***Wywiad w języku polskim – tutaj.

Роман Кабачій – це український дослідник молодого покоління. Народився він 1978 р. на Херсонщині, на півдні України. Закінчив історичний факультет Херсонського педагогічного університету зі здобуттям звання маґістра. Продовжував освіту в люблинській Європейській колегії польських і українських університетів. Пізніше працював журналістом, зокрема, опублікував ряд статей на шпальтах “Нашого слова”.

Рецензована книжка – це дещо виправлена версія його докторської дисертації, яку він написав під керуванням проф. Тадеуша Радзика і захистив кілька років тому в Люблині на Університеті Марії Кюрі-Склодовської.

Книжка виразно поділена на дві частини. У першій автор описує сам процес переселення українців (аж до кінця 1946 р.), у другій – долі переселених на південь України і тих, хто утік звідти в західні області. Щоправда, переселенці з Польщі потрапили в південні області тільки протягом першого року переселень, тобто до літа 1945 р., тому подані в заголовку часові рамки можуть здаватися дещо незрозумілими, але завдяки такому окресленню читач матиме при нагоді повний образ операції переселення.
В окремих розділах автор описує генезис переселення, порівнює його з іншими міґраціями в Центрально-Східній Європі того періоду, далі коротко описує сам перебіг переселенської операції, ставлення до неї Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, потім процес розселення українців в УРСР, умови життя переселенців на півдні України, а на кінець – роль національної свідомості в процесі переселення.
Автор спирається на широку джерельну базу, головним чином, на документи, що зберігаються в Україні, а також спогади переселенців і багату літературу на цю тему. В описі операції бракує використання тих архівних документів, що їх залишив польський апарат переселення, які зберігаються в Архіві нових актів у Варшаві, військових частин, які проводили переселення, що знаходиться у варшавському Центральному військовому архіві, а також звітів місцевої адміністрації з Ряшівського та Краківського воєвідств. Значною мірою це компенсується використанням численних зібрань документів тих інституцій, опублікованих у Польщі.
Це не перше в польській літературі видання про переселення українського населення: представляли його вже у своїх працях, наприклад, Євген Місило, Роман Дрозд, Лешек Олейник, Ґжеґож Мотика, Явген Міранович чи теж автор цієї рецензії. На цьому тлі книжка Романа Кабачія вирізняється проблемним підходом до обговорюваної теми і повнішим розглядом генезису, а також ряду аспектів згаданого переселення, які раніше не були ще порушені, наприклад, мотиви тих, хто виїжджав, або його вплив на формування національної свідомості різних українських етнічних груп. Такий підхід допомагає авторові увиразнити ті аспекти, які його цікавлять, оминаючи менш для нього істотні, проте, з іншого боку, це змушує до численних повторень, більше того – для читача, який не обізнаний з хронологією переселенської операції, це може створювати труднощі у зрозумінні поданої в книжці арґументації.
До безперечних позитивів праці належить представлення згаданого вище переселення в широкому контексті подібних обмінів населенням, що проводилися під час Другої світової війни у Європі і відразу після її закінчення. Роман Кабачій показує, наприклад, різниці між переселенням з Польщі литовців, білорусів і українців, виселення яких проводилося в той самий час. Книжка цінна також тим, що вона унаочнює різноманітність підходу до справи українців, які жили в межах тодішньої Польщі, щодо перспективи їхнього переселення на радянську Україну. Автор широко обговорює і розглядає причини рішення багатьох з них про добровільний виїзд, прискіпливо представляє складність мотивів, які за цим стояли. При цьому критично підходить до збережених джерел, передусім до звітів апарату переселення, вказує, що вони часто не показували дійсності, а просто були виявом підлабузництва щодо керівництва, наприклад, у ствердженні, що переселенці нібито самі хочуть працювати в колгоспах. Показує теж складність ставлення польської влади, особливо місцевого рівня, щодо переселення. Автор звертає теж увагу, що українське підпілля – з одного боку – захищало українців від примусового переселення, а з іншого боку – його присутність давала владі підставу для брутальної депортації українського населення з їхньої споконвічної землі.
Найбільш цінною у плані пізнання є однак друга частина праці, присвячена долям переселенців на півдні України, тих “вигнаних у степи”, їхнім труднощам з пристосуванням, пов’язаним з цілковитою відмінністю ландшафту, географічних умов, клімату, врешті – ставленням оточення та місцевої влади. Змушувані до праці в колгоспах сім днів у тижні, часто на голодному пайку, вони хворіли, не мали вільних хат, тужили за рідними домівками – це все спричинилося до масових міґрацій на захід, до своїх. Загалом переселенці не потрапляли у свої рідні сторони і оселялися в західних областях України, де знаходилося вже багато інших вигнанців з Польщі. Це найширше висвітлення згаданих вище проблем у дотеперішній літературі на цю тему, також і українській. Особливо новаторським є представлення згаданих змін у національній свідомості серед переселенців з Холмщини, Підляшшя, а особливо з Лемківщини, як вони “ставали” свідомими українцями, при одночасному збереженні власної окремішності.
У праці знаходяться теж деякі твердження, з якими важко погодитися. Обговорюючи становище польських угруповань у питанні переселень під час Другої світової війни (ст. 47-51), автор обмежився лише до націонал-демократів, оминаючи становище соціалістів чи народовців. Р. Кабачій не представив також жодних доказів до своєї тези, що польські комуністи мали вже в моменті створення ПКНВ (пол. PKWN) 1944 р. теоретичну й практичну програму в питанні переселення українців, що брала би до уваги специфіку Лемківщини чи Підляшшя. Документи, які наводять численні дослідники, наприклад, звіт з наради Окружного комітету ПРП (пол. PPR) в Люблині з серпня 1944 р. вказують на щось діаметрально інше. Автор теж не пояснює, що сталося від січня 1945 р. (коли допускалося ще залишення деякої частини українців у Польщі) до серпня 1945 р., що комуністи вирішили видалити з Польщі усіх українців.
Не можна теж погодитися з натяком автора (ст. 116), що на другому етапі переселення люди виїжджали тільки з примусу. Автор обминає в цьому місці казус лемків з західної частини Лемківщини, про добровільні виїзди яких пише раніше (пор. ст. 96, 99). Цілком оминає при цьому роль лемківських комуністів і створеного ними Селянсько-робітничого комітету Лемківщини, які заохочували лемків виїжджати. 3 дивізія Війська польського розпочала виселення в той же час, що і 8 та 9 Піхотні дивізії, а не пізніше, як твердить автор (ст. 121). Взимку 1945/1946 рр. операція зовсім не була припинена, як пише автор (ст. 121), хоч значно обмежена. З лемками з західної Лемківщини (повіти Горлицький та Новосанчівський) навесні 1946 р. напевно не обходилися так брутально, як це описує автор (ст. 128), їх виїхала заледве горстка. Порозуміння польського й українського підпілля з весни 1945 р. зовсім не стосувалося протидії переселенню, як хотів би автор (ст. 191). У всій праці можна теж помітити слабке ознайомлення автора з проблематикою польського антикомуністичного підпілля, наприклад, не розрізняє він AK, DSZ, WiN, NOW, NZW, NSZ.
Варто підкреслити, що автор є, мабуть, першим серед українських авторів, який, обговорюючи становище українського підпілля щодо переселення, згадує про те, що його члени вбивали тих, хто добровільно зголосився до виїзду в Україну – як зрадників вітчизни. Не помічає однак впливу активності українського підпілля і його нападів на польське населення на становище польської місцевої влади, яке обговорюється в останньому підрозділі другого розділу.
На завершення слід додати, що книжка Р. Кабачія, незважаючи на її науковий характер, читається дуже добре, написана вона зрозумілою мовою, що є напевно заслугою багатолітнього журналістського досвіду автора. Однак шкода, що деякі назви місцевостей виступають у їхньому українському звучанні (напр. Тиханя – пол. Ciechania), що польському читачеві утруднює їх ідентифікацію.

“Наше слово” №32, 5 cерпня 2012 року {moscomment}