Вальдемар Балда ■ ІСТОРІЯ ■ №21, 2014-05-25
В історії польсько-українського добросусідства Тарнів займає особливе місце: саме там у 1920-1921 роках тимчасово примістилися найважливіші інституції і перебували головні діячі Української Народної Республіки.
Рада республіки, уряд і військовий штаб головного отамана Симона Петлюри вперше зупинилися в місті над річкою Вонтоком у липні, по дорозі зі Станіслава, звідки вони евакуювалися, щоб не потрапити до рук більшовиків, які наступали. Через два місяці, коли ситуація на фронті змінилася не на користь Радянської Росії, українська влада повернулася на схід, а перед черговим наступом Червоної армії знову відступила до Тарнова. Згідно з джерелами, тоді виїхало близько 2,5 тисячі людей – переважно держслужбовців і чиновників. Тому що Тарнів не зміг прийняти стільки біженців, на засіданні ради під головуванням Андрія Лівицького вирішено, що в місті залишиться 200–300 головних урядовців, а решта – має податися до Ченстохови.
Представники влади УНР затрималися в готелі «Bristol» на вулиці Краківській, 9 (перехрестя з вул. Новий Світ). Міністерство закордонних справ було розташоване в готелі «Soldingera» (вул. Здройова, 1, нині – вул. Ґольдгаммера). Також у готелі «Bristol» спочатку квартирував отаман Петлюра. Витрати, пов’язані з розміщенням біженців, узяв на себе тарнівський маґістрат. Отже можна стверджувати, що в 1920-1922 рр. Тарнів був столицею України в еміґрації. Крім того, що в місті опинилися найважливіші державні органи, тут виникло багато інших політичних і культурних установ, як-от: відділ Українського центрального комітету (штаб-квартира була у Варшаві), Центральне бюро біженців з України, філія Товариства допомоги еміґрантам з України та їхнім родинам, приватна гімназія з українською мовою навчання, Український хор, Український жіночий союз, Союз українок, Українська спілка бухгалтерів і рахівників, видавництва. І хоч перебування польських союзників у війні проти більшовиків не завжди було гладким (у травні 1921 р. міська рада звернулася до органів державної влади з вимогою вирішити проблему еміґрантів, адже оренда квартир для них ударила по міському бюджеті), та все ж завдяки їм статус резиденції уряду у вигнанні назавжди закріпився в історії міста.
Жителі Тарнова 2003 р. вирішили увіковічнити ці події – і на головній вулиці міста – Караківській – відкрили меморіальну дошку на пам’ять про перебування «(…) союзників Польщі: Ради Республіки, уряду і головного отамана Збройних сил Української Народної Республіки Симона Петлюри». Пізніше в книжці «Мій Тарнів» Антоні Сипек так згадував про цю подію: «Церемонія була величною: посли, консули, муніципальна влада. Однак парадокс у тому, що, ймовірно, сталася помилка (…)».
Як стверджує А. Сипек, незрівнянний знавець історії рідного міста, штаб отамана розміщувався в кам’яниці на вул. Краківській, 4 (з 20-х років до наших днів нумерація не змінилася), тому дошка мала б бути встановлена саме там. Тим часом, оргкомітет спершу відзначив пам’ятним знаком будівлю на Краківській, 6, а згодом, після консультацій, остаточним місцем прикріплення меморіальної дошки вибрали готель «Bristol» на Краківській, 9. Різниця ніби невелика, але це принципово важливі речі. Ця недбалість дещо затьмарила такий гарний жест, чудову ініціативу… Шкода. ■
