День народження, який нас об’єднує

Цього року День Незалежності України у Познані припав на 22 серпня. Не тому, що Познань знаходиться у іншому часовому просторі або тут використовують якесь древнє польське літочислення. Причина більш ніж проста та банальна – у Польщі це звичайний робочий день. Тому і збираємося за давньою українською традицією так, як зазвичай сходиться вся родина на день народження когось з рідних – найближчої суботи. Щоб і тітка Настя встигла після роботи, і брат Ігор міг на ніч лишитися, і діти-студенти поприїжджали зі своїх великих і далеких міст.

Якщо країна – це її люди, то цього теплого суботнього вечора моя країна виходить зі своїх домівок, сідає в трамваї, автобуси чи автівки та з’їжджається з усіх кінців і передмість Познані до невеликого напівпідвального приміщення поблизу центру. Це – паб, власниця якого вирішила організувати концерт до Дня Незалежності.

«Ми вже шість років не можемо потрапити в Україну на це свято, – розповідає Альона Толстикова. – А момент об’єднання, коли ти бачиш людей однієї з тобою крові, які мають ту ж життєву базу, що й ти, – це багато чого вартує».

Раніше Альона мешкала в Криму, але після окупації разом із чоловіком переїхала до Познані. Тут починали життя з нуля.

Відчувати дім

У залі, де має відбутися концерт, на кожному стільці лежить папірець з ім’ям та прізвищем гостя. За словами власниці, охочих відвідати захід було так багато, що приміщення не змогло б усіх помістити – тому місця знайшлися лише для тих, хто забронював їх завчасно. Біля входу в невеликому передпокої з баром юрмляться ті, хто не встиг забронювати місце – аби послухати концерт стоячи.

Танець «полька» та кольоромузика в залі створюють атмосферу типового українського весілля. Люди зустрічаються, обіймаються. Он двоє хлопців радіють, що познайомилися, бо ж обоє з Хмельницького. А ось одна дівчина розповідає іншій, що плаття, яке вбрала цього вечора, купила у Львові. Хтось гортає стрічку фейсбуку. Хтось сміється собі тихцем з допису на тік-току (соціальна мережа, де користувачі публікують короткі відео – ред.).

«Таке відчуття, ніби додому приїхав», – чую голос чоловіка десь позаду.

«А в мене ніколи і не було відчуття, що я виїжджав – так багато в Познані наших», – відповідає йому інший чоловічий голос.

Концерт розпочинається із затримкою у тридцять хвилин. Ніхто не нарікає – гості сидять, потягуючи напої, та спілкуються зрозумілим тільки для мігрантів українсько-польсько-російським суржиком. Хоча не всім знайшлося місце за столами, виглядає це як одне велике родинне застілля.

Жити вільно

Нарешті на сцену виходять ведучі – Марія Кульчицька та Ольга Григораш. Папки в руках та своєрідна дикція створюють враження, що вони зійшли сюди прямо зі сцен українських будинків культури. Оголошують перший виступ. Це – українсько-польська пісня «Гей, соколи!» у виконанні одинадцятирічної Анастасії Охтирської, найменшої учасниці концерту.

Настю на сцені змінюють Андрій Захарчук та Олександр Чумак. Вони співають кілька каверів на українські пісні, використовуючи як акомпанемент укулеле та джембе – західноафриканський барабан. Першою в екзотичній обробці лунає «Червона рута» Володимира Івасюка.

«Я займаюся цим непрофесійно, – розповідає мені за кілька хвилин Олександр. – Іноді збираємося компанією десь у парку і граємо хто на чому. Ось мені так і Андрійко підвернувся. Інколи на фестивалі їздимо. Нещодавно виступали біля моря, було багато слухачів. Навіть поляки. Вони не розуміють, про що ми співаємо, але їм подобається настрій та ритм».

А поки хлопці біля нас сперечаються на якісь пов’язані з мотоциклами теми, Ольга Кутя читає зі сцени «Так ніхто не кохав» авторства Володимира Сосюри. Весь час дивиться на чоловіка у залі, а він не відводить від неї погляду. Обоє посміхаються.

Підходжу до високого хлопця в окулярах, що стоїть біля бару. Починаю розмову, а він лише позирає на мене розгублено. За кілька хвилин запитує, чи я можу говорити російською. Діма – білорус і не до кінця розуміє українську. Відразу попереджає, що не зможе назвати своє прізвище через ситуацію в його країні.

«Я прийшов сюди, бо підтримую незалежність України, підтримую своїх братів-українців, – каже Діма. – У них вийшло стати справді незалежними, жити вільно і мати свій голос на виборах. Тобто те, чого, на жаль, немає в Білорусі».

Об’єднуватися та допомагати одне одному

Зі сцени лунають вірші і гуморески українською, пісні й казки. Ігор Поперечний співає «Молоду вовчицю» Олега Винника. Хтось сидить біля бару, біля входу тривають політичні дискусії за цигаркою.

Розмовляю з Анною Червоняк, яка співала сьогодні пісню про маму. Каже – вдома не була вже рік. Зараз подалася на карту побуту (вид на тимчасове проживання – ред.), тож незрозуміло, коли знову побачить батьків.

«Я співаю з дитинства, – розповідає Аня. – У Польщі вже три роки, але сьогодні виступаю для публіки вперше. Тут дуже круто, така неймовірна атмосфера. Кожен до тебе підходить, ти можеш поговорити з будь-ким, запитати, як справи. Без жодних розмов про гроші та роботи».

Ліана Грица, яка також виступала сьогодні, погоджується – такі вечори перш за все зближують нас, українців. Об’єднують нашу діаспору.

«Це чудово, що є люди, які просувають українську культуру, – говорить тим часом Микола, який прийшов послухати концерт. – У нас, на жаль, такий менталітет – коли ми десь в іншій країні, то не кооперуємось, а навпаки – намагаємося принижувати співвітчизників. Такі вечори дають нам можливість об’єднуватися, це своєрідний нетворкінґ (з англійської networking – діяльність, спрямована на залучення людей до вирішення тих чи інших питань, вибудовування комунікації та об’єднаної за інтересами спільноти – ред.)».

Концерт закінчується гімном України. Невдовзі тут розпочнеться інша форма нетворкінґу – з танцями та караоке. Уже на виході з пабу ловлю Марію Кульчицьку, яка читала сьогодні поезію своєї вчительки із Запоріжжя Любові Геньби.

«Вірш «Перевертні» – про ставлення людей одне до одного. Особливо це актуально для емігрантів. Ми повинні зоставатися людьми й тут, далеко від своєї Батьківщини та домівок, маємо допомагати одне одному», – ділиться думками Марія. Про те, що вже два роки не мала можливості поїхати в Україну і побачити дітей та батьків, жінка розповідає зі сльозами на очах.

Тим часом частина людей розходиться по домівках. Повільно та впевнено моя «Україна в пігулці» розпадається на атоми. Щоби за якийсь час знову зібратися докупи та ще трохи підлікувати наші спраглі дому душі емігрантів.

Аліна Кувалдіна

Фото авторки статті

Поділитися: