Андрій Павлишин, Західна аналітична група ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-09-10
Особисто мені дуже забракло в промовах і текстах польського президента й інших офіційних осіб, поруч із визнанням “гріха”, вчиненого щодо Тешинської Сілезії, бодай короткої згадки про мужність українських вояків у польському війську, про конструктивну поставу української меншини у вересні 1939 р. Про те, що поруч із Польщею в ті трагічні дні жертвами нападу стали сучасні Україна й Білорусь. Слів жалю з приводу ендецького експансіонізму у “східному питанні” я від цього покоління польських політиків не чекаю, бо не сліпий і бачу, яка непристойна колотнеча буяє навколо справи Народного дому в Перемишлі чи меморіальних вшанувань у Сагрині.
У ранньому, написаному 1949 р. на автобіографічному матеріалі романі Станіслава Лема “Невтрачений час”, є прикметна сцена. Великий письменник, якого годі запідозрювати в українофільстві (якось так склалося, що практично всі персонажі-українці в романі є закінченими мерзотниками), виводить свого героя – геніального математика Кароля Вілька, на шлях, де йому трапляється маршова колона польської школи підхорунжих. Підозріваючи, що він “гайдамака”, вояки вже хотіли його побити, але офіцер вияснив ситуацію, і переконавшись, що має справу з поляком, наказав залишити хлопця в спокої. Ось і цитата: “Кароль вирушив далі, просто на пломеніючий захід, який довго не згасав, хоч настала ніч. Белюнська школа підхорунжих ішла до Румунії, а палаючі українські села освітлювали шлях її маршу”.
У той же час зі сходу насувалася сталінська армада, яка спільно з гітлерівськими полчищами, керуючись таємними додатками до угоди між двома диктаторами, окупувала західноукраїнські землі. Друга світова війна, отож, почалася і для українців – німецькі бомби падали на українські міста, українську землю дерли гусеницями радянські танки, палали підпалені польським військом українські села, а сотні тисяч українських вояків, одягнутих у форму Війська польського, мужньо билися до останнього на західних рубежах Польщі (читайте в Тожецького, там усе дуже добре описано). Далі було ще гірше – упродовж наступних двох років сталінські окупанти повністю знищили всю українську громадську інфраструктуру Західної України (так само, як польську та єврейську), а суспільство відкинули до стану цілковитої деґрадації, фізично знищивши практично всю інтеліґенцію та лідерів громадської думки, влаштувавши для них тотальну багатократну “Катинь”, що й досі відгукується в Україні браком цілих сеґментів політичної думки і відповідних кадрів.
Ці речі вже давно знані історикам, не раз були обговорювані й інтерпретовані, проте так і не стали набутком ані громадської думки (ні в Україні, ні в Європі), ані в середовищі політиків. Відтак парадигма відзначення 70-х роковин початку II Світової війни була назначена дивним анахронічним світоглядом. Здавалося, наче в Європі й далі продовжує функціонувати законсервований образ протистояння кількох геополітичних гравців: постгітлерівської Німеччини, неосталінської Росії, “пацифістсько-прагматичних” у стилі Чемберлена і Даладьє Англії та Франції і неопілсудчиківської Польщі. Україна чи Білорусь у такій картині світу відсутні за визначенням, так, буцім нічого за останні 70 років не змінилося, і політична мапа станом на серпень 1939 р. надалі ще чинна …
Я свідомо згущую фарби та суб’єктивізую враження. Особисто мені дуже забракло в промовах і текстах польського президента й інших офіційних осіб, поруч із визнанням “гріха”, вчиненого щодо Тешинської Сілезії, бодай короткої згадки про мужність українських вояків у польському війську, про конструктивну поставу української меншини у вересні 1939 р. Про те, що поруч із Польщею в ті трагічні дні жертвами нападу стали сучасні Україна й Білорусь. Слів жалю з приводу ендецького експансіонізму у “східному питанні” я від цього покоління польських політиків не чекаю, бо не сліпий і бачу, яка непристойна колотнеча буяє навколо справи Народного дому в Перемишлі чи меморіальних вшанувань у Сагрині.
Як на мене, найбільша вина тут лежить на українському політикумі. Можна, звісно, нарікати на оглуплених радянською пропаґандою (в тому числі в її новій, путінсько -медведєвській версії) співвітчизників, які демонструють достоту шокуючі погляди під час різних соціологічних опитувань, теле- та радіосинхронів – переважна більшість українських громадян… схвалюють пакт Гітлера -Сталіна, бо інакше буцімто Україна не набула б сучасних територіальних обрисів, а ціна, яку за це довелося заплатити, для них неістотна. Проте ні президент Ющенко, ні провідні українські партії не зробили нічого, щоб такі погляди змінити. Еклектична, зшита з принагідних шматків, орієнтована на прагнення догодити “і нашим, і вашим”, розтягнута в шпагаті між “совєтизмом” і екстремним націоналізмом при одночасному іґноруванні ліберального та поміркованого сеґменту політичного поля, версія минулого, якої навчають в українських школах і проповідують у державних ЗМІ, відгонить провінційністю та комплексом меншовартості.
Український політикум також не зробив нічого, щоб голос України був почутий у світі. Для цього треба було б принаймні укласти український месидж у рамки зрозумілої на Заході політичної мови (такі спроби чинилися на початках президентства Ющенка, але були цілком змарновані пізніше). А найкраще було б не втрачати часу на дрібні тактичні бійки місцевого значення, натомість провести в Україні рішучі економічні та політичні реформи, які б перетворили здоміновану олігархами державу на інструмент європейського зразка. Бо сучасний світ і далі залишається неприязним для слабких і немічних – їм можуть надати гуманітарну допомогу, але ніхто не впустить їх до салонів і ексклюзивних клубів. Аж поки вони самі не зіпнуться на ноги, відкинуть скиглення і заживуть як вільні люди.
“Наше слово” №37, 13 вересня 2009 року {moscomment}
