«Я б хотіла продовжити роботу з митцями і перформерами, які живуть у Польщі та представляють інші культури»

Оля Русіна ■ КУЛЬТУРА ■ №26, 2019-06-30

Розмова з режисеркою вистави «Лоуренс з Аравії» Веронікою Щавінською.

Фото – FacebookLaboratorium Nowych Praktyk Teatralnych

Герої на сцені говорять кількома мовами, а два екрани з обох боків від глядачів показують субтитри українською або англійською. Актори весь час змінюють ролі: в якусь мить одна дівчат грає чоловіка з Судану, чоловік зображує канадця, про рідну країну якого він майже не знає. Це – спосіб, який польські актори і режисерка вистави Вероніка Щавінська вибрали, аби з іронією, але водночас критично розповісти про ставлення польського суспільства до «інших» – мігрантів, біженців, іноземців. Прем’єра «Лоуренс з Аравії» відбулася у червні 2018 року, а в березні 2019 вистава повернулася на сцену варшавського Звичайного театру (Teatru Powszechnego).

Ми поспілкувалися з Веронікою Щавінською про закулісся створення вистави, співпрацю з міжнародною групою і про те, як сьогодні в Польщі можна говорити про культурну чи мовну «іншість».

Перед тим, як з’явилася ця вистава, ви запросили до театру іммігрантів; великою мірою це завдяки співпраці з ними з’явилася «Лоуренс з Аравії». Як виглядала робота з міжнародною групою?

Спочатку ми зробили оголошення, потім запросили кількох вибраних людей на співбесіду, де пояснили, як ми собі уявляємо нашу співпрацю. До того, як почалися будь-які репетиції з акторами, ми з нашою групою співтворців зустрічалися і розмовляли на різні теми. Всі наші розмови оберталися навколо питань національності, її бачення, а також досвіду перебування в Польщі цих людей. Наприклад, ми дивилися польську комедію «День психа» («Dzień świra») і розмірковували, наскільки почуття гумору є універсальним.

Ми також багато говорили про театр. Наприклад, робили такі вправи: треба було відповісти на питання «Якби ти був/була польським міністром культури, що б ти порекомендував/порекомендувала театрам?». Ми також говорили про роль і досвід глядачів у театрі. У нашій групі були дуже різні люди – ті, хто добре розуміється на театрі, і ті, хто рідко туди ходить. Ми багато говорили про дуже прості речі: чому ти в Польщі, що тебе сюди привело, який у тебе досвід.

Які відповіді були для Вас найбільш несподіваними?

Наприклад мене вразила одна річ – дуже банальна, але це те, про що треба постійно нагадувати: наскільки присутність людей іншого походження або таких, що говорять з іншим акцентом, є для поляків важкою і незручною. Хоча у нашій групі всі, окрім однієї людини, говорили польською, деякі з них говорили справді чудово, з ледь відчутним акцентом. Попри це, вони розповідали, яке це спричиняє почуття незручності, наприклад, в магазинах. Один з учасників описав свій досвід: що він якимось чином почуває себе відповідальним за те, аби інша людина, поляк, не почувався незручно через акцент, який чує. І це мене дуже засмутило.
Також завдяки цим розмовам я дуже багато дізналася про країни, про які мені мало що було відомо, наприклад, про Саудівську Аравію чи Венеселу.

Одна з героїнь вистави каже: «у нас навіть немає біженців, самі емігранти». Сьогодні значення цих слів – біженець, мігрант, іноземець – часто розмиваються. Вони визначають людину, про яку ми говоримо, і впливають на наше трактування цієї людини. Яким Ви бачите значення цих слів у сучасному суспільстві?

Ці значення справді змінюються. Мені здається, що це залежить від конкретного історичного моменту. Зараз у Польщі обидва ці слова – біженець і мігрант – є тривожними, вони провокують у людей почуття якогось загального страху. Проте «біженець» має, мабуть, інтенсивніше значення. Це дивно, бо нам варто було б радше позитивно до цього ставитися: адже ідеться про людину, яка потребує нашої допомоги. Окрім цього, мені здається, що ми дуже легко вішаємо на людей ярлики: ось це імігрант, а це – біженець. Важливо, ким люди вважають себе самі, як визначають свій статус. Саме тому треба говорити про ці ярлики, щоб не міряти всіх однією міркою.

На те, як ми когось трактуємо, насправді впливають дуже неочевидні речі – наприклад, стать. Одна з героїнь вистави говорить спершу від імені жінки, а потім – від імені чоловіка.

Це тема, з якою я дуже часто працюю в своїх виставах. Певні слова і наше ставлення до них повністю змінюють значення, коли їх говорить людина іншої статі, але також іншого віку, іншої національності. У цій сцені героїня говорить не тільки від імені чоловіка, а й репрезентує суданського поляка або польського суданця. З’являється невпевненість – хто насправді це говорить? Мені здається, ми маємо сформовані очікування і часом взагалі не слухаємо, що людина говорить, не сприймаємо її слів у всій їхній складності, тільки відразу оцінюємо. Саму тому театр – це дуже гарний інструмент для того, аби підіймати цю тему; його засоби можуть наочно показати, як творяться подібні значення, як народжується наше ставлення до інших людей.

Фото надане Повшехним театром

Як сьогодні ефективно вести публічну дискусію на теми, які ми зараз із Вами обговорюємо? Як розмовляти про це і яке майбутнє такої дискусії в Польщі?

Одна з тих речей, які заводять нас в тупик – це те, що наші дискусії зазвичай дуже широкі. Я б хотіла уникнути відповіді на такі «глобальні» питання, оскільки я виступаю за те, аби кожен вів таку дискусію в своїй сфері. Я дуже рада, що ми зробили «Лоуренс» і я хотіла би продовжувати те, що розпочала ця вистава – наприклад, роботу з митцями і перформерами, які живуть у Польщі та представляють інші культури. Я б хотіла зробити більше вистав з такою міжнародною перспективою, які б нівелювала польсько-польські дискусії.

Польські дискусії на цю тему – дуже гострі. Розмови про біженців чи іммігрантів, побудову польського суспільства, яке спиралося би не тільки на народжених у Польщі поляках, що говорять без акценту – це дуже складна дискусія, яка ділить суспільство. Парадоксом натомість є те, що ми ведемо такі суперечки найчастіше в повністю польському колі. Ми обговорюємо проблеми, що стосуються «інших», не запрошуючи цих «інших» до дискусії. Це, мабуть, – спроба спростити дискусію, яка насправді є складною і комплексною.

Фото надане Повшехним театром

«Лоуренс з Аравії» – це же друга вистава у Звичайному театрі, яку грають з українськими субтитрами.

Тепер ми зробили з «Лоуренс з Аравії» справжню міжнародну виставу (ми граємо її з українськими та англійськими субтитрами), що дозволяє нам запросити більше глядачів, які інакше не прийшли б до нас через мовний бар’єр. Мене це дуже радує, оскільки один із перших імпульсів до створення «Лоуренс» – це була моя гірка рефлексія: гаразд, навіть у такому відкритому театрі, як Звичайний театр, трохи немає місця для глядачів, які живуть у Польщі та говорять іншою мовою; вони просто не прийдуть, по-перше, тому, що питання, які ми підіймаємо, можуть їх не цікавити, по-друге – є цей мовний бар’єр. Тому, наприклад, у виставі є промова однієї з героїнь, яку вона виголошує не польською мовою та без польських субтитрів. Таким чином польськомовні глядачі опиняються в такій ситуації, у якій зазвичай опиняються іноземці.

Ви підтримуєте звязок з іноземцями, з якими працювали над «Лоуренс»? Чи з цієї співпраці народилася дружба?

Якоюсь мірою зв’язки між учасниками міжнародної групи та командою театру існують до сьогодні. Однак вони не дуже міцні. Часом хтось пише, що хотів би прийти на виставу ще раз і привести когось із собою. Я відчуваю, що в межах цієї групи виникли певні взаємини – і мені трохи шкода, що я не розвиваю їх активніше. 

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*