100 років тому, так і нині змушена відстоювати свою незалежність зі зброєю в руках проти відомого ворога – Росії. І як 100 років тому ми сподіваємось на допомогу міжнародних партнерів у нашій боротьбі. Тому доцільним видається проаналізувати міжнародне становище, в якому напередодні укладання союзу опинилась Україна. А також відстежити нелегкий «шлях» до підписання Варшавської угоди.

На сторінках «Нашого слова» можна знайти чимало матеріалів, які повністю або частково розкривають ставлення до військово-політичного союзу  українських державних діячів 1917–1921 рр. – Олена Гуменюк «Формуючи зовнішньополітичні орієнтири» №51 від 19.12.2015 р.; або ж нагадують про значення Армії Української Народної Республіки (УНР) у боротьбі проти військ російських більшовиків влітку-восени 1920 р. – Омелян Вішка «Забутий союзник» від 13.08.2010 р.;  чи дають оцінку союзу та ролі його головних ініціаторів – Петлюри та Пілсудського: Світлана Мельник «Угода Пілсудський-Петлюра: міфи і реалії» №18 від 06.05.2018 р. та Анатолій Шорохов «Змова двох «мрійників» із «тверезими головами» №39 від 29.09.2019 р. тощо. Натомість, в даній статті прагнемо звернути увагу саме на передумови та головні чинники (як зовнішні так і внутрішні), що врешті і привели до підписання Варшавської угоди.

Не Польщею єдиною

Очільники Директорії УНР сповідували принцип добросусідських відносин з усіма країнами, політичні інтереси яких не суперечать українській незалежності. Такими державами-сусідами були Румунія та Польща.

Найперше у владних кабінетах Директорії виникла думка шукати союзу із Румунією. Порозуміння із нею давало можливість вирішити питання із забезпеченням Армії УНР зброєю та амуніцією. Велись консультації у Бухаресті, де зокрема, українську сторону представляв міністр закордонних справ УНР (лютий –квітень 1919 р.) – Кость Мацієвич та низка військових та державних високопосадовців. Однак досягти порозуміння так і не вдалось. Румунія погодилась лише частково продавати УНР амуніцію. Жодного договору між державами не було підписано.

Через Польщу – до Антанти

За таких обставин Польща видавалась найбільш бажаним союзником. Вона могла надати реальну військову допомогу. Тому найперше Петлюра мав намір пришвидшити порозуміння із Польщею, а потім і з країнами Антанти. Антанта – військово-політичне об’єднання країн-переможниць у Першій світовій війні (Велика Британія, Франція, до 1917 р. сюди входила і Російська імперія). Для Симона Петлюри підтримка Антанти була особливо важливою для успішної боротьби за українську державність. А Польща якраз і користувалась не лише прихильністю, а й всебічною допомогою Антанти.

Так, у листі від 11 листопада 1919 р. до Андрія Лівицького (на той час міністра закордонних справ УНР) Симон Петлюра стверджував, що: «полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати – дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніш: може б, мали більш сприяючі для нас обставини». Через зближення з Польщею, Петлюра сподівався здобути визнання України Антантою та отримати допомогу для боротьби із російськими більшовиками.

Натомість проросійська позиція Антанти протягом майже всього 1919-го змушувала нервувати і самого Пілсудського. Справа в тому, що країни Антанти не розглядали УНР як повноцінну незалежну державу. А так зване «українське питання» видавалось на думку лідерів Великобританії та Франції внутрішньою справою Росії. Тільки Росії не «червоної» більшовицької, а Росії «білої» монархістської на чолі із генералом Антоном Денікіним та його прибічниками. І саме представникам «білої» Росії Антанта надавала військову та матеріальну допомогу. В планах як червоних, так і білих росіян України не існувало, власне як і Польщі. І цей факт, змушуючи Начальника Польської держави нервувати, сприяв налагодженню переговорів із українцями. Пілсудський свого часу говорив: «Без огляду на те, яким буде її уряд, Росія є вперто імперіалістичною. Це навіть є головною рисою її політичного характеру. Атака на Польщу залежить передусім від українського питання. Якщо українська справа буде вирішена на їхню користь, тоді вона піде на Польщу».

Блокада від Антанти

Власне, через упереджене ставлення країн Антанти до питання незалежності УНР, остання у 1919 – початку 1920 рр. опинилась у фактичній ізоляції. Адже міжнародна допомога Україні могла вирішити більшість проблем молодої держави. Але як завжди, доводилось сподіватись на власні сили і боротись на два фронти – проти білих і червоних росіян та долати внутрішнього ворога – тиф, що вбивав швидше за будь-яку армію.

Отже, впродовж всього 1919-го Антанта використовувала щодоУНР тактику суцільної блокади. Вона не дозволила доставити навіть санітарні матеріали та медикаменти, які український уряд закупив на суму 8 млн. доларів у Американської ліквідаційної комісії. Антанта не допускала в Україну не лише зброю, але й одяг та ліки. У ноті (звернення) до Найвищої Ради Союзних і Сполучених держав у Парижі від 17 січня 1920 р. Петлюра просив «придивитись тяжкому становищу, в якому знаходиться український нарід, і дати Урядові Української Народної Республіки змогу боротись зі страшною фізичною загрозою життя населення України».

Однак Симон Петлюра не здається і використовує всі можливості для інформування міжнародної спільноти про справи в Україні. Так, у лютому 1920-го, перебуваючи у Варшаві, він дав інтерв’ю італійському журналу «Л’ідеа національ», де наголошував: «…я хочу доказати індиферентним живучість української ідеї, довести перевагу в підтримці цієї ідеї. Українці боролись з великим героїзмом серед тяжких обставин, але абсолютна ізольованість, в котрій ми опинились, не позволила використати своїх успіхів. Українська держава була обложена зі всіх боків. Ми не мали відпочинку. Наші вороги розповсюджували різні чутки про нашу «органічну неспроможність побудувати державу». Але в тих обставинах, в яких ми знаходилися, ми творили чудеса. Оскільки центр ваги всього східного питання – в Україні, один вихід – признати Україну. Вигнати окупанта з своєї території зможуть самі українці, для нас досить мати забезпечене запілля».

Делегації, переговори, декларація

Польсько-українські переговори як на офіційному рівні, так і у вигляді особистісних контактів тривали від початку 1919-го. У січні до Варшави була направлена дипломатична місія  В’ячеслава Прокоповича. Однак через спірні території Галичини, Холмщини, Підляшшя та частини Полісся переговори швидко зайшли у глухий кут. Хоча Прокопович був налаштований досить оптимістично і, навіть, надіслав до Києва телеграму, де зазначив, що «є грунт для переговорів».

Навесні 1919-го ще дві делегації направились до Польщі – Петра Левчука й Бориса Курдиновського. Останній, до речі, підписав угоду з Польщею на цілком неприпустимих умовах – за рахунок відмови від Східної Галичини та західної частини Волині. Він значно перевищив свої повноваження. Проте дана угода, не визнана урядом УНР, була використана польськими дипломатами під час переговорів щодо долі Галичини на Паризькій мирній конференції.

Наступна українська делегація прибула до Варшави на початку літа 1919-го. 16 червня за активної участі Сергія Дельвіга був укладений договір з поляками, за умовами якого встановлювалася демаркаційна лінія, так звана «лінія Дельвіга» між УНР та Польщею. Угода мала вступити в силу 21 червня 1919 р., але в ці дні Українська галицька армія (УГА) розпочала Чортківський наступ, і тому вона так і не набула чинності.

Новий імпульс переговорному процесу надала делегація на чолі з міністром закордонних справ УНР – Андрієм Лівицьким, яка прибула до Варшави у жовтні 1919-го. Варто відзначити, що місія Лівицького доклала титанічних зусиль для захисту інтересів України. Уже на першому польсько-українському засіданні 28 жовтня місія виголосила заяву, де відстоювала етнографічний принцип визначення кордонів і вказувала на те, що «спільність інтересів в обороні перед спільним ворогом повинні стати основою тісної військової кооперації, яка являється необхідною для переможного закінчення війни, нав’язаної Україні й Польщі російськими імперіалістами. …бажаємо, як вільні з вільними, рівні з рівними покласти спільно з Польщею тривкі підвалини для постійного миру і ладу на Сході Європи».

На другому засіданні, 30 жовтня, польська делегація вимагала визнання Галичини за Польщею. Така ж ситуація повторилась і наступних засіданнях у листопаді. Разом з тим погіршувалось і становище Директорії УНР. В листопаді 1919 р. Армія УНР з двох боків була оточена російськими білогвардійцями та більшовиками, потерпала від епідемії тифу, втратила надію на допомогу УГА, яка пішла на зближення із військами Денікіна. За таких умов українська делегація погодилась на поступки у Варшаві.

Так, у Декларації дипломатичної місії УНР від 2 грудня 1919 р. (вона стала основою для Варшавського договору) зазначалось наступне «територія УНР має бути установлена з такими кордонами: починаючи від Чорного моря по річці Дністру і від Дністра  між Польщею і Україною по річці Збруч. Далі кордон УНР на території бувшої Російської імперії має пройти на західно-південній Волині, і остаточно вирізання тут кордону залежатиме від рішення Мирової Конференції в Парижі».

Позитивним результатом довготривалих та складних польсько-українських переговорів стало визнання Польщею незалежності УНР та військова допомога українцям. І крім того, декларація дала можливість українцям реорганізувати армію, зібратися із силами та підготуватись до головної битви за незалежність.

Стаття підготовлена за матеріалами архівів та інтернет-ресурсів.

Поділитися: