Як колись забавляли дітей, або про дитячий фольклор

Людмила Лабович ■ ПІДЛЯШШЯ ■ №22, 2020-05-31

До Дня дитини

У багатьох підляських селах ще на зламі 1980-х і 1990-х років дітвора розмовляла українською говіркою, тобто «по-свойому», а польську мову вивчала лише у школі. Тому живим був і дитячий фольклор. Він почав занепадати у 1990-х, коли батьки вирішили, що вже з перших років дитинства будуть звертатися до малечі польською мовою.

Приятельки, кінець 1950-х років.

Про котика, курку і сороку

Старші підляшани кажуть – «колісь діті інакш виховувалі і інакш з їмі говорилі». Коли підляські говірки функціонували у домашньому спілкуванні, існував і простір для дитячого фольклору. Мама співала дитині колискові, батько брав її на руки, гуцав і розповідав смішні віршики, а бабуся забавляла, пестячи долоні або животик.

«Як стане дітя плакаті, то забавляєш. Не так як тепер, што гурба забавок і воно гребеться в тих забавках. А тогди ж не било забавок, оно «Тосі-тосі, пуойдем до Явдосі». Што видумуєш і плєтеш», – пояснювала Лідія Хворось зі Збуча.

Віршиків і пісень для забавляння дітей було багато. У них розкривався світ традиційного підляського села з його окремими персонажами – куркою, котиком, мишкою, свинкою, зайчиком.

Популярною була передусім колисанка, яка починається зі слів «Люлі-люлі». Ось варіант зі Збуча:

Люлі-люлі-люлі

Прилєтіелі кури.

Сталі сокотаті

Нема чого даті.

Трошку горошку,

Жміеньку ячміеньку

І трошку гречкі,

Коб неслі яєчкі.

Дорослі любили заохочувати дітей плескати в долоні, промовляючи віршик, який починається зі слів «тосі-тосі». Існувало кілька його варіантів: 

Тосі-тосі лапкі,

Поїедем до бабкі.

Бабка дасть піружка

У обіедві лапкі.

Пестячи стопу дитини, промовляли віршики, які починалися зі слів «Кую-кую нуожку». У Клениках функціонував такий варіант:

Кую-кую нуожку,

Поїедем в доруожку.

Доруожка кривая,

Кобилка сліпая.

Зачепіліся за пень,

Простоялі ціели день.

Частим героєм віршиків був котик – чи не найулюбленіший персонаж творів для дітей. Як приклад можна навести забавлянку з Клеників:

Коте сіви, не ході по сліви,

Бо ти слівкі поїсі

І дітяті не дасі.

Коту руси, не ході по груши,

Бо ти груши поїсі,

Для дітята не дасі.

Коте, коте, котку,

Не ліезь на колодку,

Бо з колодочкі упадеш

І головку розоб’єш.

Багато у дитячих творах є зменшувально-пестливих форм, хоча існує також група віршиків із дещо моторошним змістом. Наприклад, дуже популярна «Сорока-ворона». Іще один приклад із Клеників:

Сорока-ворона по припічку скакала,

Діетям кашку давала.

Тому дала, тому дала,

А тому шийку завертіела,

Фир, фир полєтіела,

Куди сама захотіела.

Завдяки колисанкам і коротеньким забавлянкам діти вивчали мову, знайомилися з довколишнім світом, а також вибудовували зв’язок із батьками, дідусями та бабусями, які найчастіше жили з ними в одній хаті.

«Віся віесіт…»

Дитячий фольклор функціонував тоді, коли люди вже не співали веснянок, коли припинилися традиційні хрестини та обрядові весілля. Він протримався, бо існувало природне мовне середовище: говіркою не лише спілкувалися батьки з дітьми, а й самі діти користувалися нею між собою у щоденних контактах – вдома, на вулиці, у школі, в літніх таборах. Тому частина дитячого фольклору – це забавлянки, які функціонували у цьому середовищі: лічилки, прозивалки й віршики, що їх діти навчилися від своїх родичів.

Цікавою групою фольклору були передусім загадки, хоча традиційні такі твори пропали доволі швидко. Чому? Можливо, через те, що у них описувався світ, якого вже давно не існувало.

Давні загадки вдалося записати від Ніни Маркевич з Дашів: «Горбатенькє, скруозь поля пробижит і дудому прибижит, цілий год проліжит, а на літо знов бижит – удгани, пані, що то є?». Відповісти на таке питання поколінню міських жителів непросто – це серп. «Колісь сиділі і загадувалі одни до других, – говорила пані Ніна. – В ліси рубают, до села в’юри лєтят, що то такоє? В церкви дзвонят, а в селі чути».

Або й така загадка: «Удгани пані – кулько на неби зурочок, туолько у землі дирочок». Хтось, хто не жив у селі та не бачив полів після жнив, ніколи й не здогадається, що йдеться про стерню.

Ще одна загадка, цього разу записана від Віри Федорук із Клеників: «Віся віесіт, ходя ходіт. Віся впала, ходя з’їела». Цю загадку не відгадає, мабуть, ніхто, хто не бачив традиційного сільського обійстя, по якому ще кілька десятків років тому вільно ходили свині, рили землю на подвір’ї та й узагалі лізли в шкоду. Отже, відповідь така: віся – це яблуко (або груша), а ходя – це свиня.

Бувало, що до дитячого фольклору потрапляли дуже давні за походженням твори календарно-обрядового циклу, які, втративши свою сакральну функцію, стали просто незрозумілими. Це були різні заклички, примовки, ворожіння. Ось приклад, записаний від Людмили Юзвіюк з Чижів, який промовляли, якщо довго не йшов дощ:

Дощик, дощик крапоні,

Люде з поля прожені.

А як дощ іде то:

Дощик, дощик перестань,

Ми поїедем на Йордань.

Популярними в багатьох селах були заклички до сонечка, лелеки, зозулі.  До останньої зверталися передусім дівчата, хоча пробували ворожити також дорослі. «Зазуля, перегаруля, скажи, куолькі мніе ліет до весіеля. А баби такії стариейши смияліся – куолькі ліет до смерти. Вона кукає і лічиться куолькі, а тогди, як перестане, то оборочуваліся і грошикі кідалі за себе ґля зазулі», – пояснювала Віра Ничипорук із Малинник.

Бабуся з онукою, 1960-ті роки

Непристойний дитячий фольклор?

Дитячі твори – це не лише пестливі пісеньки і віршики, але й ціла низка текстів грубих, з негарними словами і підтекстами, часто нецензурних і навіть богохульних. Бо як сприймати віршики, що асоціюються з молитвами?

Отче наш, батько наш,

Кури крав, пуд піеч ховав,

Діеткі сказалі, батька зв’язалі.

Положилі в ступу, товкачом у дупу.

Подібні твори функціонували у середовищі підляських дітей, які чомусь любили говорити таке:

Во ім’я отца і сина,

Кубаса і солоніна.

Перероблювали також тексти колядок на зразок:

Нова радость стала,

Баба з печи впала.

Однак, як не дивно, ціла низка дитячих творів – це пісеньки і віршики із сексуальними натяками, часом прихованими, але нерідко – дуже виразними та навіть вульгарними. Як зауважують дослідники українського фольклору, еротичні підтексти у дитячому фольклорі мають художні образи ґудзика, щуки, печіння рибки, гриба. Якраз збирання грибів – частий мотив творів для дітей.

Чи у такому віршику, записаному в Клениках, приховані еротичні натяки?

Не тепер, не тепер

По гриби ходіті.

Осєнєю, осєнєю,

Як будут родіті.

Не сама, не сама,

Оно з паробкамі.

Не з мішком, не з мішком,

Оно з коробкамі.

Наскільки цей віршик можна вважати цілком звичайним, настільки ж інші «дитячі» твори, як-от наведений нижче, мають дуже виразний еротичний зміст:

Наша (…) захвориела,

Захотіела молока.

Не попала пуд корову,

А попала пуд бика.

Бувало, що функціонували два варіанти одного й того самого віршика. Ось цензурна версія:

Біег котік через плотік,

Подер нуожку і животік.

Стала куошка шкодоваті,

Медом нуожку шмароваті.

А ось – зовсім некоректний варіант:

Скакав куот через плуот,

Обдер яйця і живуот.

Його куошка шкодовала,

Медом яйця шмаровала.

Таких прикладів дитячого фольклору – багато. Часто їхніми героями є дід і баба («Колихала баба діеда, од снеданя до обіеда»). Чому саме у творах для дітей є сексуальні мотиви, та чому у них часто згадують про діда та бабу? Зараз, говорячи про дідусів і бабусь, ми маємо на увазі стареньких людей. Однак у традиційному суспільстві цим «старикам», які забавляли дітей, було найчастіше років 40. Отже, натяки, як і відверті сексуальні фрагменти з дитячих творів, були спрямовані безпосередньо до них. Тому дід і баба – це, як не дивно, одні із найсексуальніших персонажів підляського фольклору.

Варто зазначити, що нецензурні варіанти народних творів дослідники часто залишали осторонь – як надто вульгарні приклади, не варті того, щоби вводити їх до серйозних фольклорних видань. Однак вони також важливі, оскільки вони показують, що народ, який різко засуджував неморальну поведінку, все-таки думав про «ці речі» та більш або менш відверто про них говорив. Такі твори показують також, з чого і як сміялися у традиційному суспільстві. Можна навести тут ще один не надто пристойний віршик, який демонструє, що народ сміявся з усіх, навіть зі священників:

Зажурилась попедя

Поміжду попамі,

Што веліка купіна

Поміжду ногамі.

Школярі, 1930-ті роки

Тема дитячого фольклору – доволі широка, бо це не лише колисанки, коротенькі пісеньки, ритмізовані віршики, загадки та інші невеличкі форми, але й дитяча мова, тобто перші слова, які говорили діти. Коко (яєчко), зюзя (холодно), жижа (гаряче), ґава (собака), ґаґа (гуска) – це лише кілька прикладів. Усе це витіснила польська мова, хоча деякі батьки і дідусі  з бабусями ще співають малюкам колисанки та розповідають їм різноманітні віршики.

Певною спробою відродити традицію забавляти дітей своєю, а не чужою мовою, є публікації українського та білоруського середовищ. Як приклад можна навести книжку «Котилася торба з високого торба», видану Союзом українців Підляшшя. У ній розміщені колискові, загадки, забавлянки, пісні та казки.

Традиційних регіональних дитячих творів навчають вчительки української мови у садках на Підляшші. Можливо, завдяки цьому дитячий фольклор певною мірою таки буде функціонувати у своєму природному середовищі, тобто серед  дітей, а не лише на сторінках різних видань.

Фото з сімейного альбому авторки

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Єлизавета Томчук: «Робота в дитячому ансамблі – це велика відповідальність для керівника»

Людмила Лабович ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №26, 2020-06-28 Ансамбль пісні і танцю «Ранок» є візитівкою підляських українців та найбільшим гуртом, що об’єднує дітей і молодь,...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*