«Я воював за Україну…»

Степан МігусІСТОРІЯ№6, 2014-02-09

70 років тому помер творець дива під Замостям

10 лютого минає 70 років від дня смерті генерала Марка Безручка. Він спочив не в українській землі, хоч за неї воював, а на цвинтарі варшавської Волі.

Марко Безручко
Марко Безручко. Фото з сайту histans.com

Непросто в польській та українській історіографії знайти фаховий аналітичний матеріал про українського генерала, який призупинив будьоннівську навалу на Європу. Це він знекровив більшовицькі війська під Замостям. «Я воював за Україну, а не за Польщу!» – любив підкреслювати генерал. Справді, все його життя позначене боротьбою за Батьківщину. Воюючи за Україну, він причинився до збереження Європи від більшовицьких багнетів, які мали нести світові «світлу і справедливу владу трудящих мас».

Hа боці свого народу
Ім’я генерала Марка Безручка майже невідоме в Україні. Його повинні знати не лише українці, але й сусіди України, поляки, а також вся Європа. Генерал Марко Безручко цього заслужив. Він народився 31 жовтня 1883 р. в містечку Великий Токмак Херсонської губернії. Хлопець закінчив учительську семінарію, трохи вчителював, але вирішив стати військовим. Навчання продовжив у Одесі, де закінчив юнкерське училище. Там він познайомився і подружився з одеситом Всеволодом Змієнком, з яким згодом доля не раз його поєднувала. Після училища М. Безручка направили до 106-го Уфімського піхотного полку, а В. Змієнко, з яким його життєві шляхи неодноразово перетинатимуться, служив спочатку в Очакові, потім в 11-му піхотному полку в Житомирі, де командиром був Антон Денікін. Друзі тримали зв’язок і 1912 р. разом продовжили навчання в Миколаївській академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчили якраз перед початком війни – влітку 1914 р. Там М. Безручко вчився разом з майбутніми генералами армії УНР Олександром Вишнівським і Василем Киреєм.
Під час Першої світової війни М. Безручко був начальником штабу піхотної дивізії. Він 1917 р. разом з іншими військовиками українського походження став на бік свого повсталого народу і взяв активну участь у творенні української армії. Тільки з виникненням Української держави у квітні 1918 р., на армію звернули увагу, тому що на чолі держави стояв військовик – генерал Павло Скоропадський. Тоді багато колишніх офіцерів царської армії пішли до новоствореної армії. Серед них і Безручко, якому доручили служити в Генеральному штабі. Він був одним з тих, кому не подобалося, що в українській армії було багато російських монархістів, яким відкрито протегував сам гетьман. Тому під час короткотривалої війни між гетьманом і Директорією М. Безручко прийняв бік останньої. Наприкінці 1918 р. його призначають начальником оперативного відділу Генерального штабу армії Української Народної Республіки. Полковника Безручка 26 березня 1919 р. призначили до Корпусу Січових стрільців, командиром якого був полковник Євген Коновалець. Там Безручко став начальником штабу і членом Стрілецької ради. Корпус, який складався з 5 полків піхоти, 6 полків артилерії і кінного дивізіону, був одним з найбільш боєздатних і дисциплінованих з’єднань українських військ. Він брав участь у важких боях з більшовиками під Бердичевом. Протягом 1919 р. корпус вів важкі бої на Поділлі, відбиваючи наступи червоних і білих, аж поки 7 грудня 1919 р. армію УНР не інтернували поляки в Луцьку.
На початку 1920 р. Симон Петлюра доручив полковникові Безручку сформувати 6-ту стрілецьку дивізію Січових стрільців. Після підписання Варшавського договору між УНР та Польщею 26 квітня 1920 р. 6-та Січова дивізія М. Безручка і 3-тя Запорізька дивізія Олександра Удовиченка розпочали спільно з 3-ю польською армією наступ на Київ і 7 травня визволили місто від червоних. Через місяць боїв командування Червоної армії зосередило проти об’єднаних польсько-українських військ чималі військові сили. Більшовикам вдалося перехопити ініціативу. Кінна армія Семена Будьонного захопила Броди. Упав 26 липня Тернопіль, де 1 серпня було проголошене утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Під кінець серпня лінія фронту перекотилася на Холмщину по лінії Красностав–Замостя. Першу більшовицьку кінну армію перекинуто на допомогу Західному фронтові Михайла Тухачевського, якого 12–16 серпня поляки розбили на Віслі. Вона повинна була вдарити полякам у тил і вийти в районі Люблина. Але на шляху червоних було Замостя, в якому розташувалася частина 6-ї Січової дивізії Армії УНР М. Безручка – штабна сотня, сотня 6-го кінного полку, 6-й технічний курінь і гарматна батарея. Місто було оточене червоними. Разом з українцями обороняли Замостя польські підрозділи – два курені, неповний 31-й полк піхоти, 2 бронепотяги і дивізіон артилерії. Оборону Замостя очолив полковник М. Безручко, а його давній друг, ще з Одеси, полковник В. Змієнко був начальником штабу оборони.

Диво під Замостям
Коли 1-ша кінна армія Будьонного підійшла до Замостя, полковник М. Безручко, який за тиждень перед цим прибув до міста з частинами своєї дивізії, за короткий час устиг побудувати міцну оборону. За чотири неповні дні, з 25 серпня, навколо міста сапери поставили 18-кілометрову лінію дротяних загород, подекуди навіть у 3–4 ряди. За ними споруджено опірні пункти, кулеметні гнізда, з’єднані глибокими траншеями. Під керуванням старшин технічного куреня дивізії щоденно на оборонних роботах добровільно працювали близько 3–5 тис. мешканців міста і навколишніх сіл. Була ґрунтовно підготовлена до оборони фортеці в Замості, де розміщався штаб дивізії на чолі з полковником В. Змієнком. Завдяки цим заходам невелика залога Замостя змогла зупинити наступ значно більших сил армії С. Будьонного. Загалом полковник М. Безручко мав близько 6 тис. вояків.
Увечері 29 серпня передові частини Будьонного атакували оборону української дивізії. Але зустріли несподіваний щільний вогонь і відступили. Протягом ночі будьоннівці оточили Замостя і вдосвіта 30 серпня розпочали атаки з різних напрямків, щораз посилюючи натиск. Захисники Замостя билися завзято. Опісля С. Будьонний не раз згадував про важкі бої і великі втрати під час цього побоїща. Наприкінці 30 серпня, коли супротивник пробився під стіни фортеці, в його тилах з’явилася 16-та бригада дивізії під командуванням полковника Романа Сушка. Її стрільці, здебільшого галичани, сміливо атакували кіннотників і суттєво допомогли вистояти частинам залоги Замостя. Переконавшись, що подолати оборону 6-ї січової дивізії і заволодіти Замостям не вдасться, Будьонний відвів свої зріділі частини в напрямку Володимира-Волинського.
Будьоннівські підрозділи були остаточно розгромлені. Після оборони Замостя М. Безручко став генералом, його призначили командувачем Середньої групи військ Армії УНР у складі 5-ї та 6-ї дивізій, яка, провівши у жовтні контрнаступ проти більшовицьких військ, зайняла Поділля по лінії Шаргород–Бар–Літин. У цей час поляки, які перейшли в контрнаступ, разом з українськими військами вийшли на лінію Старокостянтинів–Зв’ягель і зупинилися, вважаючи свою мету досягнутою. Мало того, вони пішли з Москвою на переговори про перемир’я. Українським військам довелося відвойовувати свою землю в одиночку. Аж поки 21 листопада війська армії УНР в результаті контрнаступу червоних змушені були перейти Збруч, за яким уже хазяйнували поляки. Українську армію інтерновано.
Про героїзм українців під Замостям забули не тільки в СРСР, але й у Польщі. Польська історіографія культивує «чудо на Віслі», а про участь українців у розгромі Червоної армії мовчить. Правда, ще 1938 р. відомий польський військовик Тадеуш Кутшеба в книжці «Wyprawa Kijovska» вперше віддав належне Безручку та його бійцям.

Від інтернування до еміґрації
Наприкінці 1920 р. М. Безручко очолив військову місію і штаб Армії УНР у Варшаві. На початку 1921 р. він став військовим міністром УНР, а також віце-міністром уряду УНР в екзилі. Саме він займався добробутом інтернованих українських вояків. М. Безручко жив у генеральському бараку в одному з таборів для інтернованих вояків армії УНР у Щипйорні разом з дружиною Клавдією. Він керував табором, а його дружина заробляла на життя живописом. Там же жила родина В. Змієнка. Поляки 1924 р. почали ліквідацію таборів вояків УНР. М. Безручко прийняв запрошення митрополита Андрея Шептицького працювати в Осмолодах під Львовом, де вже працював перший начальник штабу Корпусу Січових стрільців полковник Андрій Мельник, майбутній провідник ОУН. Проте поляки, чиє становище в Галичині було непевним, запротестували і не дозволили виїхати. Польська влада боялася, що популярний на українських землях М. Безручко підніме повстання проти Польщі. Генералу запропонували працювати в Картографічному інституті Війська польського у Варшаві. У 1931–1935 рр. М. Безручко очолював Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві і редаґував військовий альманах «За державність» – цінне джерело з історії визвольних змагань 1917–1922 рр. Пережите і набутий досвід під час війни за незалежність М. Безручко описав у книжках «Від Проскурова до Чорториї» (Каліш, 1924), «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині» (Каліш, в-во «Чорномор», 1932 р.). Під час відзначення 20-річчя відродження Польщі влада нагородила М. Безручка орденом «Vіrtutі Міlіtarі», проте він відмовився прийняти його. «Я воював за Україну, а не за Польщу», – заявив ген. Безручко.
Генерал Марко Безручко помер своєю смертю від важкої хвороби 10 лютого 1944 р. під час Другої світової війни. Він похований на православному цвинтарі на Волі у Варшаві. Там же упокоївся і Всеволод Змієнко. Генерали дружили до самої смерті Змієнка 1938 р. ■

У матеріалі використано публікації Г. Змієнко-Сенишин, О. Колянчука, О. Вішки, В. Джуваги, О. Литвина, М. Науменка та інших.

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*