ВІРНА родовій пам”яті

Наталя КравчукГРОМАДА2011-04-15

Перепис населення – це серйозний виклик для кожного з нас, усіх членів української громади в Польщі. Якщо у графі “національність” запишемося згідно з власною ідентичністю, то це тільки примножить нас. Адже, згідно з законом про національні меншини, держава повинна ставитися до наших потреб, враховуючи кількісний стан української меншини.
А так хочеться, щоб було нас хоча б стільки, скільки виселених колись разом із сім’ями наших дідів і батьків…

Їх розпорошили серед оточення, мови якого вони переважно не знали (мої бабця ніколи її не навчилися, до всіх зверталися звичайно, природно, по- своєму, тобто лемківською говіркою), а все -таки не загубилися. Спочатку моя сім’я сподівалася на швидке повернення, а відтак приступила до ремонту житла, доброго господарювання й пошуку духовних доріг до українства, бо вже з’явилися тоді перші українські організаційні структури (батько гордився членським квитком № 1, виданим у Моронзі). Дітей везли до українських шкіл, а самі гуртувалися в хорах, і до церкви їхали десятки кілометрів… Отак усі ми вистояли.
Пригадую собі два моменти з дитинства (вибачте за надто особисті спомини), які теж мали вплив на мою пізнішу свідомість. Удома чула я не раз, як батько розповідав: “Функціонер находить мене, щоб я переписався, а я його питаю: “чи носив би пан сорочку рубцем наверха, а сорочка тілу найближча”… Ця фраза, хоч мені, дитині, не була ще зрозумілою, але залишилася у свідомості. І в біографію, яку прийшлося писати, щоб іти далі вчитися, батько всім нам завжди диктував таке: “унаслідок акції “В” виселена на повернуті землі”. Це вже нас однозначно окреслювало та йшло з нами в доросле життя. І не могло бути інакше.
А потім мою самосвідомість поглиблювали розповіді тестів про просвітянську діяльність, вистави української класики в сільських клубах та збірне читання творів. У душу западали також їхні спомини про захист від ворога, який, невідомо коли і звідки, нападав на мирне населення Грубешівщини.
Отже, у нашій сім’ї просто немислимо сьогодні кривити душею, бо це було б зрадою родової вірності і зреченням духовної спадщини, яку нам залишили батьки. І хоч інколи буває це незручне для сусідства, але то вже його проблема. Ми просто є собою. Тому натурально, що в переписі населення наша декларація національності й віросповідання збільшить на восьмеро українців кількість нашої громади. Тим, хто ще сумнівається в самоокресленні, раджу полинути спогадами до батьків і запитати їх: “а що ви, тату -мамо, підказали б мені?” Батьки до дітей завжди щирі. Будьмо і ми чесні до них. За їхню долю належить це їм.

“Наше слово” №16, 17 квітня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*