Христина Заник ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №35, 2019-09-01

Інтерв’ю з Катериною Полевчак, головою Мазурського відділу Об’єднання українців у Польщі 2016-2019 років.

Звітно-виборча конференція, яка відбулася 14 липня у Ґіжицьку, викликала бурю емоцій, які не вщухають і досі. Після того, як відділ продемонстрував багато успіхів: організація дитячих, мистецьких, церковних подій, поїздки в Україну, участь у важливих заходах у Варшаві, налагодження співпраці з різними культурними організаціями, – відбувся внутрішній розкол або ж «заколот», як дехто вважає. Уперше в історії організації голова відділу та управа не отримали абсолюторії. Наш журналіст, присутній на конференції, назвав цю ситуацію тупиком і розповідав, що учасники настільки були зайнятими висуванням закидів та звинувачень, що йому здавалося, ніби про його присутність забули. Після конференції та її критичної оцінки з боку голови ОУП Петра Тими в редакцію надійшов лист від Вікторії Петюк з ґіжицього гуртка. Його авторка критикує Петра Тиму і закидає Катерині Полевчак авторитарний стиль управління. Не забарився і лист підтримки пані Полевчак, який підписало біля ста осіб. Ми спробували розібратися в ситуації та поспілкувалися з колишньою головою Мазурського відділу ОУП про її трирічну роботу в організації та про саму конференцію.

Остання конференція була досить нелегкою: багато емоцій під час і навіть після заходу. Розкажіть про те, як ви оцінюєте подію.

У мене залишилися дуже неприємні враження. Я не сподівалася, що до мене і людей, які зі мною працювали, до того, що ми робили за останні три роки, можна аж так негативно ставитися.

А що конкретно відбулося? Чи це означає, що у відділі є якісь дві команди, які не можуть домовитись?

Справа, здається, в особистостях. Я думаю, що найбільша проблема тут – це заздрість, яку відчувають особи, котрі виявилися моїми противниками. Бо іншої причини я тут не бачу.

Тобто?

Наприклад, мені закидають, що я не є людиною з Ґіжицька, а посаду голови відділу має займати хтось місцевий. Раніше це нікому не перешкоджало. Окрім того, на конференції прозвучала заява, що зі мною працювали «випадкові люди». Що це значить? Всі, хто зі мною працював, були з української громади, з Ґіжицька і околиць. Багато з них раніше також допомагали організації, не лише тоді, коли я була головою. До нас долучилося немало нових волонтерів, але хіба це погано? Мені також казали: недостатньо вдягти вишиванку, йти уперед і чекати на медалі. Цього я також не можу зрозуміти, але ця теза виразно прозвучала на конференції. Почула я також закид щодо шевченківського концерту (березень 2019) у виконанні Львівської державної хорової капели «Дударик», що нібито був поганий репертуар. На щастя, цей концерт слухала половина Польщі: чи було у ньому щось не так?

Я пам’ятаю, що попередня спроба організувати конференцію була ще півроку тому, і тоді виявилося, що ґіжицький гурток не провів збори (тобто гурток діє фактично від лютого цього року). Чи тоді вже існувала проблема? А тепер ці звинувачення на конференції стали продовженням процесу?

Я думаю, так. Я не робила тих зборів гуртка (хоча управа відділу може провести такий захід). У грудні 2017 року на Раді відділу я представила регламент від Головної ради Об’єднання, і там було чітко зазначено, що виборчі збори гуртків мають відбутися до кінця червня, а до кінця грудня – звітно-виборча конференція відділу. В гуртку не було голови, не було повної управи, але ще 2-3 особи там залишилися. І якщо вони були свідомі того, що мають організувати збори гуртка, але не зробили цього… що я можу сказати.

І членам ґіжицького гуртка точно про це повідомили?

Так, тоді було кілька членів гуртка, зокрема й Вікторія Петюк. За іронією, вона сама це речення записала у протоколі. Я терміну дотрималася – скликала усіх делегатів на 15 грудня, знала, що зборів у гуртку не було, але не знала, що з цим зробити. У мене не було документів – навіть списку членів, бо мої попередники не передали – я не знала, хто в Ґіжицьку є членом гуртка, а хто – ні. Я вважаю, що такі збори треба організовувати ретельно і поширити цю інформацію для громади. Треба дати знати усім членам, а також людям, які, можливо, хотіли би стати ними.

Давайте повернемося до початку. Розкажіть, як почалася ваша робота у цьому відділі та загалом робота в Об’єднанні українців у Польщі.

Я приїхала до Ґіжицька в 2011 році. Спершу почала співати у хорі «Камертон». Про те, що такий хор є, я дізналася від тодішнього пароха – отця Василя Кепещука. Він при мені сказав голові відділу: візьміть цю дівчину до свого колективу. Я навіть не знала тоді, що це за хор. При церкві, думаю, кожен може співати, але виявилося, що є інший хор, який діє при ОУП. Я запитала, коли буде репетиція, прийшла співати. При нагоді дізналася, що незабаром відбуватимуться концерти духовної музики, в яких взяла участь як хористка. Перший захід, до якого я долучилася організаційно, – Дні української культури. Головою гуртка була тоді Анна Филяк. Вона була також вчителькою української мови, а мої діти ходили на ці уроки до пункту навчання. Я в неї розпитувала, як вони собі дають раду на уроках. Тоді вона мене попросила допомогти з організацією Днів української культури. Це був 2012 рік, червень. Я, звичайно, погодилася. Із цього почалася моя громадська робота в ОУП у Ґіжицьку.

Скільки людей організовували ці Дні?

Точно не скажу, до самого організаційного процесу було залучено понад 50 осіб. Всі обов’язки були поділені. В Ґіжицьку є такі активні люди: коли треба, приміром, спекти печиво, чи зробити вареники, вони охоче це зроблять. Хтось займався підготовкою сцени до виступу. І цих людей дуже багато, на заходах вони завжди займаються подібними речами. Свій внесок зробили також українські підприємці, які проживають в Ґіжицьку. Потім були канікули, після канікул – Концерти духовної музики. Тоді я теж трохи допомагала: щось купити, спекти, підготувати залу. Потім були шкільні заходи. Я включилася у відзначення 20-ліття пункту навчання української мови у грудні 2012 року в Ґіжицьку. Їх організувала Аня Филяк спільно з сестрою служебницею Оленою, яка навчала релігії, та з батьками.

А ви тоді вже були членкинею Об’єднання?

Я стала членкинею гуртка ще у мої 16 чи 17 років, коли навчалася в українському ліцеї в Лігниці. Це був 1990 чи 1991 рік. Відтак в Об’єднанні я вже майже 30 років – спочатку в Лігниці, потім після закінчення ліцею переїхала туди, де жила і де жили мої батьки, і там також стала членкинею. Це Західнопоморське воєводство, місто Інсько.

А в керівних органах ви були також?

Я була членкинею, пізніше – в управі, потім займала посаду заступниці голови і була членкинею ради Щецінського відділу ОУП. Усе це – від 1992 року аж до часу, коли я потрапила до Ґіжицька. Приїхавши сюди, я нікому не розповідала про це, але з часом воно якось стало відомо. Як в членкині організації у мене завжди було переконання: я є українкою. Де б я не була, я хотіла бути з українцями, з українською громадою, працювати разом. Для ґіжиччан, можливо, тоді було дивно, що я активно долучилася до роботи, але для мене це природньо: я приїжджаю в місце, де діє українська громада, і працюю з ними.

Отже, коли ви приїхали до Ґіжицька, головою відділу був…

Іван Пік.

І як усе відбувалося тоді?

У гуртку я допомагала. Пізніше долучалася до подій, які організовував відділ. 8 грудня 2013 року відбулася звітновиборча конференція відділу, на якій Іван Пік погодився продовжувати роботу на посаді голови, була обрана нова управа, а мені запропонував посаду секретаря. У 2013 році я стала членкинею управу відділу. У грудні 2015 року Іван Пік пішов з посади голови відділу та запропонував на цей пост мене.

Тобто у вас з Іваном Піком була добра співпраця і гарні відносини?

Я так завжди вважала. Я старалася працювати найкраще, як умію. Думаю, що голові (хто б ним не був) потрібно допомагати, бо ж ясно, що голова тих обовязків має найбільше. Ніколи не чула, аби пан Іван був невдоволений чимось, що я зробила. Натомість після того, як у грудні 2015 року він відмовився від посади голови відділу, у лютому 2016 року відбулася надзвичайна конференція відділу, на якій обрали мене.

То ви були головою 3,5 роки.

Нам прийшов лист – відповідь на статтю Петра Тими. Як одну з претензій Вікторія Петюк називає ваш «авторитарний стиль управління». Цікаво, як це тепер і як було раніше?

Я не хочу оцінювати роботи пана Івана.

Гаразд, тоді як ви би назвали свій стиль управління? Чи були авторитарні елементи?

Я б не назвала це авторитарним стилем. Важливі справи я часто обговорювала по телефону з різними людьми з управи.

Розкажіть про свої найбільші досягнення.

Мабуть, це те, що мені вдалося заохотити до співпраці багато людей – і молоді, і людей середнього віку. Я задумувалася, чому в нас так мало волонтерів, адже тут є випускники українських шкіл, української філології, колишні голови гуртків, ті, хто міг багато привнести до роботи організації. Я хотіла співпрацювати з усіма. Упродовж 3,5 років в домівці ОУП ми зробили дуже багато. Провели технічні роботи, маємо бібліотеку. Завжди, коли до нас приїжджали гості, чи то з Польщі, чи з України, ми зустрічали їх в домівці, частували. Ми хотіли, щоб це місце трохи ожило. Наприклад, з нагоди тих подій деякі люди з Ґіжицька вперше прийшли до домівки. Я їх вітала. Хотіла зробити це з усмішкою на обличчі, але насправді мала на очах сльози. Мені було прикро, що домівка (великий зал) існує вже понад 10 років, а є ґіжиччани, які ще жодного разу там не були. Ще у 2012 чи 2015 році на святах дитячої творчості було дуже мало дітей, але вже у 2016 виступили вихованці 9 пунктів навчання з 10, які існують на терені відділу. У 2017 році виступило, здається, 8, тоді забракло Круклянок і Позезджа (тобто пунктів навчання, у яких вчителькою є Вікторія Петюк). Утім, приїжджали діти, які вже від давна не брали участі у заходах. Будри, Собєхи, Вєнцкі, Ґавліки-Великі. З 2012 по 2015 рік їх ніхто не бачив на святах дитячої творчості, а пізніше вони почали приїжджати. Так що для мене це була і є велика радість.

Великим успіхом нашої громади, шо проживає на Мазурах, були спільні поїздки в Україну. Брали в них участь всі, хто хотів. Ідея була така, що ці поїздки для дітей. Але з дітьми їхали і батьки, часто цілі родини. До цих поїздок долучалася молодь. Також важливими були виїзди на різні заходи до Ольштина, Варшави чи Ґданська. Це все служило єднанню нашої української громади. Думаю, що до досягнень можна зарахувати також танцювальний колектив, який зараз діє в Ґіжицьку і успішно виступав навіть на загальнопольських фестивалях в Ельблонзі та Кошаліні, а також в місті Дубно в Україні. Я не вважаю, шо це лише мої досягнення. Це успіх усієї української громади, з якою я мала нагоду співпрацювати. Ідей і думок можна мати багато, але ще потрібно мати охочих людей, щоб це все реалізувати. Тому це дуже важливо, що було багато таких людей, з якими я могла творити добро.

А про які речі ви шкодуєте? Що не вдалося зробити?

Напевно, на кінець 2018 року я повинна була зробити звітно-виборчу раду відділу, я цього не зробила. Коли ми зібралися 15 грудня (на плановану звітно-виборчу конференцію – ред.), я не подумала, що можна обговорити ті ж питання – звіт роботи гуртків, плани на наступний рік. В програмі було також звітування. Конференція не почалася, а я не подумала, що, маючи в залі всіх делегатів, можна інші заплановані питання провести. Це, мабуть, не добре. Також мені закидали, що я не робила зустрічей з управою відділу. Коли у мене були якісь питання, я проговорювала це по телефону з членами управи. Ніхто не заперечить того, що я справді дзвонила, розпитувала. Можливо, були якісь поодинокі менші справи, про які я вважала, що немає потреби скликати управу відділу й запитувати, чи можу я зробити те чи те. Мені закинули, наприклад, що «ми нічого не знали про співпрацю з філармонією з Ломжі» або про співпрацю з греко-католицькою парафією в Ольштині. Якось через міське самоврядування до нас звернувся директор з філармонії у Ломжі та сказав, що він зацікавлений концертом духовної музики і коли до нас приїде церковний хор, було б добре, якби він виступив і в них. Я запропонувала це одному з хорів, спитала, чи вони б хотіли – вони з радістю погодилися. Якщо ідеться за греко-католицьку парафію в Ольштині, я не задумувалася ні хвилини. Вважала, що якщо є таке бажання (наших сусідів), щоб виступив у них хор з концертом духовної музики, прошу дуже, нехай концертують. Чи насправді до таких справ, потрібно скликати засідання управи відділу?

А після конференції в липні ви вже спілкувалися з її учасниками?Була можливість поговорити?

До мене ніхто не звертався. Зрештою, я сама також цього не робила. Я навіть не знаю, про що їх запитувати. Я вважаю, що такий підхід до мене – цей зачитаний під час конференції лист, закиди – усе це дуже несправедливо, і більшість того, про що написано у листі, – неправда.

А що саме не є правдою?

Наприклад, те, що збори управи і ради відділу не відбувалися. У кінці 2016 та 2017 років ради відділу відбу валися завжди. Була також ситуація, коли Вікторія Петюк звернулася до мене із пропозицією зробити зустріч управи відділу й управи гуртка. Потім вона сказала, що немає необхідності, аби приїжджали всі люди з відділу, вистачить нас, місцевих. Казала, що вони хочуть поговорити, розпитати про деякі речі. Звичайно, я погодилася. Ми прийшли на цю зустріч, нас розпитували про оплату домівки, її функціонування, пошук коштів, подачу грантів. Ми поговорили, я відповіла на їхні запитання. А пізніше у листі вони мені закинули, ніби на зустрічі була дуже неприємна атмосфера. Я так розумію, що вони навмисно хотіли зробити цю зустріч, аби потім мені дорікнути? Звісно, ніхто не скаже, як було насправді. По-моєму, жодної неприємної атмосфери там не було. Ми просто поговорили.

Щодо новообраного голови. Чи був у вас досвід співпраці з ним?

Я бажаю Адамові всього найкращого, нехай працює якнайдовше і ефективно. Адам Цалка – це людина, яка проживає у Крухлянках і зараз є головою місцевого гуртка. Колись головою того гуртка була його мама – пані Анна. Вона залишалася на цій посаді понад 25 років – за це їй велика шана і вдячність, що вона так довго займалася громадською роботою. Той гурток був дуже активним. Вони організовували масштабний захід – Ніч на Івана Купала, а ще багато інших: до роковин акції «Вісла», до дня народження Івана Франка, Тараса Шевченка, концерт патріотичних пісень при нагоді свята УПА, колядки. Вона дуже багато організовувала подій з – членами ОУП та церковним хором (часто це ті самі люди), Адам багато їй
допомагав. Я сама їздила на Купальські ночі та бачила, що він долучається до організації заходу з технічного боку. Це дуже масштабна подія – вона триває один день, а підготовка займає півроку або більше.

Як відбувається співпраця з місцевою владою?

Як голова відділу я співпрацювала з маршалковським урядом, із трьома районними представництвами влади: Ґіжицьким, Венґожевським і Голдапським, а також із міською адміністрацією в Ґіжицьку. Наша робота була дуже ефективною, зрештою, ґіжицький бургомістр присудив мені дві нагороди. Тобто він також помітив, що наша українська громада – активна (я ніколи не вважала, що ця нагорода для мене конкретно, вона – для нашої громади). Окрім цього, відбувалася співпраця з адміністрацією ґміни та різних населених пунктів: Бані-Мазурські, Будри, Круклянки, Видміни, Ґіжицько, Венґожево, Мілки – загалом їх сім, якщо я нікого не забула. Тож із місцевою владою працюється дуже плідно.

Що ви будете робити далі? Чи долучатиметеся до діяльності Об’єднання?

Звісно, що так. Я не думаю, що варто через кількох людей повністю йти з організації, це не мало би сенсу. Я працюю в ОУП, чому вони мають руйнувати ті ідеї, які я сповідую з 16 років, а навіть від дитинства? Цього точно не буде. Мені незрозуміло, чому люди так чинять, бо так сталося не тільки зі мною. Хочеться, щоб на українців дивилися як на дружню громаду, яка вміє побудувати добрі відносини.

Поділитися: