Анастасія Канарська ■ КУЛЬТУРА ■ 2009-02-12
{mosimage}
У час, коли українська преса існує в мінімальних можливостях, і у своїй більшості тяжіє до “жовтизни”, несподівано 21 січня 2009 р. у Львівському палаці мистецтв відкрилася виставка “Український періодичний самвидав і неформальна преса 1964-1991 рр.” з колекції київського журналіста Вахтанга Кіпіані.
Спершу виставка експонувалася з 25 вересня по 28 листопада 2008 р. в приміщенні Музею української звитяги Національного університету “Києво-Могилянська академія” і вже скоректована до історії самвидаву Галичини була привезена до Львова.
У якусь мить може видатися, що вона “загубилася” в безконечності виставкового залу Палацу мистецтв, але в цьому є певна асоціативність: не так багато років минуло, а ми вже забули про самвидав, та й за цей час виросло покоління людей, які нічогісінько не знають про нього. Мізерність сучасних видань у Львові також навіює сум.
Отож, у похмурий зимовий день я переступаю поріг довжелезного залу, де стоїть вісім столів з експонованими виданнями, два колажі зі світлинами людей, які були натхненниками цих видань, під світлинами жодного підпису, тож більшість осіб ідентифікувати не вдається. Спитати ні в кого, бо пані наглядачка цього залу явно далека від самвидавської реальності. Ловлю на собі іронічний погляд Сашка Кривенка. Світлини не здатні приховати його пильності. Розумію, що навіть роки не зможуть загладити і принести усвідомлення глибини втрати і для Львова, і для всієї української журналістики.
Підходжу до першого столу, розпочинаю свою подорож дорогами втрат. Ось перед нами неофіційна преса Львівщини 1989-1991 рр.: “Відсіч”, “Бужани”, “Кріс”, “Галичанка”, “Скриня”, “Рідне поле”. Рухівський самвидав представлений такими виданнями, як “На сполох”, “Заспів”, “Вісник руху” “Бориспільський дзвін”; видавництва націоналістичних організацій представлені такими виданнями, як “Нескорені”, “Золоті ворота”, “Заграва”, “Поклик волі”; видавництво молоді СНУМ – “Замкова гора”, “Смолоскип”, “Клич України”, “Сокіл”; самвидав Гельсінської групи представлений такими виданнями, як “Сильна думка”, “Провід”, “Соборність”, “Визволення 91”, “Самостійність”; релігійна преса – “Наша віра”, “АТМА”, “Рідна церква”, “Нова зоря”, “З нами Бог!”.
На виставці представлено дуже багато гумористичних видань, навіть є стенд із яскравими та й досі актуальними карикатурами. Найяскравіші з гумористичних видань – “Сальцесон” та “ДУПА” (Дуже український пат ріотичний альманах): тексти і малюнки до цього іронічного альманаху писав і малював Леонід Дмитренко, відомий як Олекса Негребецький (перекладач голлівудських фільмів і мультиків українською). На виставці представлений і російський самвидав за незалежну Україну: “Крымский курьер”, “Донецкий вестник”, “Антисоветский Кривбасс”, “Колокола”, “Призыв”… Є також неофіційна преса Росії, Литви, Білорусі, Грузії та Молдови.
Окремо представлено “Поступ”, як інформаційний вісник “Товариства Лева”. Здається, що і самому товариству, і часопису варто було б присвятити окремі видання. До сьогодні Львів користає з ініціативності юних тоді, а тепер уже дорослих людей, які люблять понад усе своє місто та Україну, але не пафосною любов’ю, а щирою, яка не пробачає похибок, яка все робить заради майбутності. Тому й знаходиться у вічній мистецькій круговерті засноване членами “Товариства Лева” мистецьке об’єднання “Дзиґа”, де відбуваються найяскравіші мистецькі події. Саме це об’єднання подарувало Львову “Поступ” із неповторним редактором Олександром Кривенком, який назавжди залишиться втіленням ідеалу журналіста. Львів, мабуть, уже ніколи не матиме такого інтелектуального видання, яке згуртовувало навколо себе професіоналів найвищого ґатунку, а у своїй проблематиці ніколи не опускалося до рівня жовтої преси. Навіть після відходу Кривенка з “Поступу” газета ще багато років залишалася найінтелектуальнішою в західному реґіоні України. На превеликий жаль, щоденна газета “Поступ” зникнула з медіа- простору України завдяки нинішньому меру Львова Андрієві Садовому. Залишилися тільки спогади. Володимир Павлів, творчий побратим Сашка Кривенка, намагається допомогти сучасній молоді пізнати магію журналістської особистості колишнього редактора “Поступу”, то ж навіть приїхав до Львова, щоб розповісти студентам про ті часи і подарувати його книгу, розуміючи, що з творчості друга ще проросте справжнє гостре журналістське перо, якого так бракує Україні.
Серед представлених на виставці видань є “Український вісник” – самвидавний журнал 1970-1974 рр. (тоді видано 8 номерів, які були перекладені англійською та французькою мовами). Їх випуск ми завдячуємо перш за все В’ячеславу Чорноволу. Цей часопис давав інформацію про порушення свободи слова й інших ґарантованих конституцією демократичних свобод, про судові та позасудові репресії в Україні, про порушення національної суверенності (факти шовінізму та українофобії), про спроби дезінформувати громадськість, про становище українських політв’язнів у тюрмах і таборах, про різні акції протесту… “Український вісник” давав першоджерельну документацію про репресії й самооборонний рух 1960-1970-х рр.: політичні процеси, убивство Алли Горської, статті, есеї, протестні листи та літературні твори діячів руху опору В. Симоненка, І. Дзюби, В. Чорновола, В. Мороза, І. Світличного, Є. Сверстюка, С. Караванського, М. Плахотнюка, І. Сокульського, В. Стуса, В. Романюка, І. Геля, І. Стасів- Калинець, І. Калинця, О. Сергієнка та інших.
“Український вісник” як орган Української гельсинської групи відновлює у Львові 1987 р. В’ячеслав Чорновіл і вперше ставить своє ім’я як редактора. Журналістка Галина Левицька була невід’ємною часткою цього видання, з- під її друкарської машинки виходили перші сторінки відновленого “Українського вісника”. У той час Михайло Осадчий засновує культурологічний журнал “Кафедра”. Подружжя Калинців видає такого ж плану журнал “Євшан-зілля”, а його перше число вийшло 1987 р. в обкладинці роботи Стефанії Шабатури. Як назву для альманаху поетеса Ірина Калинець запропонувала метафору, почерпнуту з оповіді, вміщеної у “Галицько -Волинському літописі”. Перші числа “Євшан-зілля” творили Ірина та Ігор Калинці, Ярослав Гнатів, Валентин Стецюк, Іван Гречко, Юрій Волощак та Роман Фіголь.
Серед осіб, які творили самвидав на Галичині, є й Тарас Возняк – саме він був 1988 р. серед засновників (разом з М. Яковиною, О. Пограничним, М. Москалем та Р. Мервінським) незалежного культурологічного часопису “Ї” і є його головним редактором. Перші чотири номери “Ї” (видавалося щорічно від 1988 до 1991 р.) були малотиражними. Від 1994 р. за сприяння Міжнародного фонду “Відродження” почали виходити концептуальні монографічні числа. На сьогодні культурологічний журнал “Ї” є одним з найінтелектуальніших видань України.
Хочеться згадати Теодозія Старака – редактора самвидавної газети “Віра батьків” і першого посланника-дипломата незалежної України в Польщі. Саме завдяки таким людям як він, Іван Гель, Іван Гречко піднялася з руїн Українська греко- католицька церква – з їхньої любові оживала віра на сторінках маленької газети, що давала надію. Серед релігійних видань варто відзначити “Нову зорю”, яка видається ще й досі та й є найінтелектуальнішою релігійною газетою на наших теренах.
Виставка “Український періодичний самвидав і неформальна преса 19641991 рр.” є перш за все дарунком для небайдужих людей, які захочуть цю пресу пригадати чи відкрити для себе. Можливо, що вона зачепить за живе когось із тих, хто сприятиме народженню в Україні преси, яка б відповідала своїм рівнем самвидаву, що захоплює не красою обкладинки, а глибиною думки і турботою про долю України.
За словами Вахтанга Кіпіані, є вже попередні домовленості, що виставка поїде до Луцька, Івано-Франківська, Харкова.
Вахтанг Кіпіані – колишній головний редактор часопису “Еженедельник фокус” та шеф- редактор проекту “Великі українці” на телеканалі “Інтер”, який відмовився оголосити публічно результати голосування, бо вважав їх сфальсифікованими.
“Наше слово” №7, 15 лютого 2009 року {moscomment}
