Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №38, 2013-09-22
Саме цього дня відділ УПА «Месники–1» та один самооборонний кущовий відділ здійснили акцію проти польських збройних формувань у селі В’язівниці Ярославського повіту. Акція була спрямована не проти села як такого, не проти його мирного населення, а stricte проти озброєних дислокованих там членів різних польських відділів. На момент наступу там перебувало не менше як 28 вояків з 2 запасного полку Війська польського (вп), приблизно 20–30 членів Громадянської міліції (гм, пол. mo: Milicja Obywatelska – ред.) та незнана кількість озброєних селян, які були членами грабіжницького тилу ВП та МО. Останніх могло бути 50–100 озброєних чоловіків.
Причиною акції були вбивства та грабежі українців у березні – квітні 1945 р., учинені членами цих відділів та інших груп. Навесні польська держава продовжувала виконування угоди про репатріацію, укладеної з урядом УРСР 9 вересня 1944 р. Це був якраз період максимального тиску польського населення, щоб дощенту пограбувати майно українців, яке могло бути вивезене до УРСР й не стати його «законною» власністю (таким чином злочини проти українців мають також економічне підґрунтя).
Грабежем і вбивствами займалися поляки не лише з В’язівниці, але й інших сіл, наприклад, Радави чи Нелипковичів, проте на їх тлі якраз В’язівниця вирізнялася кількістю людей, зацікавлених у цих злочинах. Польські відділи обрали це село пунктом дислокації, оскільки це був також ґмінний центр.
Розміри грабунку українського села незнані, проте – правда, приблизно – відомо, якими людськими жертвами він супроводжувався. Так, 25 березня члени Громадянської міліції, Національної військової організації (пол. NOW: Narodowa Organizacja Wojskowa – ред.) і т.зв. «самооборони» вбили в Манастирі 9 українців; 27 березня у Молодичі – 4 українців; 29 березня у Нелипковичах – 4 українців; 1 квітня у В’язівниці – 13 українців (поміж жертв були жінки й діти: Олександр Міль мав 7 років, Роман Пука мав 10–12 років); 11–14 квітня вбивства й грабунок охопили присілки Бучину, Волю-Молодицьку, Мачуги, Лихачі, Заставні та потягнули за собою наступні українські жертви… Згоріла незнана кількість хат і господарств. Почалося формування польського етнічного й культурного характеру лівобережного Надсяння.
Не інші, а якраз вищевказані моменти, стали причиною акції УПА й Самооборонних кущових відділів (СКВ). Безперечно, наступ не був підготований як слід. Хвиля знищення українського села була настільки потужна, що вплинула на те, щоб здійснити його за всяку ціну, «навіть якби всі мали поплатитися життям», – так сказав потім командир акції Іван Шпонтак.
Зі звіту… і після звіту
Зберігся звіт з акції у В’язівниці, датований чомусь 10 березня 1946 р. (помилка автора?) й підписаний писарем командування 27 тактичного відтинка «Бастіон» та його командиром. У звіті відзначено: «У часі непомітного просування 4-х чот поміж селом В’язівниця і Сяном східні ворожі застави обстрілювали зі скорострілів, просуваючи чоту на роздоріжжя. Ворог, наляканий стрілами, звернув проти сходу, а 4 чоти з-над берега Сяну німим, але впертим бігом наступу вдерлися в село. Розпочалася боротьба на близькій віддалі з дезорієнтованим ворогом. Після знищення живої сили ворога, яка в паніці не могла оборонитись, було спалено 2/3 села».
Перебіг та прямі наслідки акції спростовує чимало з написаного авторами звіту. Не було «непомітного пересування», не було «паніки ворога», так само, як і його неспроможності результативно оборонятися. У звіті, який скомпрометував би І. Шпонтака-«Залізняка» як автора – якби не те, що його публікація в 40 томі «Літопису УПА» не вказує, чи сам «Залізняк» писав або підписав звіт – названо фантастичну кількість польських жертв у селі: 500 убитих, 250 поранених. Недаремно командир збройних сил Закерзоння, Мирослав Онишкевич-«Орест» потім наказав командирам відділів подавати реальні, а не вигадані розміри ворожих втрат.
Тактичні наслідки
Акція УПА була невдалою – члени польських формувань не лише не дали себе застати зненацька, а й переможно відбили наступ. Результат: приблизно 70 жертв на польському боці (переважно цивільних осіб, задушених у димі підпалених хат, серед них могли бути й українці), знищення десь 130 хат. Кількість жертв на боці реального ворога, тобто польських – невідома. Втрати ж УПА були такі: 8 убитих і 13 поранених. Вони були дуже великі й реально відображали те, що насправді сталося вранці 17 квітня 1945 р. у В’язівниці.
Стратегічні наслідки
Важливо звернути увагу, що прагнення позбутися українців та розбагатіти за рахунок їх майна не дало озброєним відділам з В’язівниці поставити собі питання, чи вони не спровокують акції проти них, у яких можуть постраждати й цивільні мешканці. Тимчасом значну частину польських селян В’язівниці тероризували озброєні співмешканці або відділи, які прибули. Вона не брала участі в убивствах українців, проте заразом була заслабка, щоб припинити ці напади та вберегти себе й село перед акцією УПА.
Хто нині відповість на питання: де була відповідальність колишніх провідників в’язівницьких відділів перед чесними поляками з В’язівниці, які не підтримували вбивання українців, проте втратили дім або навіть життя в ході акції УПА? Яка була міра терору супроти мирних в’язівничан з боку ВП чи ГМ, державних формувань, призначених не тероризувати, а охороняти громадян?
І якраз у широкому контексті вище написаного акція УПА й СКВ проти польських відділів була вдала. І не тільки тому, що польська самооборона, міліція, підпільники (а може, й вояки ВП) з В’язівниці вже не вбивали та не грабували українців так, як досі. Найважливішим було те, що польські командири вже наступного дня опинилися в дотеперішній ситуації українського руху опору: мали вирішити, якими шляхами і якими силами будуть обороняти своє мирне населення, щоб леґітимізувати свою подальшу діяльність та заручитися його підтримкою. Польські політичні керівники вважали належним піти на переговори та укласти мир з українським рухом опору. Це сталося 29 квітня 1945 р. у Руді-Ружанецькій. Передумовою перемир’я була реальна оцінка дій УПА: наступ на відділи у В’язівниці стався задля того, щоб припинити кровопролиття та змінити на політичному рівні дотеперішні українсько-польські відносини на краще. Таким чином українське підпілля разом з польським урятувало життя багатьох мирних українців і поляків. ■
