Євген Місило ■ ІСТОРІЯ ■ №6, 2019-02-10 ■ №7, 2019-02-17 ■ №8, 2019-02-24 ■ №9, 2019-03-03

Насправді ніхто не знає, скільки поляків загинуло від рук їхніх українських сусідів на Волині. Так само, як українців, убитих поляками в рамах т.зв. «відплатних акцій». Ніхто не рахував їх у момент вбивства. Ніхто не записував їхніх прізвищ під час поховання в безіменних могилах, ямах. Їх прізвища вціліли лише в пам’яті тих, хто вижив.

Сьогодні кількість убитих все ще зростає. Незважаючи на часову відстань, відсутність ретельних досліджень, встановлення нових фактів. З початкових 40 тисяч жертв на Волині і 100 тис. по всьому прикордонню («Кресах») швидко стало 60, потім 70 і 80 тисяч. У позаминулому році президент Анджей Дуда, покладачи квіти до пам’ятника «Пам’яті жертв екстермінації польського населення на Волині» 11 липня в Ґданську, говорив уже про «понад 100 тисяч вбитих на Волині». Ще того самого дня на порталі president.pl написали, що «є також оцінки, які свідчать про 120-130 тисяч жертв на Волині». У липні 2018 р. люблінський воєвода Пшемислав Чарнек, в інтерв’ю для Радіо Люблін, не вагаючись, заявляє про кількість 130 тисяч вбитих, а католицьке телебачення «Trwam», повідомляючи про церемонію в Сагрині – про 200 тис. польських жертв «Волинської різанини».

Це набагато більше, ніж загальні польські втрати впродовж п’яти років на всіх фронтах Другої світової війни (120 тис.), (включно з вересневою кампанією, Варшавським повстанням, партизанськими боями, на західному і на східному фронтах, форсуванням Одри і Ниси, Монте Кассіно).

Що стосується загальної кількості поляків, убитих на Кресах, то «рекордсменом» був покійний проф. Едвард Прус. Він публічно твердив, що має докази про вбивство українцями 500 тисяч поляків. Хоча коронне джерело, на яке він посилався — начебто цитата слів президента України Леоніда Кучми, виявилась «фальшивкою» — зрештою, не єдиною, яку, як стверджують фахівці, Прус сфабрикував для підтримання тези про «український геноцид» — він не змінив своєї думки до самої смерті.

Пізніше «міф» про півмільйона польських жертв неодноразово повторювався Асоціацією пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Вроцлаві та її головою Щепаном Секєркою, між іншим, у листах і петиціях, адресованих президенту Республіки Польща, Сейму, до медіа.

Від редакції

Пропонуємо увазі читачів «Нашого слова» полемічну статтю д-ра Євгена Місила про трагічні 40-ві роки у польсько-українських відносинах.

Є. Місило – це відомий польський історик українського походження, автор численних робіт про депортації українців у 20 столітті, зокрема, акцію «Вісла». На початку 90-х років виявив і вперше публікував, м.ін. у «Нашому слові», список українців замордованих в концтаборі Явожно (1947-1948), засуджених на смертну кару, страчених і тих, які померли у в’язницях Польщі та полеглих у підпіллі в 1944-1956 роках.Нещодавно Є. Місило отримав наукову стипендію польсько-українсько-канадського фонду «Калина», яка дозволить йому продовжувати дослідницьку роботу і завершити книжку про українців у Явожні. Більше про автора, його публікації та дослідження можна прочитати на його веб-сайті: www.emisilo.pl.

Нещодавно Є. Місило отримав наукову стипендію польсько-українсько-канадського фонду «Калина», яка дозволить йому продовжувати дослідницьку роботу і завершити книжку про українців у Явожні. Більше про автора, його публікації та дослідження можна прочитати на його веб-сайті: www.emisilo.pl.

На інтернет-форумах, у дискусіях вікіпедистів, у публікаціях кресових середовищ, кількість вбитих людей порядку 200-400 тисяч не є сьогодні чимось винятковим.

Мабуть, ми є свідками народження польського варіанту креативної бухгалтерії. Тільки замість того, щоб примножувати фіктивні прибутки, помножуються віртуальні жертви. Спочатку – у нічим не обмеженій уяві кресових середовищ, потім у медіа, серед вікіпедистів і, нарешті, у свідомості польського суспільства. Швидше зростає лише польський державний борг. Фінансовим шахраям загрожує серйозне фінансове покарання, включно з тюремним ув’язненням. За вчинення другого злочину – несанкціоновану маніпуляцію кількістю жертв – у Польщі нічого не загрожує. За умови, що це стосується українців.

Оті 100 тис. жертв «Волинської різанини» з публічного дискурсу плавно перейшли до наукового обігу. Це число механічно повторюється, як і дата 11 липня 1943 року, під час щорічних урочистостей, ювілейних конференцій, дискусійних панелей, у виступах політиків, резолюціях Сейму та недільних проповідях.

Якщо в цих висловлюваннях і є якась різниця, то лише та, що можливо, іноді хтось супроводить її сором’язливим коментарем про те, що жертви були і з української сторони. За даними польського Інституту національної пам’яті, це було 20 тисяч вбитих, згідно з останньою заявою президента Дуди – лише 4 тисячі. Проте, щоразу зазначають, що ці 20 тисяч українських жінок та дітей не були вбиті навмисно і свідомо (це було б геноцидом), а у відповідь на попередні вбивства, вчинені УПА.

І хоча часто цьому суперечить хронологія, цей розподіл смерті на ту під час «різанини», і ту у «відплату» є на сьогодні обов’язковим стандартом. Мертвий поляк – це жертва геноциду. Мертвий українець – тепер усе частіше це просто помилка у статистиці. Ні про яку «симетрію» смерті не може бути мови.

Зрештою, слова «Волинь» і «симетрія» є одними із тих евфемізмів, які останнім часом роблять в Польщі карколомну кар’єру. Подібно до «превентивно– відплатних акцій», «польського націо- нального руху», як квінтесенції патріотизму та «українського націоналізму» або «бандеризму», як есенції генетичної злочинності. Для симетрії до списку заборонених евфемізмів занесено, серед іншого: «польсько-українське примирення», «польську окупацію», «польські концентраційні табори», «війну в Україні». Список усе ще відкритий.

Міф про «6 мільйонів»

Зростаючу кількість поляків, вбитих на Волині та на Кресах частина дослідників розглядає як реакцію на «перегляд» в бік зменшення всіх попередніх усталень щодо кількості польських втрат від радянських та німецьких рук під час Другої світової війни.

Раптово Польща та польська нація, яка протягом багатьох десятиліть вважалася найбільшою жертвою гітлерівського геноциду, опинилися далеко позаду не лише за Україною та Росією, але й Білоруссю, яка в перерахунку на кількість мешканців зазнала найбільших втрат від рук німецького окупанта (2,5 мільйонів убитих і замордованих, близько 28% населення).Одним із найгучніших був «перегляд» кількості 6 млн. 28 тис., як загальних польських втрат під час Другої світової війни. Ця цифра фігурувала майже півстоліття в кожній енциклопедії часів Польської Народної Республіки, в кожному підручнику історії. На думку д-ра Матеуша Ґняздовського з Інституту міжнародних відносин вона становила одну з основ тодішньої історичної політики комуністичної держави, доказом того, як польська нація постраждала під гнітом німецького окупанта.

У 2008 році в журналі «Polski Przegląd Dyplomatyczny» (№ 1/2008) д-р Ґняздовський опублікував документ, який засвідчив, що цю цифру вигадав у грудні 1946 р. член Політбюро ЦК ПРП (Польської робітничої партії), заступник держсекретаря в Президії Ради Міністрів Якуб Берман, який у наказовий спосіб вирішив «встановити кількість вбитих на 6 мільйонів чоловік». Потім порекомендував додати 28 тис., щоб це виглядало більш «достовірно».

Професора Чеслава Мадайчика з Інституту історії Польської академії наук, який першим оголосив про те, що сума втрат набагато нижча і становить не 6 мільйонів, а близько 3 мільйонів убитих євреїв та менше 1 мільйона поляків, звинуватили у святотатстві. «З нього зробили майже національного зрадника. Але вже тоді було відомо, що кількість 6 мільйонів була взята зі стелі. Але протягом багатьох років вона була символом польського страждання під час війни. А людям не подобається, коли такі символи руйнуються», – стверджує проф. Томаш Шарота, також історик з Інституту історії Польської академії наук.

Потім проф. Кшиштоф Ясєвич у своїх публікаціях на підставі транспортних списків військ НКВД, віднайдених у радянських архівах, «переглянув» кількість поляків, депортованих з «Кресів» вглиб СРСР у 1939-1941 роках, знизивши її з 2 млн до 320-340 тисяч депортованих і 62-х тисяч засуджених, а потім вивезених до трудових таборів, – тобто у п’ять разів. І в цьому випадку автор зустрівся з масовою, агресивною критикою не лише кресових, але й наукових кіл. Додамо, що з цих 400 тисяч польських громадян, принаймні 1/3 становили українці, білоруси, литовці та євреї. Як повідомляє проф. Рафал Внук з Інституту політичних досліджень Польської академії наук під час третьої депортації з числа 80 тис. депортованих аж 84% складали євреї.

Ще одним шоком став «перегляд» польських жертв концтабору Аушвіц (Освенцім). На думку видатних польських істориків проф. Войцеха Матерського і проф. Томаша Шароти, співавторів виданої у 2009 році Інститутом національної пам’яті праці «Польща 1939-1945. Особові втрати та жертви репресій під двома окупаціями», кількість поляків, вбитих в нацистському німецькому концентраційному таборі Освенцім, була завищена щонайменше в шість разів: з 4-5 мільйонів, як вважалося раніше (в тому числі 3-4 мільйонів євреїв та 1 мільйона поляків), фактично там померло не більше 140- 150 тисяч поляків та близько 1,1 мільйона євреїв.

Офіційні втрати серед цивільного населення столиці під час Варшавського повстання також зменшилися в чотири рази. Відразу після війни подавали 700 тисяч жертв, потім чверть мільйона, а згідно з найновішими дослідженнями, загинуло близько 150 тис. мирних жителів і 20 тисяч повстанців.

«Якщо концтабір Аушвіц і повстання поглинули 300 тис. жертв, то якщо додати цивільних осіб, вбитих під час кампанії 1939 року (близько 50 тис.) і полеглих на всіх фронтах польських солдатів (близько 120 тис.), кількість німецьких жертв не перевищить півмільйона. Масштаб репресій не був аж таким великим, як могло здаватись. Знаю, що це може бути шокуюче, однак йдеться не про мільйони, а про сотні тисяч польських жертв», – сказав проф. Кшиштоф Ясєвич в дискусії «Міф шести мільйонів». («Plus Minus» – додаток до «Rzeczypospolitej» від 6.06.2009 р.).

«Домовленості й компроміси»

Також шокуючим може виявитись те, що ці 100 тис. вбитих поляків на Волині зовсім не є результатом багаторічних архівних досліджень, кропіткого підрахунку «трупів», а тим більше – висновків, зроблених прокурорами Інституту національної пам’яті в рамках слідства, а є насамперед наслідком домовленостей, яких досягнуто з кресовими колами. Закулісся однієї з таких перших спроб описав у своїх мемуарах «Дорога до правди про події на Волині» (2006) Анджей Жупанський. На його думку, точнішим у цьому випадку був би термін «компроміс».

З паном Анджеєм Жупанським, багаторічним головою Осередку вояків 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії крайової, ми познайомились під час конференції «Польща–Україна: важкі питання», зустрічей в Сеймі у складі Парламентської групи Польща–Україна та наших приватних дискусій під гаслом «Подаймо собі руки понад могилами».


Після того, як у 90-ті роки у Польщі з’явилося фундаментальне видання «Україна – Польща: важкі питання» (видання Світового союзу воїнів Армії крайової та Об’єднання українців у Польщі), українські історики у своїх дослідженнях почали висвітлювати трагічні події 40-х років на Волині.
Одна з перших – книжка «Трагедія волинських сіл 1943–1944 pp.», автором якої є Ярослав Царук. Автор пише про українські і польські жертви збройного протистояння у Володимир-Волинському районі. Книга видана Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича у 2003 році.

Він був людиною чесною, високої особистої культури, прагнув до польсько-українського примирення через правду. Характерною для нього була досить незвична поміркованість в оцінці кількості жертв та відсутність затятості, характерної для більшості активістів прикордонних організацій, чим надбав собі чимало ворогів у власному середовищі.

У розділі під назвою «Розбіжності в оцінці втрат» А. Жупанський пише:

«У травні 1995 року у Вроцлаві відбулася конференція, організована Асоціацією пам’яті жертв злочинів українських націоналістів. Делегація округу [Волинського – Є.M.] (В. Філяр, А. Жупанський) взяла участь у конференції, тому що нас дуже цікавила ця тема. Ми розраховували на заплановану участь представництв Окружних комісій з розслідування злочинів проти польського народу (ОКРЗпПН), які займалися злочинами українців. Ми сподівались отримати більше інформації про кількість жертв – особливо з III Району Армії крайової: у Львівському, Станіславівському та Тернопільському округах. Як ми писали раніше, ми все ще не мали жодних достовірних оцінок.

На жаль, наші сподівання були марними, оскільки прибув тільки п. Ришард Котарба з Кракова, який протягом багатьох років працював над втратами Польщі в Тернопільському воєводстві. Він заявив, що його дослідження поки що показали (дослідження все ще тривають), що від рук українців загинуло лише близько 1500 поляків. Таке твердження викликало обурення серед присутніх.

Таке ж або й більше невдоволення викликала наша відмова підтримати зачитану заяву зборів. Ми не могли погодитися на оцінку польських втрат у всьому конфлікті як кількох сотень тисяч людей, що вказувало б на відсутність якихось ширших зібраних знань про кількість вбитих. Кількасот тисяч – це може бути і двісті тисяч, і вісімсот тисяч. Наше пояснення причин відмови не було прийняте, і без застережень висловлено несхвалення нашої позиції. Відтоді А. Жупанський, який написав ці слова, а також певною мірою В. Філяр, кілька років користувалися дуже поганою репутацією у Вроцлаві.

Ця перебільшена оцінка польських втрат також дратувала нас і протягом наступних років. Ми знали, що найбільш імовірна кількість втрат на Волині складає близько 50 тис. (при 34 тис. доведених). Коли ми чули про кількість півмільйона, ми знали, що це абсурд, дискредитуючий абсурд, тому що втрати в кожному з трьох південно-східних воєводств мали б бути в три рази більшими, аніж на Волині!».

Євген Місило «Акція „Вісла”». Видан- ня друге, поширене. Книжка розкри- ває події депортації близько 150 тисяч українців, що її у 1947 років проводила комуністична влада Польщі. Варшава, Український архів, 2014 р. 1248 стор

«Чи пан єстесь полякєм!?»

Прочитавши цей фрагмент спогадів, я зателефонував до пана Ришарда Ко- тарби, колишнього директора краків- ської Окружної комісії з розслідування злочинів проти польського народу і за- питав, чи дійсно було так, як це описав Анджей Жупанський. Він підтвердив.

«Вперше в житті я зіткнувся з чимсь подібним. Коли я повідомив дані про кількість поляків, вбитих у Тернопільському воєводстві, згідно з тодішнім станом наших досліджень (слідства), зал вибухнув криком, люди підходили до мене і вигукували: „Чи пан є поля- ком!?”.

Через чотири роки, на запрошен- ня Анджея Жупанського, директор ОКРЗпПН Ришард Котарба виїжджає до Луцька і бере участь у 4-му семіна- рі «Польща-Україна: важкі питання» (3-5 листопада 1999 р.). Він є одним із двох доповідачів від польської сторо- ни в частині під назвою: «Втрати насе- лення Східної Галичини в роки Другої світової війни 1941–1945 рр.». Він виго- лошує доповідь: «Злочини українських націоналістів щодо польського насе- лення в Тернопільському воєводстві у 1941–1945 роках». Кількість вбитих поляків у цьому воєводстві цього разу він оцінює набагато вище, у 8 тисяч. На думку другого польського допові- дача, д-ра Ґжеґожа Грицюка, історика з Вроцлавського університету, загальні втрати в Галичині, тобто у Львівському, Станіславівському та Тернопільському воєводствах складали не більше ніж 20-25 тисяч. Доповідач від української сторони, д-р Степан Макарчук, не по- дав ніяких цифр польських чи україн- ських втрат. Навіть приблизних.

«Я бачив, що українська сторона була цілком непідготована, – згадує Котар- ба. Ми володіли величезними знаннями, фактами, підтвердженими свідченнями тисяч свідків, кількістю жертв та назвами місцевостей. Вони практично нічого не знали».

Цей фрагмент виступу Ришарда Котарби надзвичайно важливий для подальших міркувань. Власне в той час, під час цих семінарів, польська сторона, і передусім кресові середовища, остаточ- но переконалася, що маючи за партнерів українських істориків, які не володіють навіть елементарними знаннями про кількість жертв польсько-українського конфлікту, можна буде нав’язати як Україні, так і польському суспільству, не тільки власне бачення причин, пере- бігу та наслідків «Волинської різанини», а насамперед – чисельний вимір жертв. І цей стан триває понині.

▲ історична публікація про події 40-х років «Україна – Польща: важкі питання» Світовий союз воїнів Армії крайової, Об’єднання українців у Польщі, 1999 р.

Через два роки після невдалої спроби досягти компромісу між кресовими колами стосовно кількості поляків, вбитих на Волині і на «Кресах», що відбулася під час пам’ятної зустрічі у Вроцлаві в травні 1995 року, місцеві кресові кола, згуртовані довкола Товариства вшанування жертв злочинів українських націоналістів (далі — Товариство ВЖЗУН ) нарешті вирішили представити власну оцінку польських втрат. На цей раз, замість невиразних формулювань про кількасот тисяч вбитих, під яким Анджей Жупанський, голова товариства вояків 27 Волинської дивізії Армії крайової, як і його колеги зі Світового союзу воїнів АК відмовились підписуватися, до Варшави було направлено два обширних документи.

Перший – називався «Інформація», напрацьований командою Товариства ВЖЗУН, на основі даних з часопису «Na Rubieży» (пресовий орган товариства) і підписаний його головою Щепаном Секєркою, подавав загальну кількість вбитих поляків по всіх «Кресах» 208 700 осіб. З них Волинь – 68 700, Східна Малопольща – 127 000 (Тернопільське воєводство – 43 990, Львівське – 33 048, Станіславівське – 21 630), а також територія Польщі в її теперішніх кордонах (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства) – 13 300 чоловік.

Згідно з другим документом під назвою «Студіум», авторства д-ра Александра Кормана з Вроцлава, на тих же теренах і в той же час вбито в цілому 183 700 чоловік. Відмінність полягала, на думку Кормана, у меншій кількості жертв у Східній Малопольщі, тобто Галичині (100 000).

20 тисяч чи 127 тисяч вбитих в Галичині?

Анджей Жупанський не публікує ці документи у своїй книзі. Обговорює їх тільки в загальному, супроводжуючи наступним коментарем:

«В «Інформації» немає співставлення для цілісності ані втрат, що підтверджуються свідченнями, ані оціночних втрат. Автори не вказали співвідношення між кількістю задокументованих жертв та оціночною кількістю. […] Також викликає сумніви аналіз даних у «Studium» для окремих повітів. Наприклад, для повіту Кам’янка-Струмилова сума названих втрат становить 550 осіб, що не перешкоджає авторові у зведенні втрат всіх повітів Львівського воєводства вписати для Кам’янки-Струмилової число 3500.

Невідомо, на підставі чого і чому, д-р Корман на сторінці 4 пише: «Загальна кількість втрат кресового і бескидського населення […], яка оцінюється в 500 000 чоловік, здається близькою до реальності».

В кінці, не приховуючи розчарування, Жупанський пише:

«Для нашого Керівництва такі твердження абсолютно безпідставні та завдають великої шкоди нашій справі. Важко буде колегам з Вроцлава захистити свої оцінки в двісті тисяч, а твердження про півмільйонні втрати ставить під питання цінність нашої документальної праці».

Що мав на увазі Жупанський, піддаючи сумніву оцінки польських втрат, наданих товариством і д-ром Корманом, особливо ті, що говорять про 127 тисяч. вбитих тільки в Галичині? Справа в тому, що він вже тоді знав зміст таємної записки заступника директора Головної комісії дослідження злочинів проти польського народу (Głównej Komisji Badania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu, далі – ГKДЗпПH) д-ра Станіслава Каневського, з оцінкою втрат польського населення на «Кресах». Щоправда, записка була призначена для міністра юстиції, але вона була підготовлена на прохання сенатор Марії Берни від Польської соціал-демократії (SdRP).

За даними Головної комісії дослідження злочинів кількість польських жертв у Львівському, Станіславівському та Тернопільському воєводствах не перевищувала 20 000 осіб!! Тобто в шість разів менше, ніж оцінка товариства ВЖЗУН (127 тис.) і в п’ять разів менше, ніж «Студії» д-ра Кормана (100 000).

Записка д-ра Каневського заодно підтвердила дані про польські втрати в Тернопільському воєводстві, представлені Ришардом Котарбою. Тепер кількість 1500 — 8000 вбитих — за даними Окружної комісії ДЗпПH у Кракові, зросла до 43 990 чоловік – за даними Товариства ВЖЗУН.

Через кілька років інформацію про загальні втрати кількістю 20-25 тис. у Львівському, Станіславівському та Тернопільському воєводствах повторить в результатах своїх досліджень проф. Ґжеґож Грицюк, історик із Вроцлавського університету, запрошений Анджеєм Жупанським для участі в семінарі «Польща-Україна: складні питання». Зрештою, кількість 20-25 тис. буде визнана польськими істориками, які брали участь у цьому семінарі, найближчою до правди і записана в польсько-українському протоколі остаточних «узгоджень та розбіжностей», як офіційна позиція польської сторони.

200 тис. чи 500 тис. вбитих на «Кресах»?

У квітні 1997 року, тобто через кілька місяців після обробки «Інформації», товариство ВЖЗУН відправить президенту Александеру Кваснєвському лист (Ldz. 14/97), в якому дані про 200 тис. поляків, вбитих в Галичині та Волині, збільшить до 500 тис. Таким чином, кількість людей, що загинули від рук українців, зрівняється з кількістю поляків, вбитих німецькими та радянськими окупантами під час ІІ світової війни разом.

Стриманий, як завжди, у словах Анджей Жупанський назвав це проявом «надмірної оцінки польських втрат», хоча кpaще відповідала б назва – «маніпулювання», «гра трупами», «волинська брехня».

Час і обставини виникнення цього листа не були випадковими і мали кілька русел. Одним з них було оголошення про візит президента Польщі до Києва для підписання з президентом України спільної «Заяви про порозуміння та примирення двох народів», що, як відомо, відбулось 21 травня 1997 року.

Кресові кола, згуртовані навколо Товариства ВЖЗУН, не приховували своєї нехоті до будь-яких ідей польсько-українського примирення. Тому спочатку намагались відмовити президента від цієї ідеї, яку визнали зневагою пам’яті поляків, вбитих на Кресах, але коли ці надії виявилися марними, було вирішено принаймні нагадати йому про масштаб страждань польського народу, неспівмірний, за їх оцінками, із стражданнями українського народу.

Через деякий час Товариство ВЖЗУН знову повернеться до 200 000 вбитих. І цього разу не вкаже причину такої значної корекції кількості жертв. У 2015 році дані, зібрані Товариством ВЖЗУН, будуть опубліковані д-ром Люциною Кулінською та проф. Чеславом Партачем у книзі «Злочини українських націоналістів проти поляків 1939-1945 років», яка появилася накладом видавництва Беллона. Таким чином, їм було надано ранг результатів наукових досліджень.

Пшемислав Середницький: Скільки поляків могли втратити життя від рук українських націоналістів?

Люцина Кулинська: Після декількох десятиліть важко встановити точну кількість вбитих і померлих внаслідок злочинної діяльності українського націоналізму, тим більше, що жоден державний університет чи інститут не проводив ретельних досліджень. Цю прогалину намагались заповнити самі кресов’яки, але їх важку працю довго ігнорували або, що ще гірше, дискредитували. Згідно з моїми дослідженнями польських жертв ОУН-УПА, української поліції, українських формацій на службі у німців (наприклад, SS Galizien або Nachtigall) та місцевого населення, було близько 200 000». [«Правда програє політиці», Віртуальна Полонія, 10/07/2013].

«Український віночок» д-ра Кормана

Фото з Вікіпедії

Взяті зі стелі вроцлавських, колишніх німецьких кам’яниць і повторювані до цього дня дані про 200 і 500 тис. поляків, вбитих українцями — це не єдиний приклад маніпуляцій Товариства вшанування жертв злочинів українських націоналістів (вжзун ). Не менш гучною і шкідливою для достовірності кресових кіл була історія «фальшивої» фотографії з зображенням дітей, обмотаних колючим дротом, і повішених на дереві. Цей злочин нібито був бути здійснений УПА восени 1943 року.

Це, мабуть, одна з найбільших фальсифікацій в історії не тільки польської фотографії. Шокуюча, навіть жорстока за своїм змістом фотографія убитих дітей, багаторазово поширена в книгах, сотнях газетних статей, на інтернет-сторінках, проказані на телебаченні і на пересувних виставках, стала, як писав портал «Polska Niepodległa» – «іконою мучеництва поляків на Волині». Природним наслідком була ініціатива кресових кіл встановити в центрі Варшави, на площі Ґжибовській, за 300 метрів від Палацу культури і науки, монументального пам’ятника «українського геноциду», інспірацією і прототипом якого була згадана фотографія.

Вперше цю фотографію було опубліковано в 1993 р. в часописі «Na Rubieży» (№ 3), (пресовий орган Товариства вжзун ). Підпис під фотографією був такий: «Польські діти замучені і вбиті відділом Української повстанської армії поблизу села Козова у Тернопільському воєводстві восени 1943 року» (з колекції д-ра Станіслава Кшаклевського). У 1995 р. фото опублікував в своїй книзі історик Армії крайової (АК) Львівського округу Єжи Венґерський, цього разу приписуючи жорстоке вбивство українцям з СС «Галичина».

Найбільшу роль у поширенні «фальшивки» безсумнівно відіграв д-р Александер Корман з Вроцлава. Він помістив його, між іншим, на обкладинці своєї книги «Геноцид УПА проти польського народу – фотографічна документація» (2003), у багатьох статтях, розповсюдив у пресі та на телебаченні. Він також розробив детальну історію фотографії: за версією Кормана, її зробив житель Козови, прізвище якого невідоме, вцілілі від різанини поляки доставили до осередку АК в передмісті Львова (Корман навіть вказує її дані: 14 полк АК), звідки за посередництвом і самовідданості кількох наступних, названих по прізвищах осіб, потрапила через багато років в його колекцію.

«Дорога до самостійної України»

Крім історії, д-р Корман доробив фотографії відповідну ідеологію. У книзі «Ставлення УПА до поляків на південно-східних землях ІІ РП» він пише: «На фотографії зображено видимих з одного боку четверо польських дітей, прикріплених до дерева, утворюючи, як тоді казали, „віночок”. Це дерево було одним з багатьох на польовій алеї старих дерев, які вели до фільварку. На кожному дереві мучителі робили такі «віночки» з польських дітей, а на транспаранті над дорогою мав бути напис: „Дорога до самостійної України”…

Представлений на фотографії злочин дітовбивства, найімовірніше був результатом „урочистого” прийняття рекрута в УПА, яке полягало в тому, що кожен з них вбивав одну дитину — Ляха, на доказ, що заслуговує на статус „вояка” і складення присяги УПА на револьвері чи пістолеті. Це була своєрідна упівська злочинна солідарність».

А в книзі «Геноцид УПА …», він написав до фотографії такий коментар: «Воїни УПА в 1943 і 1944 роки зробили багато таких віночків з дітей, прибиваючи їх до дерева в алеї, яку називали „шлях до самостійної України”».

Фальсифікація розкрита в 2007 р. з нагоди презентації вже готового макету пам’ятника жертв геноциду ОУН і УПА, спроектованого одним з найвидатніших польських художників-скульпторів Маріаном Конечним, автором знаменитої варшавської «Ніки». Монументальний пам’ятник мав бути у формі дерева з гілками у формі крил. У стовбур, обв’язаний колючим дротом, «вростали» тіла дітей. Проект зустрівся з критикою через жорстокий зміст, але заодно розкрилась фальсифікація фотографії.

Даріуш Стола і Ада Рутковська в додатку до «Rzeczypospolitej» – «Plus i Minus» від 19 травня 2007 р. оприлюднили, що насправді на фотографії зображені четверо циганських дітей, вбитих на 20 років раніше, в ніч 11/12 грудня 1923 р. біля села Антонювка в Радомському повіті, на той час на Келеччині, збожеволілою від пануючого голоду і морозів циганкою Маріанною Долінською (на фото вгорі). Фотографія була опублікована як до війни в «Roczniku Psychiatrycznym», так і після війни в «Підручнику з судової медицини для студентів і лікарів» (1948 р.), автор якого проф. Віктор Гживо-Домбровський, керівник відділу судової медицини Варшавського університету. Того ж, що в березні 1947 року за дорученням міністра національної оборони провів розтин тіла генерала Кароля Сверчевського. Розлогіше пишу про нього в моїй книзі «Операція „Вісла” 1947». Під час війни фотографію на першій сторінці опублікувала окупаційна пропагандистська газета «Nowy Kurier Warszawski» з підписом «Так борються більшовики».

Журналістське розслідування виявило ще одну річ. Для того, щоб підтвердити «автентичність» фотографій і підкреслити «жорстокість», скоєного українцями злочину, на фотографіях, які опублікували Товариство вжзун і д-р Корман — доробили колючий дріт, яким прив’язано до дерева повішених дітей. На жодній оригінальних фотографій, зроблених в 1923 р. в трьох різних кадрах поліцейським техніком, дроту немає.

«Волинська брехня проти акції „Вісла”»

Пишучи у своїх спогадах про «надмірну оцінку польських втрат» Вроцлавським осередком, Анджей Жупанський напевно ще тоді не знав, що оприлюднення та наголошування навесні 1997 року інформації про 500 тис. жертв українського геноциду не було випадковим. Окрім оголошення про намір підписати польсько- українську декларацію про «порозуміння та примирення» під час візиту президента Польщі до Києва, воно також було тісно пов’язане з розпочатою в той час кампанією Товариства вжзун , яка мала на меті не допустити прийняття польським сеймом резолюції, яка засуджувала операцію «Вісла» в 50 річницю її проведення та блокування будівництва пам’ятника, присвяченого українцям, які були ув’язнені та вбиті в польському комуністичному концтаборі в Явожні (1947-1949).

«Пройшло 54 роки, відколи я з батьками втекла з-під ножа українських націоналістів. Буквально». […] Так сенатор Марія Берни починає свою заяву, прочитану 17 квітня 1997 р. під час 97 засідання Сенату РП ІІІ каденції. І хоча сенаторці Берні плутається правда з фікцією-вигадкою — бо, як випливає з пізніше записаних нею спогадів, українець не тільки не хотів її заколоти ножем, але навіть за ціну вживаного килиму переправив її з Волині до Генерального губернаторствадрабинчастим возом, схованою в сіно від німецького патруля, що охороняв прикордонний міст на річці Буг в Устилугу — то далі в її читанні було тільки гірше: про сокири, обрізи, клониці, «про відчуття насолоди від вбивств», «про дихаючих бажанням вбивств ордами». Текст заяви сенаторки Берни вручила спікерам Сена ту та Сейму, президенту РП, розповсюдила в медіа, опублікувала у своїх спогадах.

Марія Берни народилася в селі Тростянка в Луцькому повіті на Волині. У 1993-1997 і 2001-2005 роках була обрана сенаторкою від Вроцлавського воєводства. Весь час була вірною Польській об’єднаній робітничій партії (PZPR), а потім в SdRP і SLD. Одного дня – як пише в своїх спогадах – знаходить в своїй сенаторській скриньці на пошту проект резолюції сейму, яка засуджує операцію «Вісла». За її словами, під проектом були підписи Яцека Куроня, депутатів з Унії свободи, людей зі світу культури.

Насправді, йшлося про «Звернення польських інтелектуалів», направлене до спікера сейму в березні 1997 року напередодні 50 річниці операції «Вісла» про прийняття резолюції, яка засуджує депортацію українців в 1947 році на зразок резолюції сенату, прийнятої 3 серпня 1990 року. Звернення підписали 191 особа, між іншим:. Лешек Бальцерович, Владислав Бартошевський, Богдан Борусевич, Анджей Фрішке, Броніслав Ґеремек, Єжи Ґедройць, Ярослав Ґовін, Адам Ганушкевич, Ґустав Голюбек, Яцек Куронь, Тадеуш Мазовецький, Адам Міхнік, Чеслав Мілош, Анджей Вайда і навіть Корнель Моравецький, батько нинішнього прем’єр-міністра. «Спікером Сейму тоді був Юзеф Зих з PSL, – розповідає Марія Берни. Я пішла до нього з цим проектом, намагалась пояснити, що операцію „Вісла” не можна розглядати повністю відірваною від волинських вбивств. Повна емоцій я сказала, що якщо він включить цю резолюцію до порядку денного, то я, незважаючи на регламент сейму, спікерську охорону, і навіть правила хорошого виховання, видерусь на трибуну сейму і зроблю скандал, рівнозначний вчинку Рейтана, і не допущу прийняття такої резолюції».

Настав березень 1997 року. Неухильно наближається кінець ІІІ каденції сенату. Марія Берни вже знає, що рейтинг прокомуністичної SdRP падає, і разом з ним зменшуються її шанси отримати необхідну кількість голосів на наступних виборах. Тому вона шукає нових союзників. В таких умовах, 30 березня 1997 року вона потрапляє в штаб Товариства вшанування жертв злочинів українських націоналістів у Вроцлаві. Вона бере участь в секретній нараді, в ході якої приймається рішення про спільні дії, спрямовані на недопущення прийняття сеймом резолюції, яка засуджує операцію «Вісла», до чого закликали польські інтелектуали, інтелігенція, а також будівництва пам’ятника для вшанування українців, ув’язнених в Явожні. Але насправді йшлося не тільки про пам’ятник. У той же самий час, на голосування Сейму і Сенату мав увійти проект поправки до Закону про ветеранів і репресованих осіб. Одна з запропонованих змін могла призвести до надання статусу також українцям — жертвам операції «Вісла», колишнім в’язням Центрального табору праці в Явожні (1947-1949).

«Я категорично дистанціювалася, – розповідає про перебіг згаданої наради сенаторка Берни, – від ухваленого І каденцією Сенату звернення, яке засуджує операцію „Вісла”. Звернення, прийняте на хвилі антикомунізму „Солідарності”, принижує гідність нашого народу. Я зобов’язалася зробити все, щоб не допустити будівництво пам’ятника в Явожні. Коли з’ясовується, що це ми, поляки, повинні засудити операцію „Вісла”, що це ми, поляки, маємо побудувати у Явожні пам’ятник нашим вбивцям, не можу мовчати. Я не можу допустити, щоб польські діти соромились, що їхні діди вбивали українців, коли було зовсім навпаки. Приблизні дані говорять про вбивства 0,5 мільйона поляків, 300 тис. євреїв і 35 тис. українців».

Мету, про яку говорить Берни, можна було досягнути тільки одним способом: безперервним наголошенням масштабу злочинів, скоєних УПА та українцями на Волині, відвернути суспільну увагу від польських злочинів проти українців – депортації 150 тис. осіб під приводом ліквідації УПА та ізоляцію частини з них у концентраційному таборі. Тому Товариство вшанування жертв злочинів українських націоналістів у Вроцлаві та сенаторка Марія Берни використають кількість 500 тис. вбитих, а не ту в п’ять разів менше, наведену у записці Головної комісії дослідження злочинів проти польського народу. Хоча вона, ймовірно, була найближчою до правди – для цієї мети була цілком непридатною. Тому нічого дивного, що Берни ніколи її не оприлюднить. Навіть у своїх спогадах.

15 вересня 2018 р. Традиційно українці у Польщі прибули на місце колишнього Центрального табору праці в Явожні, щоби віддати честь українським жертвам тоталітаризму. Фото Ігоря Юзв’яка

«Це так жалюгідно…»

Антиукраїнська риторика не допомогла сенаторці Берни. Щоправда, проект резолюції Сейму щодо операції «Вісла» вдалося заблокувати, проте мандат сенатора на наступну каденцію вона не здобула. Протягом наступних чотирьох років вона буде депутатом Сеймику Нижньої Сілезії. В Сенат повернеться в 2001 р. і тоді в пам’яті нащадків запишеться, як палка прихильниця визнання мучеництва поляків на «Кресах» українським геноцидом і заклятим ворогом визнання операції «Вісла» комуністичним злочином. Вона буде багато разів повторювати, що ніколи не вибачиться за операцію «Вісла», бо «вона була організована і проведена в інтересах як поляків, так і багатьох українців». Так само послідовно вона відкидала українські заяви про вибачення за волинський злочин, стверджуючи, що «вибачитися можна за сімейне непорозуміння, але не за історію».

Марія Берни також не приховувала своєї антипатії до України та симпатію до Росії. Вона не заперечувала задоволення в зв’язку з надісланим в липні 2013 р. до спікерки сейму Еви Копач листа, підписаного 148 проросійськими депутатами Верховної Ради України. «Ця велика група представників українського народу закликає відкрити правду, запобігти хвилі зростаючого націоналізму в Україні». А за мить, в одному з коментарів під впливом перегляду по телебаченню репортажу з київського «Майдану», напише в своїх спогадах:

«Вже тоді мені здавалося, що для Польщі буде безпечніше, якщо владу в Україні візьме східний варіант. З недобитками УПА та ОУН може дати раду тільки Росія. […] Бачу радісне обличчя Єжи Бузека, який, читаючи українські слова з аркуша, розігріває до боротьби зібраний натовп, запевняючи про свою і нашу підтримку. Мені це здається таким жалюгідним!».

Одного Марія Берни не змогла. Заблокувати будівництво пам’ятника українцям, німцям, сілезцям та полякам, ув’язненим та вбитим у польському комуністичному концтаборі в Явожні. Урочисте відкриття пам’ятника президентами – Польщі Александером Кваснєвським і України – Леонідом Кучмою відбулось 23 травня 1998 р.

Прем’єр-міністр, проф. Єжи Бузек тоді сказав у своєму виступі, між іншим: «Неподалік від ледве остиглих крематоріїв Освєнціма та Бжезинки, мучителі, що узурпували право діяти від імені польської держави, створили новий концентраційний табір, жертвами якого на понад десять років, стали поляки, українці і німці».

Є.М. Пані Богдані Білій дякую за допомогу в пошуках матеріалів, використаних для написання цього тексту.


Лише дві інституції в Польщі зробили спробу комплексного дослідження польських втрат на Волині і всіх «Кресах». Це була Головна комісія дослідження злочинів проти польського народу (ГKДЗпПH) та Осередок «Карта» у Варшаві. Жодна з них досі не оприлюднила повні результати своєї роботи.

Комісію створено відповідно до декрету від 10 листопада 1945 р. Спочатку як Головну комісію дослідження німецьких злочинів у Польщі. Після створення Німецької Демократичної Республіки (НДР) в 1949 році, «німецькі» злочини в назві змінено на «гітлерівські», щоб не ображати почуття сусідів з-за Одеру.

Абсолютно протилежна ситуація була після створення незалежної України. Злочини «українських націоналістів» були підняті в Польщі до рангу загальнонаціонального злочину і названо «українськими», а почуттями сусідів з-за Бугу та з-над Дніпра ніхто спеціально не переймався.

Ще у 80-х роках минулого століття Головна комісія дослідження гітлерівських злочинів у Польщі (ГКДГЗуП) розширила територіальні межі слідств на колишні східні воєводства ІІ Речі Посполитої, які після встановлення нового східного кордону Польщі у липні 1944 р. опинились в складі України, Білорусі та Литви Неофіційно розслідування охопило тоді також злочини, вчинені українськими націоналістами, а дещо пізніше радянські злочини. Саме тоді кільком вибраним Окружним комісіям дослідження гітлерівських злочинів, створеним в воєводських містах (Люблін, Катовиці, Краків, Вроцлав), доручено провести розслідування, які охоплювали відповідно Волинь, Станіславівське, Тернопільське та Львівське воєводства. За тим самим принципом розділили слідства, які стосувались Віленщини, терену Новогрудського та Полісся.

Дослідження, а не переслідування злочинів

Пріоритетом (ГКДГЗуП було дослідження, а не переслідування злочинів. Щоправда, головна та окружні комісії мали право вести слідства, допити свідків, а також доручати ці дії міліції, цивільним прокурорам та іншим органам, проте вони не могли, як це відбувається зараз у випадку Інституту національної пам’яті — Комісії досліджування злочинів проти польського народу (KПЗпПН), самостійно направляти до суду акти звинувачення. Комісії проводили розслідування, збирали докази у справі, а потім, коли це вважалося достатнім, матеріали передавали польським загальним прокуратурам або відправляли в західнонімецьку прокуратуру у Людвігсбурзі, що спеціалізувалася в розслідуванні нацистських злочинців, які приймали рішення про направлення чи ні справ до суду.

Ядро комісії складали люди з юридичною освітою, історики, документалісти, фахівці з різних сфер, пов’язаних з німецькою окупацією. Вони виконували величезну та надзвичайно корисну роботу, яка доповнювала і підтримувала та полегшувала роботу слідчого відділу. Вони займались пошуком інформації в архівах, пошуком свідків і навіть їх допитували. Сьогодні ми будемо називати їх дослідниками (researcherami).

Саме Головна комісія дослідження гітлерівських злочинів у Польщі перша опублікувала в 1990 р. книгу Єжи Туровського та Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів, скоєні проти польського населення на Волині 1939-1945», що є прообразом версії, яку пізніше опрацювали з участю еви Сємашко.

Одним з найбільш відомих працівників комісії був д-р Яцек Вільчур. Титулувався: «Головний спеціаліст Головної комісії дослідження гітлерівських злочинів у Польщі». Він прославився справою Івана Дем’янюка. Як допоміжний прокурор, представляв польську державу під час суду над ним в Ізраїлі, що описав у виданій у 1993 році книжці «Ścigałem Iwana Groźnego» («Я переслідував Івана Грозного»).

«На око того було понад 100 томів…».

Описаний в першій частині «Міфу 100 тисяч» інцидент за участі директора Окружної комісії в Кракові Ришарда Котарби, який приїхав у Вроцлав на запрошення кресових організацій, щоб продемонструвати зібрані до того часу дані про втрати польського населення в Тернопільському воєводстві, незвичайно важливий зі ще одного приводу. Тому що він виявляє сором’язливо приховуваний до того часу факт, що вже у 80-х роках, тобто ще в часи глибокого комунізму, Головна комісія дослідження гітлерівських злочинів у Польщі, а потім Головна комісія дослідження злочинів проти польського народу і підлеглі їй окружні комісії, проводили масштабні розслідування по справах злочинів, скоєних УПА. «Ми домовилися з директорами окружних комісій дослідження гітлерівських злочинів у Польщі» – розповідає доктор Ришард Котарба – «що також починаємо проводити розслідування на східному напрямку. Територію колишніх «Кресів» розділили між кількома комісіями. Ми це зробили всупереч Конколю, тодішньому директорові головної комісії. Ви знаєте, ким був Конколь? [Казімєж Конколь – директор (ГКДГЗуП (1985-1989), раніше начальник Управління у справах віросповідання (1974-1980) — є.М.]. Передовсім нам йшлося про радянські злочини. Але при цьому, у свідченнях свідків з’явились також питання злочинів, скоєних УПА проти поляків. По цьому питанні було допитано тисячі свідків. Ми відправляли листи до прокурорів по всій території країні щодо допиту свідків, які жили в інших воєводствах. Ми знали, що це останній момент. Більшості з них сьогодні вже не має серед живих».

Таким чином в окружних комісіях зібрано величезний матеріал, який містив детальну інформацію про вбивства польського населення, вчинені УПА в конкретних місцевостях, числа та прізвища потерпілих.

«Було того – як виразився д-р Ришард Котарба — на око понад 100 томів» тільки в краківській комісії, якою він тоді керував.

Отже, кресові середовища чудово усвідомлювали, що саме на свідченнях членів їх спільноти, допитаних прокурорами комісій в рамках проведених розслідувань, лежить тягар зібраного доказового матеріалу. Поширювані донині твердження, начебто лише через багато років після падіння комунізму і здобуття незалежності Польщі, стало можливим почати роботу з документування втрат польського населення на «Кресах», розходяться з правдою.

Про те, як «міф» зустрівся з правдою…

Одним з небагатьох, хто усвідомлював, наскільки важливу інформацію про кількість польських жертв може мати ГКДЗпПН, був голова Середовища вояків 27-ї Волинської піхотної дивізії АК Анджей Жупанський. усвідомили йому це як таємна записка віце-директора Головної комісії д-ра Станіслава Каневського, опрацьована у 1997 р., так і дані, представлені в 1995 році у Вроцлаві директором окружної комісії ДЗпПН у Кракові Ришардом Котарбою. В обох випадках висновки Комісії були діаметрально протилежними від оцінки втрат, які називали кресові середовища.

Анджей Жупанський за освітою був інженером-хіміком. Більше 20 років керував одним з найбільших фармацевтичних заводів «Polfa» в Тархоміні. Ретельність і відповідальність мав у крові. Він усвідомлював, що як в хімії, так і в цьому випадку недотримання визначених процедур, порушення відповідних пропорцій, а перш за все принципу ретельності досліджень може «підірвати» також вірогідність кресових середовищ і, як наслідок, серйозно ускладнити, якщо не заблокувати польсько-український діалог.

Це також може призвести до створення «фальшивки», яка – в такому делікатному питанні, як підрахунки жертв кривавих протистоянь сусідніх народів, так само, як у випадку ліків – завдасть більше шкоди, ніж користі.

Але так само, при максимумі злої волі, може призвести і до одного, і до другого.

У вересні 1997 року, тобто через кілька місяців після публікації Товариством вшанування жертв злочинів українських націоналістів (ВЖЗУН) «Інформації» про близько 200 тис. вбитих поляків – Анджей Жупанський звернувся до директора ККДЗпПН та голови Товариства ВЖЗУН із пропозицією зустрітися, щоб спільно обговорити розбіжності в оцінці польських втрат. Особливо турбувала його п’ятикратна різниця у висновках головної комісії і товариства.

«Ми вважали, – згадує Жупанський – що презентація принципів і методів визначення оціночних цифр може привести до наближення оцінок всіх осередків, що мало б величезне значення для достовірності польських тверджень. Головна комісія дослідження злочинів проти польського народу, ніколи, до моменту її ліквідації, не оголосила офіційно результатів, проведених упродовж багатьох років розслідувань щодо злочинів українців. Члени її керівництва, з якими ми спілкувалися, були сповнені найкращих намірів і підготували кілька документів, які представляли сумарну кількість втрат польського населення від рук українських націоналістів. Але головна комісія ніколи не оприлюднила ці документи „urbi et orbi” з підписом директора комісії. Опубліковані документи завжди були підписані заступником директора комісії, доктором Станіславом Каневським і не були оголошені в центральній пресі. У результаті їх могли ігнорувати ті, для кого вони були невигідними». Зустріч відбулася 30 січня 1998 р. у штаб-квартирі Головної комісії ДЗпПН, яка розташовувалась в будівлі Міністерства юстиції на Уяздовських алеях у Варшаві. Комісію представляли д-р Станіслав Каневський та представники Окружних комісій, а кресові середовища – Анджей Жупанський, Щепан Сєкерка, Ева Сємашко і проф. Едмунд Бакуняк. Спочатку результати власних досліджень польських втрат у окремих воєводствах обговорили представники окружних комісій ДЗпПН. Потім від імені Товариства ВЖЗУН свої висновки представила Ева Сємашко. Після виступів сторін приступили до обговорення розбіжностей в оцінці польських жертв.

«На жаль, – як згадує цю зустріч Анджей Жупанський, – не дійшло навіть до найменших узгоджень. Хоч би до вияснення поняття «множника», який виражає співвідношення числа жертв встановленого при допомозі доказів до числа жертв прийнятого на підставі гіпотетичних оцінок. Зібрані не погодилися з нашими представниками. Спільно стверджували, що важливим числом, яке важко заперечити, є кількість атакованих сіл, чи кількість спалених обійсть. Відсутність порозуміння у цьому основоположному питанні ми визнали нашою великою невдачею».

Креативна бухгалтерія жертв Пані Еви

Про що насправді сперечались учасники цієї зустрічі? Про два питання. Перше – стосувалося кількості польських жертв в Східній Галичині, яка вже раніше глибоко посварила головуючого Товариства УЖЗУН Щепана Сєкерку (згідно з його даними 127 тис. вбитих) з головною комісією (20-25 тис.). Як би мало було поганого, в ході зустрічі Анджей Жупанський, згідно зрештою з висновками семінару «Польща-Україна: важкі питання», визнав в цьому питанні рацію комісії, чим наразився однаково Сєкерці, як і Сємашко. Пізніше в спогадах напише, що «ця зустріч була для п. Еви Сємашко нагодою публічно назвати наші семінари „антипольською акцією”» [А. Жупанський, Droga do prawdy o wydarzeniach na Wołyniu, с. 141].

Прикріплення комусь «антипольського» ярлика було як «поцілунок смерті». У кращому випадку це могло закінчитись звинуваченням у «мотикуванні історії»*.

Друге спірне питання було пов’язане з діаметрально протилежним підходом до методології підрахунку польських втрат на «Кресах». Її квінтесенцією був згаданий Жупанським «множник». Невідомо, хто вперше висунув ідею використання цього методу для підрахунку жертв польсько-українського конфлікту, але одне відомо точно. Розвинула його, опанувала до досконалості і «ввела в салони» польської науки Ева Сємашко. Технолог харчової промисловості за освітою, документаліст польського мучеництва на «Кресах» з покликання.

Для працівників Головної комісії ДЗпПН, які документували злочини на «Кресах», застосування при підрахунках жертв т.зв. «множника», що визначає показник співвідношення кількості жертв, встановленої при допомозі доказів, до кількості жертв, прийнятої на підставі статистичних оцінок, продемонстроване Евою Сємашко, було просто неприйнятним. На думку прокурорів комісії, незаперечним критерієм була кількість осіб, вбитих в окремих місцевостях, подана свідками в протоколах допитів. Необов’язково відомих за прізвищем. Тільки такі дані, після їх перевірки свідченнями інших свідків, могли бути підставою до встановлення кількості жертв.

Для кращого представлення методології, на основі якої був побудований міф 100 тис. жертв «Волинської різанини», я скористаюся даними, опублікованими Евою Семашко у статті Bilans
zbrodni
[«Баланс злочинів»] та в книзі Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945, [«Геноцид українських націоналістів щодо польського населення
Волині 1939-1945»], том II , с. 1040-1057, співавтором якої вона є.

E. Siemaszko, Bilans zbrodni [w:] „Biuletyn IPN” 2010, № 7-8, с. 70-94.

Ця таблиця містить такі колонки:

1.Кількість встановлених населених пунктів, в яких вбивали поляків.

За даними Еви Сємашко, вбивства поляків було здійснено в 1865 місцевостях на Волині та 2279 в Галичині. Так само у своїй книзі Ludobójstwo… вона наводить кількість 1721 місцевостей, в яких були вбиті поляки, а крім цього 2189 місце востей, в яких жили поляки, але немає інформації про їхню долю та жертви. Ця друга група місцевостей буде основою для розрахунку даних, що містяться в колонці 4. «Число жертв, оцінюване понад встановлені числа».

2. Кількість вбитих, прізвища яких відомі.

Це люди, прізвища яких встановлені на підставі розповідей свідків або інших матеріалів (спогади, листи, архівні документи, костельні свідоцтва про смерть). Це єдина, відносно достовірна, кількість жертв, хоч, як показують останні дослідження в Україні, вона не позбавлена помилок і спотворень. Для Волині це – 22 113 осіб, Східної Галичини – 20 383. У книзі Ludobójstwo… Ева Сємашко називає кількість вбитих на Волині поляків, прізвища яких відомі, трохи нижче – 19 379 осіб.

3. Задокументоване число вбитих.

Це сума чисел «вбитих, прізвища яких відомі» і «вбитих, прізвища яких невідомі», але на думку автора задокументованих на підставі свідчень і інших матеріалів. У випадку Волині: «задокументоване число вбитих» складає – 38 600 осіб (згідно з книжкою Ludobójstwo…, 36 750 осіб), в т.ч.: 22 113 (57,29%) «прізвища яких відомі» і 16 487 (42,71%) «прізвища яких невідомі». Для Галичини: «задокументоване число вбитих» – 50 100 осіб, в т.ч. 20 383 (40,68%) «прізвища яких відомі» і 29 717 (59,32%) «прізвища яких невідомі».

4. Кількість жертв, яка за припущеннями більша за встановлені числа.

Містить оціночну кількість поляків, вбитих у 252 місцевостях «з частково встановленою кількістю жертв», 140 місцевостях «з невідомою кількістю жертв» та 1787 місцевостей, де, як пише Ева Сємашко, «доля поляків взагалі невідома». Загалом на Волині кількість місцевостей, для яких оціночно встановили кількість жертв, за допомогою згаданого «множника» становила 2189.

За версією Еви Сємашко, кількість поляків, вбитих на Волині у цих 2189 місцевостях «оцінювана понад встановлені числа», становить 21 400 чоловік. А в трьох воєводствах Галичини – 20 680 вбитих. В обох випадках «оцінювана кількість жертв» майже дорівнює «кількості вбитих, прізвища яких відомі». Більш яскраво це показує діаграма, розміщена Евою Сємашко в книзі Ludobójstwo…, с. 1057.

Як це розраховувалось в випадку Волині? Авторка припустила, що, якщо були задокументовані напади УПА на поляків, які жили в 1721 місцевостях, для яких кількість вбитих «прізвища яких відомі» становить 22 113 осіб (в середньому 12 жертв на одну місцевість), а «задокументована кількість вбитих» – 38 600 жертв (в середньому 22), то приймаючи, як очевидний факт, що українці, керуючись злочинною ідеологією інтегрального націоналізму, мали намір знищити всіх поляків – незважаючи на відсутність будь-яких да-
них (розповідей свідків, повідомлень підпілля і т.п. документів), які підтверджують, що УПА вбивала у більшості з решти 2189 місцевостей, населених поляками — повністю виправданим є ствердження, що також і в кожній з них було вбито певну, визначену кількість людей.

Цю кількість розраховано на основі «множника», що виражає співвідношення кількості задокументованих жертв та кількості жертв, прийнятих на підставі статистичних оцінок.

Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-
1945, том II , с. 1057.

Що таке «множник», невідомо. Це одна з таємниць «міфу», яку так само пильно оберігається і змінюється, як у ІІ світовій війні шифрувальні коди німецької «Енігми».

Відсутність свідків і документів, що підтверджують факт злочину в цих місцевостях — на думку Еви Сємашко – лише підтверджує прийнятий критерій підрахунку жерт. На її думку, випадки вбивства всіх мешканців польських сіл на Волині, особливо колоній, не були поодинокими. Це правда. Але чи було їх загалом аж 21 400?

[Увага Автора: Кількість 1721 місцевостей, для яких, згідно Е. Сємашко, відомі дані про вбитих поляків на Волині, доданa до 2189 місцевостей = 3910. За даними перепису 1931 року у Волинському воєводстві було 2743 місцевості].

5. Імовірне число вбитих поляків.

Це сума «задокументованого числа вбитих» і «числа жертв оцінюваного понад встановлені числа», що дає загальну кількість всіх жертв. За версією Еви Сємашко загальна кількість поляків, вбитих на «Кресах», становить 130 800 осіб, в т.ч. Волинь – 60 000 осіб і Східна Галичина – 70 800 осіб.

Підсумовуючи:

  • Від 19 379 до 22 113 осіб – це загальна кількість поляків, вбитих на Волині у 1939-1945 роках, прізвища яких відомі, в залежності від публікації Еви Сємашко.
  • 36 750 до 38 600 осіб — це задокументована загальна кількість поляків, вбитих на Волині у 1939-1945 роках, в т.ч. прізвища яких відомі і невідомі. Через відсутність доступу до джерел, на основі яких вона була опрацьована, її вважають ймовірною.
  • 61 400 до 77 887 – стільки не вистачає до 100 тис. вбитих на Волині.

30 січня 1998 р. можна вважати історичною датою. Для Товариства УЖЗУН та Еви Сємашко – це був сигнал, що не всі, хто має інформацію про кількість польських втрат на Волині і в Галичині (в цьому випадку розлогішу і більш ретельну), незважаючи на те, що вони поляки, будуть схильні прийняти їх методи креативної бухгалтерії жертв, як обов’язкові. Тому мають на вибір два варіанти: прийняти критерії Головної комісії дослідження злочинів проти польського народу і результати їх досліджень або їх відкинути.

Перше – означало б згоду на кількакратне зменшення кількості польських жертв на «Кресах», а в результаті позбавлення найважливішого аргументу – про винятковість «українського геноциду».

Друге — змушувало сягнути по аргументи, які б дозволили не стільки ефективно поставити під сумнів висновки окремих Окружних комісій дослідження злочинів проти польського народу щодо кількості польських жертв, а їх ані Сємашко, ані Сєкерка не мали, як передовсім повністю «нейтралізувати» комісію, як інституцію — єдину, яка могла підважити достовірність тверджень Товариства увіковічнення жертв злочинів українських націоналістів та Еви Сємашко. Тобто, іншими словами, «заткнути» головну комісію так, щоб інформація, яку вона мала, вже ніколи не загрожувала «міфу».

Від наради 30 січня 1998 р. інституція, яка впродовж понад тридцяти років систематично, професійно і за державні кошти, які походили з наших податків, займалась документуванням злочинів проти польського населення на Волині і в Східній Галичині, вже більше ніколи не оприлюднила результати своїх досліджень. Чи тому, що оприлюднення даних, зібраних на основі свідчень сотень свідків, складених перед прокурорами комісії, записаних на тисячах сторінок протоколів допитів, кількакратно менших і радикально ревізіонуючих загальну уяву про кількість польських жертв від рук українців — могло б бути загрозливим не так для Товариства УЖЗУН та п. Еви Сємашко, як для Інституту національної пам’яті?

Ліквідаційна комісія

Рішенням Сейму від 18 грудня 1998 року, тобто через рік після згаданої наради за участі Анджея Жупанського, Щепана Сєкерка та Еви Сємашко, Головна комісія дослідження злочинів проти польського народу та всі підпорядковані їй окружні комісії були розпущені та перетворені в слідчий відділ Інституту національної пам’яті під назвою Комісія розслідування злочинів проти польського народу (KРЗпПН). Протягом двох років комісія діяла умовно, очікуючи, поки Сейм вибере першого директора комісії розслідування, що з політичних міркувань затягнулось до 7 серпня 2000 р. На цей час всі розслідування, які проводила комісія, як згадує д-р Ришард Котарба, були призупинені, а більшість працівників залишили свої посади або були звільнені:

«У кожній з комісій залишилося по кілька осіб, які не робили нічого, оскільки не мали юридичних повноважень проводити будь-які розслідування. У Кракові з нашого початкового колективу залишилося лише кілька людей. Жодних розслідувань у справі українських злочинів на „Кресах” вже потім не проводилося».

Після того, як Сейм обрав Вітольда Кулешу директором КРЗпПН, було створено Ліквідаційну комісію Головної комісії та Окружних комісій ДЗпПН. Нею керував Антоній Галінський, колишній директор Окружної комісії в Лодзі, людина Кулеші. Це вони вирішили забрати в Окружної комісії ДЗпПН в Кракові розслідування злочинів українських націоналістів на території колишнього Тернопільського воєводства і передати їх у… Вроцлав!

На думку д-ра Котарби, рішення прийнято з особистих причин. Однак, враховуючи факт, що Окружна комісія ДЗпПН у Вроцлаві була вже раніше обтяжена численними розслідуваннями щодо злочинів, скоєних на території Львівського воєводства, це рішення здається щонайменше ірраціональним.

«Коли головою ІНП став Януш Куртика, він спробував повернути до Кракова розслідування щодо Тернопільського воєводства. Але після його трагічної смерті в смоленській катастрофі цей проект був остаточно закинутий».

[Розмова неавторизована з колишнім директором Окружної комісії дослідження злочинів проти польського народу в Кракові д-ром Ришардом Котарбою].

Д-р Ришард Котарба вчасно зрозумів, що рахування жертв польсько- українського конфлікту — це як хода по мінному полю. Після розпуску ГКДЗпПН залишився в Інституті національної пам’яті і зайнявся дослідженням німецьких і сталінських злочинів. Він є автором багатьох цінних публікацій, між іншим, знаменитої книги про німецький концтабір в Плашові (1942-1945), увічнений Стівеном Спілбергом у фільмі «Список Шіндлера» і співавтором книжки Literaci a sprawa katyńska – 1945. [«Літератори і катинська справа – 1945»]. Обидві книги видав краківський відділ ІНП.

Отже, чи ліквідація досвідченого колективу, відібрання і передача розслідувань разом із зібраними матеріалами до Вроцлава – лігва Товариства увіковічнення жертв злочинів українських націоналістів, було жестом доброї волі з боку нового керівництва ІНП, яке повинно було гарантувати, що ані д-р Ришард Котарба, ані ніхто інший, вже не поставить під сумнів їх висновків щодо кількості вбитих поляків на «Кресах»?

Переклад: Володимир Могилюк, Галина Сварник

Дана стаття була надрукована на сайті https://www.emisilo.pl

Передрук – за згодою автора.

Поділитися:

Категорії : Волинь 1943, Історія

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*