Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №17, 2013-04-28
Вілька – це, хтозна, чи не найменше українське село на Лемківщині, у західній Сяніччині. Володимир Кубійович у праці «Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939» подав кількість мешканців: 250 чоловік, усі українці. Вілька була настільки мала, що не завжди називали її навіть ретельні шематизми греко-католицької Перемиської єпархії. Видання 1879 р. називає її, але не вказує кількості віруючих. Шематизм 1928 р. подає 176 чоловік. До війни там мало стояти 36 хат.
Вілька на заході та півночі межувала з римо-католицькими польськими селами – Любатовою і Климківкою. Це не було добре сусідство, оскільки ще до війни проїзд цими селами закінчувався для українців слуханням образи, не менш дошкульної від дрібних камінців, що їх кидали малі климківчани й любатів’яни, очевидно, наслухавшись принизливих розповідей своїх батьків про «русинів». Від камінчиків дітей перед війною до куль дорослих по війні – один крок.
Якби не спогади Андрія Сухорського, жертви маленької Вільки, хтозна, чи не залишилися б анонімними. Нема про них згадки в 33-му та 34-му томах «Літопису УПА», у двотомнику Володимира В’ятровича «Польсько-українські стосунки в 1942–1947 роках у документах ОУН та УПА». Не реєструє їх ретельний хроніст трагедії 1945–1947 років на зіткненні східної Лемківщини та західної Бойківщини Юліян Бескид (Тарнович) у книжці «На згарищах Закерзоння». Малу згадку (імовірно, що не цілком докладну, як виникає з порівняння зі спогадом Сухорського) подав Іван Красовський у праці «Село Дошно – колиска мойого дитинства».
Тимчасом у Вільці 1945 р. польські сусіди вбили близько 10 людей. Розгорнувши друге видання Місилової «Акції „Вісла”», читаю, що 1947 р. звідти депортовано… 7 чоловік. Невже автори депортаційних статистик замаскували вбивство 7 чоловік, занісши їх у список жертв Акції «Вісла», замість польських нападів… Могло б виявитися так, що Акція «Вісла» врятувала їм життя, проте реально: лише ретельні відгуки на нинішню публікацію можуть тут внести ясність.
Усе-таки вбивства українців у Вільці проливають світло на характер доочищення території. Загальним очищенням південно-східної Польщі (тут читай: Лемківщини) від українців займалося Військо польське, Управління безпеки та цивільна адміністрація, але «доочищенням» спонтанно займалося цивільне населення. У Вільці не всі люди бачили сенс подаватися в депортаційну «подорож» в Україну. Дехто зі старших не виїхав. Прагнув умерти на землі, де народився, або уважав, що може вмерти в дорозі й не мати християнського похорону. Ця категорія людей підпала під доочищення, здійснене добровільними прихильниками критерію етнічної чистоти мешканців Польщі. Запереченням ситуації цієї групи були молоді люди, які повернулися до Вільки з Німеччини з примусових робіт вже після депортації мешканців. Були молоді – і, перебуваючи в Німеччині, нічим не могли провинитися проти більшості громадян Польщі, проте і їх убито. Здається, що одні й другі не могли бути свідками пограбування села та привласнення польськими сусідами – як і жидівського майна – хатніх брусів чи бляхи.
Автор спогадів Андрій Сухорський – художник, різьбяр, учень Михайла Орисика з Вільки. Він, крім численних різьб з дерева, співавтор (разом із сином Володимиром) широковідомого пам’ятника Тарасові Шевченку в центрі Львова.
Запис спогадів я виконав у Львові в листопаді 2012 р. В публікації розмова подається з докладністю майже слово до слова. З огляду на це в тексті зустрічаються й діалектні форми. Друкується вперше. Відеозапис доступний у моєму приватному архіві.
