Оля Русіна ■ КУЛЬТУРА ■ №20, 2019-05-19

«Тепер не потрібна дорога техніка чи павільйони, щоб розповісти цікаву історію»

Як покинути юриспруденцію та почати знімати кіно, як побачити рідне місто по-новому, знімаючи про нього документальний фільм, та як український режисер продовжує працювати над своєю стрічкою, перебуваючи в російському ув’язненні? Про це розкажуть історії кількох режисерів та режисерок – одних із багатьох митців, які зараз задіяні в українському кінопроцесі.

 «Навіть там, де я зараз знаходжусь, не знаючи свого майбутнього, я точно вірю в майбутнє цієї постановки»

Цього року в Україні завершилися зйомки «Номери» – першої стрічки, виробництво якої здійснюється без фізичної присутності режисера. Зараз фільм перебуває на етапі пост-продукції. Український режисер із Криму Олег Сенцов, за чиєю однойменною п’єсою-антиутопією знімають фільм, ув’язнений в Росії вже майже 5 років – йому присудили 20 років колонії за надуманими звинуваченнями в тероризмі. Олега Сенцова та ще одного кримського активіста Олександра Кольченка арештувало російське ФСБ у травні 2014 року, невдовзі після анексії Криму.

Продюсерка фільму Анна Паленчук листується з Олегом від початку його ув’язнення – так, через листи, він і працює над своїм фільмом.  Другий режисер стрічки – кримсько-татарський режисер Ахтем Сеітаблаєв.

У грудні минулого року п’єсу Олега Сенцова «Номери» ставили на сцені Довженко-центру в Києві. За словами режисера, він написав її в 2011 році, але допрацьовував уже в ув’язненні.

Варто додати, що фільм «Номери» – це спільна українсько-польська продукція: з українського боку над ним працює компанія Анни Паленчук «435 Films», з польського боку – компанія Даріуша Яблонського «Apple Film Production». Даріуш Яблонський – продюсер і режисер, раніше він був копродюсером документальної стрічки Аскольда Курова «Процес: російська держава проти Олега Сенцова». Режисером монтажу став Ярослав Камінський, який працював над фільмами «Іда» та «Холодна війна».

В інтерв’ю «Детектор медіа» Анна Паленчук розповідала, як відбувається співпраця з Олегом, який перебуває майже за 5 тисяч кілометрів від України – в колонії в російському Лабитнангі за Полярним колом. Олег пише листи Ахтему Сеітаблаєву, продюсерам, кастинг-директорці, художнику-постановнику та іншим членам команди. Із ним узгоджують деталі щодо декорацій, світла, акторів – наприклад, Сенцов затверджував всі етапи кастингу. Водночас деталі, щодо яких неможливо прийняти рішення, якщо не бачиш їх вживу – наприклад, вибір оператора – Олег повністю довірив колегам.

«Не кожна книга підлягає екранізації, як і не кожна п’єса. Але цю річ, яку я написав вже давно, я бачу дуже чітко – варто лише заплющити очі. Навіть там, де я зараз знаходжусь, не знаючи свого майбутнього, я точно вірю в майбутнє цієї постановки. «Номери» – це не кіно в чистому вигляді. Це відчуття, буффонада, гротеск», – писав Олег Сенцов в одному з листів про майбутній фільм.

«Я дивлюся на місто чесно, відверто і критично»

Окремий цікавий та самобутній жанр сучасного кіно – це документалістика. Один з таких фільмів знімає режисерка Олександра Чупріна про своє рідне місто Одесу.

Документальний фільм під назвою «Перлина абсурду» має стати стрічкою про місто та людей, які його змінюють. Олександра народилася і виросла в Одесі, у 16 років переїхала до Києва на навчання. Спостерігаючи за сучасним містом, вона відзначає – багато класичних міфів про Одесу, які існували тут десятиліттями, вже не мають підґрунтя.

«Я дивлюся на місто чесно, відверто і критично. І відчуваю, що зараз відкриваю його для себе заново. Я бачу і приємні, і неприємні речі, – каже Олександра. – Одеса викликає в мені максимальний спектр емоцій, від любові до ненависті. Це також радість, злість, огида, гордість, сором».

Документальне кіно має фіксувати максимально правдивий, не фікційний, світ, і завдяки цьому цей жанр видається водночас і простим, і складним. У певному сенсі побудувати майданчик для зйомок художнього кіно, де все працює за правилами створеного режисером світу – набагато легше, ніж знімати непередбачуваний, непостійний світ, який нас оточує, де ти ніколи не знаєш, що трапиться наступної хвилини.

«Камера так чи інакше привертає увагу, і якісь речі стаються, коли є камера, а якісь – навпаки, не стаються саме тому, що є камера. Зараз я зіткнулася з тим, що, з одного боку, щодо Одеси є міф дуже відкритого і привітного міста. Але я бачу тут і ксенофобію, й інколи шовінізм. Я часто помічаю, що люди якісь напружені. У мене є звичка – коли йду містом і бачу якісь відкриті двері у під’їзд, я завжди туди заходжу. Нещодавно я зайшла в один із таких під’їздів. Сходами піднімалася жінка, я з нею привіталася. Вона одразу почала розпитувати мене, що я тут роблю. Я відповіла – мені просто цікаво, я дивлюся. Вона одразу – а на що тут дивитися? Утім, там же я зустріла чоловіка, який живе в тому будинку, і ми з ним дуже гарно поспілкувалися. Він розповідав, як вони з дружиною зберегли старовинну піч, яка була в них у квартирі, а їхні сусіди з іншого поверху – навпаки все викинули», – розповідає Олександра.

Виробництво стрічки «Перлина абсурду» профінансувала Державна агенція України з питань кіно – Олександра Чупріна та продюсерка фільму Ельміра Асадова перемогли у конкурсному відборі (пітчингу). Автори фільму також брали участь у трьох майстернях з розвитку фільму: у Польщі, Німеччині та Швейцарії. Зйомки планують закінчити цього року.

«Не потрібно боятися створювати унікальне кіно з унікальними проблемами»

Український режисер Павло Остріков навчався спершу на адвоката. Проте з часом ця професія здалася йому нудною, і хлопець зайнявся творчістю: грав у команді КВК, потім разом з друзями почав знімати рекламу. «Саме з цього почались думки про власний фільм. До того часу я вже займався самоосвітою в кіно і зняв близько двадцяти рекламних роликів, тому в якийсь момент відчув – пора! Так почався мій шлях як режисера та сценариста. І хоч я не навчався в кіношколі, але я би з радістю продовжив навчання», – розповідає Павло Остріков.

Тепер Павло має кілька перемог на українських та закордонних конкурсах короткометражних фільмів (Всеукраїнський конкурс короткометражних фільмів, кінофестиваль «Відкрита ніч», «Золотий СУК», Міжнародний кінофестиваль у Локарно тощо) і став членом Європейської кіноакадемії. Ця організація була заснована в 1988 році в Берліні, вона щорічно вручає премію «Європейський кіноприз» (European Film Awards). Зараз у Європейські кіноакадемії – близько 3200 митців.

«Насправді, українські фільми беруть участь в великих європейських кінофестивалях, таких як Канни, Берлінале, Локарно та інші, але все ж не так часто, як хотілось би, – зазначає Павло. – Важко сказати конкретно, в чому причина, але, на мою думку, ця проблема дещо вирівнюється. Звичайно, щоби повністю вирішити це питання, потрібно знімати набагато більше фільмів, ніж зараз. Тоді ми побачимо і зростання якості.  Кожна моя селекція на європейський фестиваль – це чисте щастя, можливість показати фільм більшій кількості глядачів та знайти корисні контакти. І взагалі, атмосфера фестивалів породжує завзяття для нових проектів, дає силу продовжувати свою справу. Щодо ідеальної формули перемоги на фестивалях – її не існує. Але найчастіше перемагають фільми, які або створюють нову кіномову, або ж використовують звичну, але на повну силу – так, що неможливо відірватись. Не потрібно боятися створювати унікальне кіно з унікальними проблемами. Як на мене, в цьому і є суть – розповідати універсальні історії на місцевому колориті».

Павло додає, що зараз процес зйомок фільмів став і доступнішим, і технічно складнішим та якіснішим: «Якщо порівнювати з першими фільмами – виросли бюджети на зйомку. А це означає, що при написанні сценарію уже не потрібно думати, чи можемо ми собі дозволити автомобіль або оренду будинку культури. Тому почуваю себе більш комфортно, тим паче, що виросла технічна якість фільмів, ми змогли дозволити собі найняти професіоналів та запросити чудових акторів».

Довгий час великою проблемою в Україні була нестача фінансування для кіно, зазначає режисер, але зараз це поступово покращується. Окрім цього, сучасність створює нові тенденції у виробництві фільмів:

«Тепер не потрібна дорога техніка чи павільйони, щоб розповісти цікаву історію. Все можна зробити набагато простіше, навіть без профільної освіти. Тому кіно стало доступнішим для багатьох людей. Саме зараз ми спостерігаємо в Україні схожу картину. В кіно прийшли молоді режисери, які шукають нові способи розповісти історію, багато експериментують та не бояться невдач».

Поділитися: