КУЛЬТУРА ■ №7, 2019-02-17

До Варшави на один день – 28 січня – привезли експозиції, присвячені війні на сході України. У готелі «Полонія палац» посол України в Польщі відкривав дві виставки: «Блокпост пам’яті» та «Війна, як війна».

Останню презентував волонтер-фотограф Дмитро Муравський, який уперше привіз її до столиці Польщі. Він показував знімки з різних років війни та на різні теми. Вже встиг побувати під прицілом і критикою колег в Україні, які запевняють, що фотографія «Перемир’я в Широкиному» (вгорі) – постановочна. Та автор запевняв усіх, що це не так. Дмитро Муравський розповів, що на війну пішов як волонтер-фотокореспондент, а пізніше отримав пропозицію бути радником на громадських засадах у Міністерстві оборони. Зараз їздить по Європі та презентує свої світлини в урядових установах і на міжнародних самітах. Розповів нам під час презентації робіт, що для нього важливо показати світу, як виглядає поле битви і в яких соціальних умовах перебувають бійці. Найбільша фотографія розмістилася в центрі залу, – це панорамний знімок руїн донецького аеропорту.

Коли була зроблена ця фотографія?

У серпні 2016 року, з позиції, яка знаходилася в області злітної смуги. Це дуже складна фотографія, ми робили її на світанку, під прикриттям військових, тому що там працювали снайпери.

Чому ви вибрали різні знімки для виставки? Тут ми бачимо і військові дії, і як стріляють з окопів, і як хлопці відпочивають в наметах без амуніції та зброї, але є і більш портретні фотографії.

Є серед вибраних робіт знімки з серії «Обличчя героїв». Наприклад, коли ми робили виставку в НАТО, то вони не захотіли давати «трешові» світлини, дозволили просто поставити обличчя героїв, щоб через їхні очі показати, як виглядає поле битви, хлопчина, який на секунду відірвався від стрілянини, і в нього ще йде дим із автомата…

У вас є фотографія, де військові – хлопець із дівчиною, тримаючись за руки, йдуть руїнами міста. Це фотографія закоханої пари?

Історія цікава. Хлопець на фотографії з дівчиною, його позивний – «Змій», шоста ранку, місце – напроти знищеного клубу. Він узяв із собою свою дівчину. Це, на перший погляд, дуже дивно, але люди живуть на війні та проводять на ній не найгіршу частину свого життя. Для багатьох це може здаватися шокуючим, але вони зустрілися на цій війні. І я зловив їх на фото, в момент, коли вони йшли, трималися за руки, – в мене у самого аж руки задрижали.

На війні люди живуть, і повертаючись, вони про це згадують не як про найгіршу частину свого життя. Для багатьох це – момент істини, а для когось – частина життя, котра потім буде формувати все їхнє майбутнє.

Ви зараз теж їздите на Донбас?

Останній рік ні, тому що війна навіть фотографа дуже сильно затягує. Я фотографую хлопців, солдатів, і мені кожен раз, коли повертаюся з війни, хочеться їх знову побачити… Це мене дуже сильно прив’язує до місць і людей. А на війні дуже багато тих, кого я фотографував, вже померли…

Цими світлинами ви особисто хочете показати війну як спосіб боротьби за свої права чи скоріше як трагедію народу?

Це війна не тільки України проти Росії, не просто за незалежність. Це набагато більше – війна за певні цінності та європейське життя. Ми не хочемо жити, як Росія, ми не хочемо туди, куди нас тягне «братська» країна.

За це наше бажання й наше прагнення ми маємо платити високу ціну тут і зараз. Я не хочу, щоб мої діти йшли тією дорогою, якою зараз іде Росія. Для цього ми маємо виконати свою домашню роботу, яку не зробили 27 років тому, і ми маємо відійти від Росії, стати більш сильними. Якби у нас раніше армія була хоча б така, як зараз, я думаю, всього цього не сталося б.

Фотографії доволі нетипові. Ви показуєте цілком все, навіть слабкості армії?

На моїх фотографіях 2014 року, коли почалася війна на Донбасі, видно в чому хлопці. Це не форма, це не амуніція, це щось смішне. Лежать під власноруч зробленими з чого було наметами… Війна йде з гаражів, із квартир, з-за паркану, з мостів…

Що ви побачили через об’єктив фотокамери в людях, які пішли на війну?

У мене є знімок, на якому у хлопця такий вираз обличчя, що помітно – він не може воювати, це не його природа. І я розумів, що це одна з проблем, через що нам важко було протистояти. Пізніше вже побачив, що ситуація змінюється, на фронт ідуть ті, хто дійсно готовий битися за батьківщину. Це видно по очах та впевненості в собі на фотографіях.

Ви представляли свою фотовиставку в інших країнах, не таких близьких, як Польща до України. Чи доносять ці знімки ситуацію, яка склалася в Україні?

Мене вразило, як про виставку фотографій говорили в Лондоні. Я зустрічався з парламентарями й представниками королівського двору, вони були шоковані. Тому що все те, що ми їм показуємо, що є на цих фотографіях, до них не доходить настільки деталізовано. На жаль, сучасна журналістика переважно не доносить усього об’єму того жаху й проблем війни – як вона виглядає насправді. З багатьох причин – об’єктивних чи суб’єктивних, Європа частково спеціально закривала очі, ми теж це бачимо. А зараз європейці розуміють: якщо війна не закінчиться в Україні, вона постукає до них. І нині їх відділяє тільки Україна.

Так, нас гартує війна, ми формуємося заново завдяки їй, я сподіваюся, в кращий бік. Мені дуже хочеться вірити, що не даремно. І тут не політика відіграє важливу роль, а люди. На моїх фотографіях вони просто хочуть миру на своїй землі. Серед цих солдатів у мене на знімках – більшість добровольці.

Поділитися: