Мирослав Левицький ■ ІСТОРІЯ ■ №31, 2013-08-04
Це назва виставки, яку відкрито 12 липня 2013 р. в актовому залі Музею визвольної боротьби України (філіалу Львівського історичного музею) у Львові на вул. Лисенка, 23а. Виставка, як наголошують її автори, спрямована на утвердження гуманістичного принципу дальших взаємовідносин між українським та польським народами. Як сказано в концепції, на завершення звучатиме формула примирення між обома народами для подальшого взаєморозуміння – «Пробачаємо і просимо пробачити».
Ці короткі слова – насправді довгі та важкі. Щоб їх вимовити, потрібна мудрість і мужність. Голоси інтелектуалістів з України, які від імені нації пробачають і просять пробачення, не є проявом цих чеснот. Це може робити президент, парламент або Церква, як моральний інститут нації. Можуть це робити також окремі особи, але не від імені нації, а так, як 21 червня ц.р. у прямому ефірі програми Шустер-live це зробила літня мешканка Волині, яка горезвісного 1943 р. втратила від польських рук усю рідню. Польський режисер Кшиштоф Зануссі, зворушений її заявою про вибачення, заплакав.
Щоб взаємне прощення не було черговою політичною декларацією на вимогу часу, потрібні знання, записані не лише на основі спогадів, потрібні архівні документи. Адже дискусія, яка точиться нині в Польщі (завдяки телебаченню «Полонія» та Інтернетові я бачив кілька диспутів), дуже вже нагадує знамените російське «принужденіє к дружбє» (примушення до дружби – ред.). А враховуючи ганебне звернення члена парламенту України Колесниченка до Сейму Польщі, багато хто в Україні нинішню ескалацію напруження навколо подій 1943 р. вважає російською спецоперацією з далекосяжним «прицілом». Дивує, що польська політична еліта цього не бачить.
Відомий дослідник історії періоду 1940-х років професор Володимир Сергійчук у газеті «День» від 10 липня сказав: «Документи, які допоможуть з’ясувати правду про Волинську трагедію, у переважній більшості лежать у наших архівах, а не в Польщі. В тому ж Луцьку, скажімо, в документах часів Другої світової війни, створених, як то кажуть, по гарячих слідах, можна знайти конкретні поіменні списки жертв і виконавців їхнього вбивства». За його словами, багато з тих, кого в Польщі позначено як жертву трагедії, у наявних документах фіґурують у списках осіб, репатрійованих після війни до Польщі.
Львівська виставка покликана показати документи, без емоцій пролити світло на цей складний період. Вона присвячена пам’яті жертв польсько-українського збройного конфлікту, який відбувся навесні-влітку 1943 р. на території Волині.
Однак для організаторів виставки є важливою не лише пам’ять про жертв трагедії, а розуміння й висвітлення причини формування ворожих настроїв як з українського, так і з польського боку. Представлені документи пояснюють послідовне наростання конфлікту через постійне посилення утисків українців з боку польської держави. Це польські поліційні звіти й документи про утиск українських культурних, громадських, господарських, політичних організацій, обмеження українців у галузі як гімназійної, так і університетської освіти.
Комплекс матеріалів засвідчує, що зростання антиукраїнських настроїв у польському суспільстві 1930 р. переходить у фазу «пацифікації», у ході якої були відкрито знищувані українські осередки «Просвіти», друкарні, господарські кооперативні спілки. Нову фазу ескалації конфлікту представлено матеріалами судових процесів над членами ОУН. Матеріали свідчать, що дії ОУН були відповіддю на антиукраїнську політику польської влади.
Сам перебіг кривавих подій 1943 р. представлено документальними матеріалами з архіву Центру досліджень визвольного руху та з архіву Українського центрального комітету (архів проф. Володимира Кубійовича в Національному архіві Канади в Оттаві).
Документи розкривають злочини щодо українського населення Волині з боку Армії крайової та інших польських формувань. Представлено листівки ОУН, звіти УПА про стан українського населення на Волині, втрати мирного населення, збройні сутички, звіти Українських допомогових комітетів (УДК) про стан справ на теренах. У представлених документах є свідчення очевидців подій та вимоги, які ставилися з польського боку до українського населення.
Окремими комплексами матеріалів на виставці представлені: свідчення іноземців – в іноземній пресі – про «пацифікацію» в Галичині; документи про нищення українських церков і звернення митрополита Андрея Шептицького відносно ситуації; документи, що ілюструють участь Української повстанської армії та АК в міжнаціональному конфлікті; свідчення лікарів про жертв конфлікту.
Відвідувачі виставки мають можливість побачити звіти, телефонограми, листи «мужів довір’я» УДК у справі убивств міської та сільської інтеліґенції, грабунку і підпалів українських культурних та економічних установ на території Грубешівщини, Люблинщини, Замостя, Білгорайщини, Сяніччини, Підляшшя, Холмщини, Тарногородщини тощо.
Комплекс документів з архіву УЦК в Оттаві висвітлює поступову ескалацію антиукраїнського терору, починаючи з середини 1941 до середини 1944 р., його зростання від актів індивідуального терору до масового винищення українського населення – цілих сіл, територій, шляхом застосування методів кривавої національної чистки.
Зазначені документи висвітлюють причинно-наслідкові зв’язки подій українських «відплатних» і польських «відплатних» акцій, що в першій половині липня 1943 р. охопили мирне населення польських, українських і змішаних сіл, зрештою, і призвели до конфлікту.
На виставці матеріали подані вибірково, оскільки неможливо відобразити всієї глибини трагедії з обох сторін. Для кращого представлення експонованого матеріалу застосовуються аудіовізуальні засоби.
На жаль, за нинішньої політичної ситуації виставка приречена на замкнутість у західних областях, оскільки може зламати ідеологеми (частина ідеологічної системи – ред.), які нині експлуатує влада для збурювання українського суспільства. ■
